На музей забрали весь мармур, який виділяли на Україну
Мені було 8, коли увечері до бабусі зайшла сусідка Уляна. Вони любили поговорити, а мені було нудно. Узяв табуретку, поклав клаптик паперу й почав олівцем малювати сусідку. Вона подивилася й каже бабусі: "Він буде архітектором".
Сусідка Уляна знала історію моєї бабці Анюти. Та закінчила інститут благородних дівчат у Києві. Під час навчання мала роман з архітектором Владиславом Городецьким (був одружений із донькою купця Корнелією Марр, мав двох дітей. – Країна), народила від нього мою маму. Коли завагітніла, рідні від неї відмовилися, а Городецький купив їй садибу в селі. Бабуся показувала мені вексель, ним підписаний, про купівлю маєтку за 400 рублів золотом. Наприкінці 1920-х Владислав Владиславович виїхав на роботу в Іран – і більше вони з бабусею не бачилися. Вона вийшла заміж за Кузьму Дзюбу, з яким її познайомив Городецький.
Батько був військовим. Під час Другої світової війни та після неї родині довелося багато поїздити. Я змінив сім шкіл. Легко звикав. Розумів: від цього нікуди не дінешся. 1947-го батьків полк перекинули на Далекий Схід. Ми вирушили до міста Артемгрес біля Владивостока. Батько охороняв військові об'єкти. А за три роки почалася Корейська війна.
У 23 роки дуже захворів, прощався з життям. Лікарі запитали: "Будемо щось робити, чи ти вже здаєшся?" Відповів: "Якщо це для науки потрібно, то робіть". Мене привезли до операційної, на сусідньому столі побачив непритомну дівчину, коси якої звисали аж до полу. До мене підійшов хірург із закривавленими руками й халатом: "Що тут у тебе?" Я подумав: "М'ясник". Прийшов до тями за тиждень. Відкрив очі, а лікарка каже: "О, слава Богу, нарешті". Вирішив: Бог повернув мене до життя, то я для чогось потрібний.
На практиці в Київському інженерно-будівельному інституті ходили обмірювати старовинні будинки. Мені і ще кільком однокурсникам дісталася капличка в Києво-Печерській лаврі. Прийшли туди, а вона зачинена. Вибили двері. Вона була забита старовинними книжками. Узяли кілька почитати. З однієї випала вкладка-книжечка французького філософа, який задавався питанням вибору людиною професії. Там було написано, що головний архітектор – Бог. Він сотворив ландшафтні умови для всього живого. А архітектор – його заступник на Землі. Відчув, що це – моє покликання.
З архітекторами Миколою Собчуком і Сергієм Фурсенком вчилися в інституті. А після закінчення дружили і разом працювали 57 років. Наш спільний проект – Черкаський обласний історико-краєзнавчий музей.
Він був новаторським в архітектурному, інженерному й технічному розумінні. Ставили вікна і двері, які тільки-но почали виробляти. Через київських колег знаходили експериментальні матеріали. На музей забрали весь мармур, який виділявся на республіку. Бруківку, що біля будівлі, тільки починали робити на Донбасі.
Будували 20 років – із 1964-го по 1984-й. Зводили за принципом єгипетських пірамід – із кам'яних блоків. Дах нагадує стріхи українських хат. Коли музей відкрили, я відчув, ніби з мене упав тягар. Тиждень ходив у піднесеному стані.
За проект отримав Шевченківську премію. 2,5 тисячі рублів розділили між п'ятьма колегами. Свої 500 рублів віддав дружині.
Кілька місяців приятелювали з поетом Василем Симоненком. Працювали в сусідніх майстернях на горищі черкаського загсу. Він постійно був заклопотаний. Палав зсередини віршами. В очах завжди пульсувала думка. Міг пройти мимо й не помітити. Справляв враження простого, приємного, товариського хлопця. Наприкінці 1963 року він помер.
У лютому 1972-го в Москву подзвонили поляки: "Ми хочемо на батьківщині нашого вождя Варинського (Людвік Варинський, один з ідеологів польського соціалістичного руху, 1856–1889. – Країна) поставити пам'ятник і відсвяткувати його день народження". Його вітчизна – село Мартинівка під Каневом. Мене, Фурсенка й Собчука викликали до обкому. Перший секретар Олександр Андрієв запитав: "Що ми можемо показати в Каневі польській делегації?" Ми запропонували пам'ятник Тарасові Шевченку чи його музей. Отримали відмову: Тараса Григоровича не можна. Ми порадили закинутий костел у Каневі переробити на музей народно-декоративного мистецтва. Цією ідеєю зацікавилися.
