"Ми торуємо шлях нашим донькам, хоч не завжди знаємо, куди йти"

Живемо так, ніби кожен день – останній

Мабуть, усі впорядковують соціальне та приватне у своєму житті в певному балансі. А ви для себе розібралися?

– Насамперед я волонтерка й допомагаю армії, а вже потім – письменниця та блогерка. Спілкування з читачами допомагає збирати кошти для військових. Ми купуємо машини, генератори, оптику. За пів року зібрали більш як 2 мільйони гривень. На мою думку, вагома сума.

 

У вас свій фонд?

– Я зареєструвалася як волонтер у податковій і працюю від свого імені, але взаємодію з різними фондами. З імпортом машин з Європи допомагає франківський фонд "З Божою допомогою". Мені з ними комфортно. Також допомагають київські фонди, наприклад фундація "Лелека". Волонтери налагодили сильні горизонтальні зв'язки. Нам вдається єднатись і досягати більшого.

Ви не тільки волонтер, а й топписьменниця, яка перебуває в центрі уваги й за кордоном. Відчуваєте, що світ хоче почути від українських митців?

– Складно сказати. Намагаюся використовувати всі можливості для донесення нашої позиції за кордоном. Я не припиняю писати. Цього року вийде моя третя книжка. Не розкриватиму теми й сюжету, але скажу, що ця книга буде присвячена жінкам середнього віку й тій світоглядній кризі, яку ми нині переживаємо. Звісно, оминути тему війни не вдасться – не уявляю, як автор, який пише про сучасну Україну, зможе обійтися без цього.

Намагаюся стежити за тим, як із цією темою працюють мої колеги, які спромоглися писати у стані кризи, втечі. Вони зачіпають болючі теми – загибель дітей і цивільних людей, еміграцію, обстріли. Певною мірою воєнна тема в літературі стає кінематографічною. Можливо, це саме те, чого хоче від нас світ.

Який саме запит суспільства ви відчуваєте?

– Зрозуміла, що війна сильно проявила суперечності в суспільстві. І багато людей переживає тепер екзистенційну кризу, кризу самовизначення. Переосмислює своє життя, цілі, підбиває аудит прожитого. Живемо так, ніби кожен день – останній. У такий момент змінюються стосунки в парах, між батьками й дітьми, іншою стає роль жінок. Нині мільйони жінок переоцінюють життя.

Ці роздуми відчуємо, читаючи ваш новий роман?

– Сподіваюся на це. Героїня моєї третьої книжки старша за попередніх, ближче до 50-річного рубежу. Саме в цьому віковому діапазоні, коли віддано борги суспільству, коли від неї вже не чекають народження дітей і жінка лишається сам на сам із собою, хай навіть у шлюбі, й запитує: "А чи цього я хотіла, може, ці роки, які мені лишилися, слід прожити так, як я вважаю правильним? І що я вважаю правильним?" Мені цікава тема жіночої вразливості й жіночої сили. Я спостерігаю за своїми колегами, подругами й бачу, що ми проходимо через світоглядний переламний момент. Я порівняла б його з тим, що з нами сталося після розпаду Радянського Союзу.

Ми, покоління сучасних 40–50-річних жінок, торуємо шлях нашим донькам, хоч не завжди знаємо, куди йти. Наші матері й бабусі були занадто зайняті виживанням, у них не було сил і ресурсів бачити ширшу картину, пропонувати альтернативи розвитку. Ми це повинні робити заради себе й наших дітей. По суті, ми перше покоління жінок, які в 40 років не вважають себе старими.

Ви кажете про кризу середнього віку, яка стосується і чоловіків. А де в цій кризі війна?

– Вона довкола зримо й незримо. Війна – це втрата кожного з нас. Це біль, переживання, зміна діяльності. Коли ми говоримо про кризу середнього віку, то насамперед маємо на увазі чоловіків. А про жінок мало говорять, їхні голоси недостатньо гучні та виразні. У жінок більше тем, які досі лишаються табуйованими.

Ваш роман "Доця" відзначено професійним середовищем, суспільством і на державному рівні. Що для вас стало головним у цьому успіху?

