Щоб уберегтися від вошей, ніжки стола ставили в банки з водою
Родина Гречків – давнього козацького роду. Мої предки у XVII столітті брали участь у визвольній війні. Походом дійшли до Надвірної. Звідти й розселилися. Найпоширеніші прізвища – Гречки, Кубаренки, Гриценки, Йосипенки, Руденки. Як хтось умер чи весілля було, то збиралися всім селом, бо ж родина.
Баба померла у 27 років, народжуючи дев'яту дитину. Мати залишилася сиротою. Не вчилася. Вийшла заміж і обходила господарку. Тато, не знаю, чи мав півтора кляси, писати вмів тільки латинкою. Був січовим стрільцем.
Поляки називали наше село Рафайлова, а українці – Рафайлів. Совіти перейменували його на Бистрицю. Були церква та школа. Там українську мову вчили годину на тиждень. Називалася Jezyk ruski. На урок релігії ділилися на три кляси – до нас приходив священник, до поляків – ксьондз, а до євреїв – меламед. Склепи (магазини. – Країна) всі були жидівські, поляки працювали урядниками і промисловцями, а в руках українців було все сільське господарство.
Мали півтора морги землі, то гектар десь. Батько на літо їздив на Поділля на зарібки, а на зиму повертався. Там мав камратів (товаришів. – Країна) ще з войни, находили якісь роботи. Присилав матері по 2–3 злотих. Купували мнєсо, цукру 3 кіля можна було взяти. Він найдорожче коштував із продуктів, бо був державний монополь. За добрі чоботи треба було віддати 5 злотих.
Совіти прийшли 10 чи 12 вересня 1939 року. Залишили нас у тій самій третій клясі, але програма вже була інша – без релігії. Я добре вчився. Наприкінці року похвальну грамоту дали мені й Цилі Ротфельд. 1942-го всю її родину вистріляли німці.
Керівників "Просвіти", а то були адвокати та священники, більшовики зразу арештували. Понині не відомо, де вони. Одразу зачався голод. У склепах нічого не було, крім ниток і подібного непотребу. Щоб купити хліба, увечері ставали в чергу. А як удосвіта привозили, то люди ребра ломили, щоб узяти.
Як німці підходили, то совіти складали награбоване на "полуторки" (вантажівка Газ-ММ. – Країна) і втікали до своїх частин у Делятині чи Коломиї. Перед від'їздом розстрілювали людей. Наш сусід був діяльний українець. То за ним верталася група з чотирьох чоловік, щоб убити.
У Надвірній жили до трьох тисяч євреїв. Німці зробили два гетто – для бідних і багатих. Вистрілювати почали з першого. Ми малими бігли дивитися, як їх ведуть. Ішли по сотні сім'ями, дітей тримали на руках. Були спокійні, смиренні чи приречені. Їх супроводжували гестапівці й поліцаї. Вели в Буковинку – так ліс називали за селом. Там і закопували. Одиниці у Ворохті втекли через кордон у Румунію.
Хлопці з нашого села вчилися в Коломийській гімназії. Були у класі восьмому, як пішли у партизанку. То не було геройством, лише поклик часу. Один із них керував нашим загоном із 16 малих. Я ще в п'ятому клясі був. Училися стріляти з коротких німецьких маузерів (гвинтівка Mauser 98k. – Країна), носили радіо – стежили за новинами з фронту. Для бойових виходів були замалі.
Усього в Надвірнянському курені були 980 партизанів. Двоє провідників – "Зозуля" і "Чайка" – колишні січові стрільці. Один із них усі "срібні" зуби мав, свої на війні втратив.
Мені дали псевдо "Буй-Тур". Читав багато і запам'ятав із "Слова о полку Ігоревім: "Слава тобі, Буй-Туре, Всеволоде". Раніше виписував дитячу енциклопедію "Малі друзі", й туристичний журнал "Дорога" зі Львова мені присилали.
У ліс я пішов літом 1943-го, а ближче до зими на нас вуши (воші. – Країна) впали. До молодих сильніше учіпалися. Провідник сказав: "Треба вам, діти, вертатися додому". Пастухи забирали в людей худобу під Коломиєю і вели попри Надвірну здавати на потреби совєтської армії. Мене відправили з ними.
Удома був знак для своїх: як хотів зайти до хати, то слинив пальця і тягнув по склі, такий писклявий звук був. Мати каже: "То ти, Ваську? Ходи, синку, до хати". Пів року вона про мене не чула. Зайшов, поїв кулеші. Сидів у стодолі з тиждень. Мав рану на нозі. А потім треба було йти до школи. Не хотів, бо засмакував уже партизанського життя, але мусив. Учителі не питали, де був. Тоді не я один волочився по світах, а потім приходив у школу посеред навчального року.
Літом 1944-го до Надвірної підходили совіти. А в нас ще була партизанська Україна. Зібралися 16 хлопців. Старший брат Ярослав був із нами. Провідник "Зозуля" мовив: "Хлопчики, немає вам чого тут сидіти. Партизанка без вас сі обійде. Їдьте на захід. Закінчите школи. І там будете Україні потрібні. Тут уже вона якось обійдеться без вас – моїм поколінням і тим, що є за мною". І ми пішли до мадярського кордону. Пасли за Польщі худобу – знали ті терени. Та й не було границі, як такої: тільки два колики. Підняв дріт – і вже перейшов. Нам трьом не хотілося лишати рідний край. Ярослав сказав: "Нє, ми сі вертаєм". Кілька хлопців перейшли кордон. Опинилися аж в Австралії.