Усередині храму побачили 2-метрову гору просоленої землі. Коли радянська влада нищила церкви, приміщення використовували як склади солі. Та роз'їла стіни. Костел треба було реставрувати. Зібрали людей, вигребли ґрунт. Допомагали робітники, які будували Канівську ГЕС. Працювали з шостої ранку до півночі. Спали в мотелі.
Відрядили бригаду по Канівщині збирати старожитності – рушники, посуд. За три тижні мали невелике зібрання. Вирішили ще заглянути в єдиний на той час Музей народно-декоративного мистецтва у Києво-Печерській лаврі. Спитали, чи немає у фондах експонатів, які вони могли б нам надати. Директор відрізав: "Нічого не дамо". Випросили дозволу хоча б подивитися на них. У підвалах потайки переписали номери підходящих експонатів. Наступного дня поїхали до міністра культури. Він наказав видати нам усе, що попросили.
У Канівському костелі переховували прах Тараса Шевченка, коли його перевозили з Москви. Ми в центрі храму зробили меморіал із гранітних брил, поклали вишитий рушник. На фарфоровому заводі в Житомирі замовили вазу заввишки 1,2 метра з портретом Шевченка. Просили зробити її цільною. Працівники заводу сказали, що це неможливо – під час випікання ваза втратить форму. Тоді сконструювали кріплення з фарфорової глини. За два тижні замовлення було готове. Сказали, що це 18-та ваза, попередні покривилися.
1993 року цей костел захопив Московський патріархат. Усе викинули в будиночок-бурсу, який планувався під знос. Деякі експонати працівники розібрали по хатах. Зараз там – Канівський Успенський собор Святого Георгія.
У середині 1960-х виграли конкурс на спорудження пагорба Слави у Черкасах. Зробили його, але обеліск мали встановити пізніше. Це була ідеологічно важлива річ – мусили чекати, доки наша ідея пройде експертну оцінку. Хотіли встановити п'ять фігур-абрисів чоловіків, які символізували п'ять родів військ, а посередині вогонь – символ Батьківщини. Між ними можна було пройти і відчути себе у захищеному просторі. Одного разу повернувся з відрядження і побачив, що на місці нашого Пагорба насипали ще один і встановили статую жінки з факелом. Від попереднього залишився тільки склеп з останками визволителів. Виявилося, партійний ідеолог нам так мстився за спасіння від руйнації костелу в Каневі. Змінив проект, найняв інших архітекторів. Ми хотіли встановити фігури, щоб акцентувати на історичному значенні поховань, а не на пагорбі. Спотворив нашу ідею.
Після того нам із Собчуком і Фурсенком серйозної роботи не давали. А 1973-го нас запросив сільський голова Матусева Шполянського району на Черкащині. Запропонував відбудувати село. Матеріали організував по бартеру. В Латвію, Естонію потрібна була солома на підстилку для худоби. Голова відправляв її туди, а звідти доставляли граніт і дерево. Збудували котеджі для людей. Спроектували будинок торгівлі – там відкрили ресторан, магазини, кафе. Коли до Матусева приїхала французька делегація, говорили: "У нашого прем'єра не такий робочий кабінет, як у вашого голови колгоспу".
2017 року подзвонив колишній парторг Матусівського колгоспу Олександр Шульга. Сказав, хоче побачитися. Приїхав до мене на машині зі своїм сусідом. Той розповів: "Я був пацаном, як ви працювали в нашому селі. Поселився у збудованому вами котеджі. Написав двоюрідному брату з Росії, що ми купили будинок в Америці і щоліта туди їздимо. Послав фото. Він повірив. Його батько потім писав у листі: "Коли поїдете в Америку, то візьміть і мого оболтуса". Запросили їх у Матусів. Коли побачили центральну частину і вулицю котеджів, були шоковані, як живуть в українських селах".
Після проголошення незалежності отримали замовлення на скульптуру Максима Залізняка. Попередили: "Тільки дуже не розмахуйтеся, по груди робіть". Ледь умовили, щоб скульптура була по коліна. В архівах знайшов інформацію, що Залізняк був родом із місцевості поблизу села Івківці Чигиринського району на Черкащині. А пам'ятник нам доручили поставити в сусідній Медведівці. Після його відкриття жителі Івківців ображалися, що Залізняк не в них стоїть. Казали: "Треба на руці Залізняка того архітектора й повісити".
7 
35413
Коментарі