– Першу книжку писала ночами, тишком, після того як уся інша робота була зроблена. Я не дозволяла собі показувати й розказувати про неї. А наступний роман "Принцип втручання" писала в робочий час. Це найбільша відмінність. Я вирішила оголосити, що це моя робота. Я можу вдень сісти у своєму кабінеті та спокійно працювати. Насамперед переконалася: те, що я роблю, – вагоме не тільки для мене. Крім натхнення, важливе оточення, умови та сприйняття своєї роботи. Якщо ти ставишся до неї з належною повагою, всі навколо звикають, що творчість – це робота. Жінки досі не мають права на усамітнення, зосередження, не можуть вимагати, щоб їх не смикали. Мені шкода, що тисячі українських жінок, які мають колосальний потенціал, обдаровані й талановиті, могли би творити, працювати в науці, перекладі, як я, могли би створювати шедеври живопису та скульптури й інше нематеріальне багатство, без якого країна не матиме матеріального успіху, не можуть собі дозволити цю кропітку роботу.

Своїм волонтерством ви презентуєте українську жінку за кордоном. Роман "Доця" також домігся такого права. Що можете сказати про результат?

– "Доцю" видано в Литві, Польщі, є переклади македонською, іспанською, готується німецькою, чеською та французькою. Англійський переклад зробило видавництво "Білка" із залученням носія мови. Літературне редагування робила теж британка. Переклад якісний, але з англійською "Доцею" вийшов прикрий казус. На нас вийшло видавництво з Канади через лондонський книжковий ярмарок. Довго вели переговори, а потім настав лютий 2022 року. Тоді видавництво надіслало нам документи, й ми, особливо не вникаючи, бо не знали, що буде тут далі, підписали договір. Видавець навіть якесь роялті перерахував. І зник. Пізніше вони повідомили, що продали всього 11 примірників "Доці" за рік, що не відповідає дійсності. Я це точно знаю. Нам доведеться чекати завершення договору й шукати іншого видавця. На мою думку, з попереднім відбувся акт саботажу. Видавець не був зацікавлений у поширенні роману, а навпаки, при­тримував "Доцю", щоб її менше читали.

В Україні видавництво "Білка" продало вже четвертий наклад "Доці". Чи може український літератор прожити на гонорари?

– З гонорарів двох книжок, напевно, не проживеш. Якщо видаєшся більше, то ця робота може бути комерційно успішна. Багато хто з письменників відмовляється від послуг видавництв і видає книжки за свій рахунок або створює свої видавництва. Це бізнес досить складний і вимагає суттєвих вкладень. Нині обсяги книжкових продажів вийшли на доковідний рівень і продовжують зростати. Книговидання показало феноменальну динаміку, на яку ніхто не сподівався. Частково за рахунок державної підтримки. Треба відзначити ряд законів Верховної Ради й різних бюджетних ініціатив, за­вдяки яким книжки викуповують для бібліотек, також зіграло роль відшкодування орендної плати книжковим магазинам. Пам'ятаєте, в нас була "ковідна тисяча", яку люди витратили на книжки? Це була суттєва підтримка галузі.

На весіллі вашої старшої доньки були присутні головнокомандувач Валерій Залужний і мер Києва Віталій Кличко. Як вдалося їх запросити?

– Мій зять – кадровий офіцер, він підписав контракт іще перед вторгненням і з перших місяців війни опинився під Бахмутом. Донька у статусі нареченої чекала його. Влітку 2022 року запланували весілля, але відпустку не раз переносили. Донька хотіла вже їхати на розпис до нього, і я цього боялася. Зрештою зять попросив у командира хоча б день відпустки, і йому раптом запропонували, щоб молодят розписав Залужний. Це було таке заохочення для молодого офіцера.

Дітей розписував Залужний, який привів на церемонію Кличка, і той став свідком. Це все було досить секретно, в маленькому колі гостей, але моя дитина була у красивій святковій сукні. Я до останнього не вірила, що це відбудеться.

