Олесь ШЕВЧЕНКО просидів у карцері 66 діб
Прагнення до справедливості прокинулось у дев'ятому класі. Влітку з однокласниками розвантажували вагони – заробляли каміння для фундаменту шкільного приміщення. Директор поїхав у райцентр. Там вирішили забрати наше каміння. Директор не віддавав. Його арештували, обстригли наголо, дали 15 діб. Ми з однокласниками написали скаргу в ЦК КПРС у Москву. Відповіді не отримали.
В університеті обурювався, що нам викладали російською. На історії літератури вивчали Вільяма Шекспіра. Викладач сказав: "Цю цитату скажу російською, бо так краще звучить". Я підняв руку, зачитав уривок українською. Викладачка з політекономії запропонувала студентам проголосувати за мови. Українську підтримали п'ятеро. У викладачки логіки запитав, чому в Україні я маю слухати навчальний матеріал російською. Не відповіла, почала говорити ламаною українською. На перерві розплакалася. Мене викликав секретар парторганізації, розкричався: "Хочеш української мови – їдь у Канаду!"
Коли почалась десталінізація, ми зрозуміли, що нам брехали. Шестидесятники взяли за правило говорити тільки правду. В середині 1960-х почалась перша хвиля арештів. Друга – 1972-го. Я поширював самвидав – передруковував "Історію України-Руси" Михайла Грушевського, твори Валентина Мороза, В'ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка.
Був членом Української Гельсінської спілки. Дали статус неоголошеного, щоб міг більше зробити на свободі. Переправляв документи з Києва до Москви. Звідти передавали на Захід – для "Голосу Америки", "Бі-Бі-Сі", "Радіо Свобода". Влада глушила ці станції, але люди слухали. Просили техніків, щоб додавали діапазон у радіоприймачах.
1980 року лежав у київській лікарні з виразкою. Мене приїхав арештовувати підполковник КДБ Петруня. Я не опирався. Пішов забирати речі з балкона. Підполковник кинувся за мною. Сказав йому: "Ви передивились Штірліца. Я не збираюся стрибати".
Уночі 1 квітня привезли в камеру. Роздягнули догола, забрали пасок, шнурки з черевиків. Підселили кримінальника. Все про мене доповідав адміністрації. Вісім місяців був, як на іншій планеті, не мав жодної інформації. За самвидав судили у Львові разом зі Степаном Хмарою.
До табору везли етапом. До звичайного поїзда причепили вагон із в'язнями. У ньому одна половина купе для політичних – з ґратами. 24 години на добу переді мною стояв військовий. Кожні дві доби вони мінялися. Мали завдання – чинити психологічний тиск.
Сидів у 36-й зоні – концтаборі в селі Кучино Пермської області Росії. Перша радість – коли вивели на територію. 14 місяців бачив тільки стіни й ґрати. Не уявляв, де я: високі паркани, вишки з автоматниками, сім рядів колючого дроту, три з яких – під напругою. У Києві з однодумцями тільки пошепки говорили. А тут усі свої – письменник Микола Руденко, правозахисник Мирослав Маринович, поет Віктор Накипєлов. Створили ядро політичних дисидентів, спільно писали заяви. Передавали їх під час побачень. У кожного було одне на весь термін.
4 вересня 1982 року наш загін вели на роботу. Я надягнув фуфайку, бо був хворий. Наказали скинути, бо на зимовий одяг ще не переходили. Скрутили й роздягнули. Після того рука напухла, працювати не міг. Поруч за верстатом сидів Мирослав Маринович. Розповів про мене іншим, усі гуртом оголосили страйк проти застосування фізичної сили. Мене відвели у медпункт. Виписали довідку, що не виявлено слідів насилля, і посадили у карцер.
Усім страйкарям дали по 15 діб карцеру. Мені – 30. Потім накинули ще сім днів, бо відмовився ремонтувати колючий дріт. Потім додали ще, бо не хотів лагодити туалет адміністрації. У карцері просидів 66 діб. Це був рекорд Радянського Союзу.
У карцері годували через день – баландою. Спати не міг. Постелі й теплого одягу не давали. З 10-ї вечора до 6-ї ранку опускали голу дошку. Двічі за ніч бігав на місці, щоб зігрітися.
Найважчим був 56-й день у карцері. До мене підселили естонця Віктора Ніцева. Було 30 жовтня – день радянського політв'язня. Мали традицію – кожен писав заяву про порушення прав людини й оголошував одноденне голодування. А мені в цей день мали дати баланду. Їсти хотілося. Був страшно худий. Віктор сказав: "Я передав інформацію, що ви теж голодуватимете". Я таки написав заяву. Коли за два дні йшов за їжею, впав. Мент передав шматочок рафінаду. Поклав у рот і відчув, як по жилах потекла кров.
Після карцеру привезли у Київ. Прийшов полковник: "Ваша дружина в лікарні. Шансів немає". Пропонував написати "повинну". Обіцяв, що зможу бути з дітьми. Відмовився. Привели матір. Вона показала тремтячі руки й сказала: "Я вже не в тому стані, щоб доглядати за дітьми". Потім завели доньок. Спитав їх: "Хочете мати тата чи ганчірку?" Старша відказала: "Батька". Згодом виявилося, що дружина не лежала в лікарні.
Коли відсидів п'ять років, мені почали готувати документи на додатковий строк. За порушення режиму могли накинути ще три роки. Не дали, бо вже змінилась влада, генсеком став Горбачов.
Після табору вивезли на заслання у казахстанську пустелю. У Пермській області було 50 градусів морозу, а в Казахстані – стільки ж спеки. Одразу отримав сонячний удар. Працював у радгоспі, де розводили овець. Пиляв дошки.
На заслання приїжджала дружина з доньками. Передали радіоприймач із широким діапазоном. Про Чорнобильську аварію дізнався раніше, ніж люди в Києві.
Після повернення в Київ заснував Український культурологічний клуб, на лекціях розкривав брехливі сторінки історії. Доповідь Леоніда Мілявського про голодомор 1932–1933 років приїжджали слухати з Одеси, Дніпропетровська, Львова, Чернігова. Про неї вийшла критична стаття у газеті "Вечірній Київ". Закидали, що Мілявський – єврей, його по батькові звуть Ізраїльович. До редакції надійшли сотні листів на нашу підтримку. Нам зателефонував головний редактор Віталій Карпенко. Запросив до редакції групу УКК. Погодились за умови, що там не виступатиме автор статті Олександр Швець. Не збиралися з ним дискутувати. Зі мною поїхали Мілявський, Сергій Набока з матір'ю журналісткою Катериною Зеленською. Надворі стояли чорні "Волги", якими попривозили директорів із десятка інститутів Академії наук України. Розмову почав Карпенко. Дав слово Швецю, незважаючи на нашу домовленість. Ми мовчки звелися і вийшли. Всі роти порозкривали. Так ми захистили честь колеги.
22 січня 1988-го у квартирі вчительки Надії Левченко провели вечір, присвячений 80-річчю проголошення четвертого універсалу Центральної Ради – про незалежність Української Народної Республіки. Частину запрошених затримали ще по дорозі. Коли до будинку під'їхала міліція, ми зачинились. Вони гупали в двері. Один міліціонер майже увірвався, але ми затисли йому ногу. Потім зачинились на кілька замків. Нам вимкнули світло. Сиділи при свічках. На стіні висів тризуб. Журналіст Віталій Шевченко читав доповідь про напад більшовиків на будинок Грушевських.
2 
1
Коментарі