На початку 1930-х мій прадід Іван Желізняк посватався до прабабусі Марії Лендєл. Жили в селі Пасіка на Закарпатті. Її батько був проти шлюбу. Він мав багато землі й худоби. А наречений – сирота без копійки за душею.
Після весілля Іван вирушив на заробітки до Праги – столиці Чехословаччини, до складу якої тоді входило Закарпаття. Марія поїхала з ним. Влаштувалися до тамтешнього інженера. За три роки заробили на ділянку та хату. Землю потім відібрала радянська влада.
Прадід у Празі дивився за кіньми. Його дружина куховарила. Потім усе життя ідеально випікала штрудлі, готувала кнедлі й супи з копченостями. Коли вирішили повертатися додому, господарі не хотіли відпускати старанних помічників. Пропонували кращі умови. Але пара вже прагнула дітей і працювати на себе.
Перед від'їздом Іван пішов в ательє і сфотографувався. Марія пошкодувала на це грошей. Так і не маємо жодної її світлини замолоду.
На прощання господиня подарувала їм швейну машинку Singer і набір срібних ложок. Машинка служила родині все життя. У війну прабабуся віддала радянським солдатам яйця й варену курку в обмін на парашут. З цієї тканини до кінця 1950-х шила донькам сукні. Одну з них я приміряла на початку 1990-х. Але вона вже розсипалася в руках.
Дві ложки зникли, коли в сусідів померла 17-річна донька. Позичали для "комашні" – поминок. Хтось узяв наші, а повернули чужі. Решта також кудись пропали. Залишилася одна. На ній дві мітки – трикутник і літера "П". Так позначали, щоб не сплутати, коли посуд брали в поля чи позичали.
Іван Желізняк помер 1976 року, Марія – 2000-го.
Мені ложку віддали вісім років тому, після народження старшої доньки Марії – назвала на честь прабабусі.
2 
1
Коментарі