Ми в Зайцеве зайшли так тихо, що бойовики звільнили командира своєї розвідки

Росія випробовує нове озброєння на Донбасі

Коли сталася аварія на Чорнобильській станції, я служив в армії. Нас направили ліквідовувати. Обслуговували вертольоти, що скидали свинець на реактор. Від них фонило радіацією.

Гідрологом не працював жодного дня. Танцював на професійній сцені, трудився в молодіжному будівельному загоні. Розпад СРСР був шоком. Я залишився на узбіччі. Торгував непотребом на Олімпійському стадіоні в Києві, допомагав возити одяг із Німеччини. Їздив на закупи в Італію, Німеччину, Фінляндію, Румунію.

Пропонували йти в політику. Відмовився. Те середовище диктує умови. Мало хто залишається незаплямований. Або живеш бідно, борешся й помираєш, як В'яче­слав Чорновіл. Або стаєш, як усі.

 

1998-го бізнес збанкрутував, я переїхав до Німеччини. Мив посуд, працював на будівництві. Як кажуть німці – шварц­арбайтер. Дев'ять років прожив сам. Дружина переїжджати відмовилася, не хотіла лишати дітей. Вивчив мову, зайнявся ресторанним бізнесом. 2004-го повернувся в Київ.

Під час помаранчевої революції в Німеччині організував ходу до нашого консульства. Підтримати вийшли 60 людей. Акція офіційна, нас охороняли поліцейські. Раптом з другого боку вулиці вискакує хлопчина: "Хахлы, мы вас еб… ли, еб… м и будем еб… ть!" Поліцейські хотіли його затримати, але втік.

У час Революції гідності працював у Києві в ресторані. Ходив із Подолу до Бессарабки. Носив майданівцям усе, що міг винести з кухні. Бачив, як били людей. Відчував, що просто годувати – мало. Зупиняв себе: "Куди я, старий, лізу? Це ж війна". У якийсь момент зрозумів, що і серед моїх дітей немає тих, хто може воювати. Приїхав у Чернівці, спробував потрапити в "Айдар". Було невідомо, чи їх легалізують. А без цього тебе можуть оголосити або почесним громадянином, або злочинцем.

Дочекався четвертої хвилі. Мобілізувався 23 січня 2015-го. Розумів, що це може бути квиток в один кінець. Донька й сестра плакали.

Першим місцем базування був завод гумових виробів у Лисичанську Луганської області. Було незвично, що не можна ходити територією. Бо більшу її частину заміновано. Запам'ятався великий рудий алабай. Боявся будь-якого гучного звуку.

Уперше відчув небезпеку, коли їхали на взводний опорний пункт "Фаска". Бійці зі зброєю, напружені. В Новотош­ківці на дорогу вибігає чоловік, махає руками, щоб ми зупинилися. Колона стає. Той каже: "Ваші тут загубили" і виносить ящик з інструментами. Крикнув йому: "Стій! Ящик на землю, відкрити!" Загнав патрон у патронник. Чоловік відкрив, порухав. Там справді були інструменти.

Позиція на "Фасці" була специфічна. З усіх боків до неї могла підійти ворожа диверсійно-розвідувальна група. Раніше її охороняла рота бійців, а нас було 17 і БМП.

Наша БМП випадково підбила бронетранспортер противника. Під час руху гусеницею заїхав в окоп, нахилився, і в цей момент навідник вистрілив. Снаряд влучив у сєпарський БТР. Він довго й гарно горів. Влучання списали на сусідів, бо ми порушили наказ не відкривати вогню.

Перше і друге мінське перемир'я застали на позиції "Конвалія". Із 30-ю бригадою тримали 1600 метрів фронту. Небезпечна ділянка. Ми стояли трохи в низині, тому більшість артилерійських снарядів перелітала нас.

Чергували в протитуберкульозному санаторії в селі Кримському на Луганщині. До сєпарів було близько. 9 травня з їхніх позицій – співи, брязкання пляшок. О першій ночі чую: "Слышь, а давай шмальнем по хохлам. – Ты что, дурак? Они ж ответить могут".

2016-го познайомився з другою дружиною. Вона відреагувала на мій допис у соцмережі. Жила в Севастополі. 2014 року із сином переїхали до Львова. Спочатку ставилася до мене з недовірою, бо знала, як працює російське ФСБ. Дав свій номер. Уперше зателефонувала, коли я чергував і вів перекличку постів. Між перевіркою спілкувався з нею. Опівночі спрацював фугас. Тільки тоді зрозуміла, що я справді на передовій.

Ми в Зайцеве зайшли так тихо, що бойовики звільнили командира своєї розвідки. Лише за два місяці вони дізналися, хто стоїть проти них. Спочатку видивлялися, прицілювалися. Тоді починали тиснути. Ми відпрацьовували 20 хвилин, і вони замовкали на тижні.

У Зайцевому працювали досвідчені групи росіян, але вони втрачали і людей, і техніку. Один наш снаряд влучив у їхню позицію. Тиждень довкола стояв трупний сморід. Бойовики не забирали тіл своїх, хоча ми давали цю можливість. А вони нам – ні. Довіряти росіянину – затягнути собі зашморг.