Ви киянка, яка виросла в російськомовному середовищі. Як ви прийшли в українську мову?

– Мої батьки примудрилися в Києві зберегти українськомовну родину. Це величезна заслуга мами, яка в житті не сказала жодного слова російською в побуті й на роботі. Це була її форма опору режиму. Завдяки батькам я була українськомовна. Звісно, спілкувалася російською у школі й тоді, коли до мене зверталися російською. Але українська була перша та головна.

Як сталося, що ви стали письменницею, хоча народились у фізико-математичній родині?

– Мій тато, видатний фізик, насправді надзвичайно обдарований гуманітарій. Він і тепер пише прекрасні вірші, недавно написав маленьку повість, присвячену рідному селу й дитинству. Він із Сумщини, як і мама. Коли обирав професію, гуманітарні дисципліни були надзвичайно політизовані й ідеологізовані. Вони були під пресом органів контролю, перетворені на інструмент русифікації і фальсифікації української історії та ідентичності. Тому тато зупинився на фізиці як незалежній науці.

Ви сказали, що війну знатимуть виключно з книжок. Але нині фотодокументалістика доносить світу правду про рашизм.

– Уже тепер бачимо, що соціальні мережі борються з українським контентом і намагаються обмежити нас у поданні нашої позиції, тавруючи дописи "мовою ненависті". Нас змушують шукати більш толерантні вирази й формулювати більш пригладжену версію правди. Фільми зніматимуть на основі книжок. Я вірю, що за "Доцею" буде фільм – тривають переговори видавництва з великою українською студією. Але за чиї гроші знімати? Хочу, щоб бюджетні кошти були максимально спрямовані на потреби Збройних сил. З іншого боку, війна затягується і триватиме ще роки. Якщо ми не зніматимемо кіно про цю війну, його зніматимуть росіяни.

Ви професійний перекладач з англійської. Які здобутки на цій ниві?

– Уже понад 20 років перекладаю як художні, так і науково-популярні тексти. У професійному колі я досить відома людина з усталеною репутацією і авторитетом. Щойно завершила роботу над романом "Орландо" Вірджинії Вульф. Цікава книжка, написана складною мовою, раніше в нас її не перекладали. У ній бездонний британський гумор, довгі речення по півтори сторінки, пародії на всі мислимі жанри. Книжка про героя, який першу половину розповіді є чоловіком, а у другій став жінкою. У першій половині описуються стереотипи чоловічого світу, а в другій – жіночого. Це надзвичайно смішно. Сподіваюся, роман вийде цьогоріч.

Як вплинули ваші творчі та соціальні здобутки на такі сфери вашої діяльності, як журналістика і блогерство?

– У мене трошки більш як 40 тисяч читачів у фейсбуку і тисяч 10 – у телеграмі. Це реальні люди, з якими я взаємодію. Чим добре бути блогером? Тим, що сам визначаєш завдання – творчі, редакційні – і сам їх реалізуєш. Вважаю, що потрібно підтримувати в наших людях енергійний, бадьорий і веселий настрій, наскільки це можливо. Нині багато трагедій, горя, зневіри, яка генерується часто із застосуванням засобів КДБ і спецслужб з їхніми психотехніками і трюками. І цьому важко протистояти. Люди втрачають надію, відчуття ґрунту під ногами. Я намагаюся підбадьорити, розповідаю про наші успіхи, перемоги. Ми можемо багато корисного зробити разом. Намагаюся показувати на своєму прикладі, що можна реалізуватися в улюбленій справі. Ми виховуємо дітей, себе, відстоюємо кордони і стаємо сильнішими. Ми – це я, моя сім'я і мої однодумці. Намагаюся боротися зі зневірою.

Чи згодні ви з думкою, що після перемоги в нас зросте кількість чоловічих монастирів, скитів? Навколо так багато каліцтв, розлучень, самоти. І колишнім військовим знадобляться місця, де можна буде лікувати тіло й душу.