Брат загинув у бою. Батько прийшов додому із лісу і помер від виразки шлунку. Наприкінці листопада 1946-го забрали сестру з матір'ю в Сибір. Ту ніч спав у тети, яка метрів за 300 через город жила, бо в хаті тісно було. Зранку біжу додому, щоб з'їсти щось перед школою, а на подвір'ї солдати. "Ти куда, мальчик?" – питає один. Кажу, в хату. Зайшов, а мати з Орисею ридають, що їх вивозять на Сибір. Я скидаю кожуха і залишаюся в сорочині. Миюсь у відрі з водою і мокрий так вибігаю надвір. Солдат зупиняє, кажу: "Я в уборну". "Иди". Я – поза хату, потім – у шпарину між стайнею і стодолою та й городами подався до ровесника. Той був сиротою, жив у вуйка, а як того забрали до війська, то лишився в хаті зі служницею. Я пальцем поскрипів по вікні. Служниця Гафія впустила мене і сховала під периною. Таївся там дві неділі.
Із дівчиною Лесею крутили роман ще зі школи. Я був цікавий до тої справи серцової. Її мати добре шила, й жінки енкаведистів ходили до неї, бо в куфайках поприїздили, нічого не мали з одягу доброго. Леся просила матір, щоб поговорила з ними. Ті посприяли, щоб мене назад до школи взяли.
1947 року, коли ходив у восьмий клас, мене арештували на уроці. Забрали ще кількох. Усіх кинули до пивниць (підвал. – Країна) НКВД. Питали, чи носив штафети (записки. – Країна), чи був з українськими буржуазними націоналістами, тоді ще не було слова "бандерівці". Казав, нічого не знаю, ходив до школи. Тримали дві неділі. Били, аж синій був. Приставили раз пістолет до шиї, а потім ударили ним. А тоді однієї ночі сказали йти додому.
Після того зв'язкові допомогли втекти до Львова. Їхали нас кілька партизан поїздом через Стрий. У місті мали загубитися. Але щонеділі здибувалися в церкві Святого Юра на службі, щоб тримати зв'язок.
У Надвірній допомогли зробити атестат. Поставили двійку з русистської мови, але тоді ще і з такими оцінками приймали в інститут. Я вступив на механічний факультет Львівської політехніки. Мав стати інженером по обробці металів. Жив у гуртожитку на вулиці Чеській. Блощиці водилися там після війни. Нас у кімнаті було шестеро. Спав у спальнику на столі. Його ніжки ставив у консервні банки й наливав води, щоб комахи не долізли.
Наприкінці першого курсу мене посеред екзамену закликали в коридор. Енкаведист забрав на допит про партизанку. Відпустили, але з інституту вигнали. На другий рік пішов вчитися на інженера у Львівський лісотехнічний інститут. Закінчив з відзнакою 1953-го.
Мати й сестра були в посьолку Яя Кемеровської області Росії. Орися вийшла там заміж за українця з Богородчан і переїхала в Архангельську область. Сина народила. Після закінчення інституту хотів, щоб мене розподілили на роботу ближче до них. Але Берія тоді випустив указ, аби місцеві кадри залишалися у своєму краю – і мене відправили до Коломиї. В індустріально-педагогічному технікумі викладав механіку, будівельну справу й деталі машин.
Дали кімнату в гуртожитку, мав добрі гроші, але хотів до Львова. Якраз був призов молодих технічних кадрів на машинно-тракторні станції. Сказав на роботі, що нібито хочу працювати в колгоспі. Звільнитися за власним бажанням не міг, бо треба було відпрацювати три роки. Начальником відділу кадрів був колишній енкаведист Федір Іванович, який випити любив. Поставив йому могорич. Він мене звільнив.
Приїхав до Львова і договорився влаштуватися на воєнний завод. Якось ішов по Академічній (тепер – проспект Шевченка. – Країна) і зустрічаю однокурсницю Левку. Її теж вигнали з Політехніки. Покликала працювати в науково-дослідницький інститут "Теплоенергопроєкт", де проєктували електростанції. Їздив у командировки в Новосибірськ. Добре знався на професії. Завжди кликали на зборах виступати, на конференції в Москву відправляли. За два роки отримав однокімнатну квартиру у Львові.
Мати відбула в Сибіру 12 років. Прислала телеграму, що повертається. Зустрів на вокзалі, а вона стала такою маленькою. Каже: "Я, Іваську, приїхала, синку, вмирати". Сказав, щоб не квапилася. Є хата, житимемо. Побула в мене місяців зо два та й захотіла в Надвірну. Пішла до своєї сестри Анни. Прожила до 80 літ.
Із першою жінкою не склалося. Друга народила доньку Василину. У 1960–1970-х мене КГБ пильнувало. Викликали по неділях. Дружина на роботі була, то мусив іти з дитиною. Допитували про львівських дисидентів, про братів Горинів. Не признавався ні в чому. Тому з роками мене облишили.
Ікони почав збирати після інституту, 1955-го. Перед тим мені подарував картину художник Володимир Патик. Вважаю його своїм мистецьким покровителем.
Їздив по наших гірських селах. Не міг ходити й питатися: чи нема у вас ікон на шклі? Бо всюди був участковий: "Ти хто? Ану йди сюда. Покажи, яке ти маєш право, від кого ти?" Треба було мати когось знайомого там. То були переважно старі люди, що з моїми рідними в Сибіру відбували. Вони водили до тих, хто мав те, що я шукав. Мусів говорити з тими людьми цілими днями. Розказували мені про всі біди. Коли нарешті доходила мова про образ, казали: "Та як то продавати? То свячене. Гріх. Хіба мені якийсь купіть там у Львові та й привезете". Так і робили. Люди тішилися, що мають файний образ, а я – що маю антик старий.
3 
1
Коментарі