Бійцям, які вперше на передовій, кажу: включайте все – зір, слух, відчуття, дупу, щоб теж слухала. Спостерігайте, аналізуйте, порівнюйте. Був випадок уночі. Спереду чути: "Ги-ги-ги". Один спостерігач доповідає: "Сєпари триндять". Другий теж: "Сєпари", третій підтверджує. Кажу: "Послухайте уважно. Чуєте голоси, розбираєте слова? – Ні. – Значить, то гуси". Іноді страх керує навіть досвідченими. Боєць уночі побачив у тепловізор якийсь рух. Потягнувся до автомата. Куди, питаю. То ж їжак. Дивимося – справді, сопе.

У вересні 2014-го українським частинам, що наступали, прийшов наказ відійти на позиції, де стоїмо зараз. Вони лишали звільнені міста й села. Росіяни запускали фейки, що нам заборонили відкривати вогонь під загрозою кримінальної відповідальності. Але самі стрільби не припиняли. Я закупив бійцям потужні рогатки. Тренувалися стріляти болтами й гайками М10.

2015-го нас обстрілювали снайпери й артилерія типу "а давай шмальнем по хохлам". Зараз стріляють вибірково, двічі-тричі на день. Зранку або пізно ввечері. Поміж стрілецькою зброєю працюють снайпери. Полюють, дражнять, виманюють хлопців. А коли працюєш по снайперах у відповідь, бойовики починають артобстріл. Б'ють прицільно, новітніми російськими снарядами. Вони мають легше оперення й більше алюмінію. Такий ранить дрібними осколками. Їх важко знайти в тілі. Росія випробовує нове озброєння на Донбасі.

 

Торік під Мар'їнкою ворожі безпілотники скидали саморобні пристрої – "хатабки". Їх роблять із гранат РГД-5 (ручна граната дистанційна. – Країна) і ВОГів (від російського – "выстрел осколочный гранатометный". – Країна). Неприємна штука, падає згори, її важко почути й побачити.

Коли даєш бойовикам по зубах, замовкають. Скаржаться кураторам у Росію. На їхнє місце приходить інший підрозділ і починає гатити. Відповідати не завжди можемо, бо кулемети й "блукаючі" міномети ведуть вогонь із житлового сектора. Або запускають "чорне крило" – одночасно до трьох безпілотників коригують роботу СПГ (станкового протитанкового гранатомета. – Країна). Тоді потрібно швидко визначити, де ворог, і відпрацювати.

Проти нас воюють кадрові російські військові. Деякі їхні групи зайняли позиції ще 2014-го та стоять досі. Періодично відпочивають у тилових містах. Знають місцевість. Тому, щоб зменшити втрати, ми щоразу облаштовуємо нові укріплення, змінюємо напрямок стрільби, робимо вогневі точки.

2015 року зброї і набоїв вистачало, але армія була гола й боса. Кожен сам купував спорядження. Допомагали волонтери, з їхньою підтримкою одягнув бійців у 40 комплектів форми multicam. Спочатку в нашого підрозділу волонтерів не було. Друг навчив мене ліпити свисточки з окопної глини. Це показали по телебаченню, було багато відгуків у Facebook, ми назбирали на тепловізор. Перший свисток подарував кореспондентці Наталії Нагорній з "1+1". Зараз він у музеї АТО в Києві.

Наколінники, тактичні ремені, бронежилети, шоломи, рукавиці – ці обладунки трохи важкуваті, але захищають. Хто хоче зручностей, може купити кращі. Я ношу бронік, який дали волонтери. Бронеплити "Українська броня" – шостого класу захисту. Стандартний бронежилет важить 13 кілограмів, а мій – 6.

Зброю потрохи отримуємо нову. Не так швидко, як хоті­лось би, бо військовий маховик довго розкручується. Але навіть із радянським озброєнням можна воювати. Дехто докуповує різні обвіси на автомат – коліматорний приціл, полум'ягасник.

Часто лінію розмежування переходять прихильники окупантів. Мають українські паспорти. Більшість живе за принципом "шлунок і гаманець". Приїжджають по нашу пенсію, продукти. Бачать різницю між Україною та ЛДНР, але їхні мізки отруєні пропагандою.

Людям на окупованій території намагаємося допомогти. Часто просять: "Солдатику, дай хлібчика, дай тушоночки". Підгодовую. Потрібно щось зробити – роблю. Не всі місцеві проти нас. Однак треба бути обережним, стежити за словами. Вони інформаційно оброблені. У них найвагоміший аргумент: "Вас тут не було – не було війни".

Торік їхав із фронту у відпустку. На перехресті на велосипеді під'їхала жінка, привіталась українською. Розговорилися. Вона із сім'єю допомагала українським солдатам, переховувала їх. Дякувала.

2015-го у Кримському нашим розсилали есемески: "Ти вбиваєш дітей". Сприймали це по-філософському. Інформаційна війна була, є і буде.

2016 року припинив контракт. Багато снилося, кричав уві сні. Позбувся цього завдяки дружині. У мене немає посттравматичного синдрому. Цього року бачив лише один сон, пов'язаний із війною. Навчився розділяти життя й окопи.

Треба вміти поводитися. Не плювати на землю, не кидати недопалки, стримувати агресію, вміти пити й жити. Ми всі помремо. Питання, що залишимо по собі.

Війна оголює нерви. Перевіряє, чого варта людина. Вона інша на війні. Розумна й урівноважена у мирний час буває істерична, психована й тупа на фронті.

×