– Для мене це дивна думка. Ізоляція – це хибний шлях. Навпаки – потрібно всіма силами інтегрувати поранених і травмованих людей у суспільство, повертати їх до активного життя, включати у процеси управління й адміністрування країною, залучати до розробляння нових документів, комунікації з молоддю. Нам буде потрібна величезна кількість армійських психологів, реабілітологів, клінік і лікарень, а не монастирів. Це величезна медична проблема.

Нині в наших соцмережах найпопулярніше слово – мобілізація. Як ставитеся до мобілізації жінок?

– Вважаю, що має бути запроваджена обов'язкова військова підготовка для чоловіків і жінок. Для всіх дієздатних осіб. У Києві є фонд Arm Women Now, вони зняли серію інтерв'ю з військовичками, і на основі цих фільмів готується збірка новел про жінок на війні. Ці документальні нариси пишу я, уже підготували 20 історій, і ще 10 – на черзі. Ми розповідаємо про статус жінок в армії, як їм служиться, як їх сприймають, які упередження, стереотипи. За останні роки ситуація змінилася, з 2016 року жінкам дозволили обіймати бойові посади. Після вторгнення приплив жінок у ЗСУ досить відчутний, тепер навіть ідеться про створення суто жіночих підрозділів. Як мінімум така практика виявилася ефективною в деяких країнах. У нашій армії нині служить майже 60 тисяч жінок.

Чи є у вас досвід спілкування з "хорошими русскими"?

– Я бачу тих, хто живе в Європі, декларуючи певну опозицій­ність до Путіна. Але вони в більш широкому контексті є нашими конкурентами й ворогами. Вони просувають інтереси Росії та конкурують із нами за ефірний час, за сцену на різних форумах, перетягують на себе увагу й вимагають врахування їхньої точки зору. Бачу, як працює проти України академічне російське лобі в інституціях Європи. Вони гласно та негласно роблять усе можливе, щоб не допускати українців до на­вчань, стажувань, до кар'єрних публікацій. Намагаються шкодити українцям і ведуть саботажну роботу, водночас називаючи себе опозиціонерами та жертвами російського режиму.

Як бути з російською культурою в Україні та світі?

– З російською класичною культурою все буде в порядку. Про неї є кому дбати – озброєна до зубів держава з практично необмеженими ресурсами. Треба дбати про своє, про вкрадене в українській культурі й повернути це в наш обіг. Великі потуги Росії базуються на вкрадених іменах, і більшу частину крадіжок здійснено в Україні.

При мені пенсіонерка в бібліотеці російською запитувала, коли поновлять навчання з української мови. Чи задоволені ви українізацією?

– Ви бачите, який це складний процес, як важко людям у зрілому віці переходити з однієї мови на іншу. Ми скільки сили підтримуємо, а потім на телеекрані якийсь "квартал" робить сюжет, висміюючи спроби людей переходити на українську. Як їм бути наполегливими у своїх спробах? Одна така сценка, показана у праймтайм на популярному каналі, перекреслює зусилля цілої когорти просвітників, учителів, репетиторів. Війна ведеться на різних фронтах, зокрема на внутрішньому. І ці удари у спину нас ослаблюють і відволікають, змушують переключати ресурси.

Які ще випробування в українському суспільстві є не одразу видимими?

– Нині багато матерів – у стані невизначеності: лишатися в Україні чи вивозити дітей. З іншого боку, постає питання збереження української ідентичності, збереження в дітей відчуття дому. Відповіді на це запитання немає. Будь-який крок має свої плюси та мінуси. Коли летять ракети на Київ, розумієш: рішення лишитися тут було, м'яко кажучи, не зовсім продумане. Але коли в міжнародній українській школі у Вільнюсі на зустрічі з учнями я сказала, що завтра їду в Україну, піднялася стіна дитячих рук: візьміть нас із собою. Діти сумують за домом, еміграція для них – великий стрес і велике випробування. Нам потрібно бути добрішими одне до одного, підтримувати жінок у кожному їхньому рішенні, розуміючи, що абсолютно виграшної та правильної ситуації на цей час не існує. Потрібно менше критикувати одне одного, більше жаліти жінок із дітьми і сильніше згуртуватися в боротьбі проти нашого основного ворога.

×