Ексклюзиви
Середа, 17 квітня 2013 11:50

"Кучма, конєшно, помагав і матеріалами, і людьми". Спогади письменника Олександра Сизоненка

Письменник Олександр Сизоненко живе сам на дачі під Києвом. По сусідству – Дмитро Павличко та Іван Драч. Час від часу в гості заїжджає Леонід Кучма

– Купіть мені, будь ласка, батон. А то до мене продукти нескоро привезуть. На шоколаді й вині сиджу, – просить телефоном 89­річний Олександр Сизоненко.

Письменник живе на дачі в Кончі­Озерній за 15 км від Києва. Туди добиратися машиною від метро "Видубичі" 20 хв.

2­метрові зелені металеві ворота, за якими починається в'їзд до письменницьких дач, охороняють.

– Олександр Олександрович залишив свої ворота відкритими. 19­а дача, – повідомляє охоронець, впускаючи машину.

Господар у синій бейсболці. Спираючись на металевий аптечний костур, трохи прочиняє двері. Усміхається на весь рот, виблискуючи золотим зубом.

– А я вас зовсім іншою по голосу уявляв – високою, старшою, – зазирає в очі й бере за руку.

Запрошує до мансарди­їдальні. На великому овальному столі лежить механічний апарат для міряння тиску, розсипані крихти печива.

– Шапку, мабуть, треба знять? Хоч я буду вас смущать своєю лисиною, – підморгує блакитним оком. Сідає в голові столу й мружиться. – Я вже глухий. Ховаюся від самоти страшної, жорстокої, лютої самоти. З ума схожу. Недарма в мене заряджена рушниця під ліжком. Ну, просто незносно. Всі померли. Гончар помер. Малишко. Загребельний, Зарудний. Ну як жить? Нема нікого. Діти зайняті на роботі. Раніше збиралися на всі свята, я ялинку прибирав. Внуки ще були малі. А зараз ні на Новий рік, ні на Різдво, і навіть на Великдень не приїжджають. Старшої доньки день народження був учора – 69 років. Це ж тільки подумать, як я ще тримаюся?

Павличко тут поруч живе у 18­й дачі, і Драч – у 17­й. То Драч інколи приходить, а Павличко такий нервовий. Сердиться: "Сашко, я уже старий, мені ніколи ждать! Цю Раду треба геть прибрати!" – каже сварливим голосом, копіюючи Павличка. – Ми з ним через паркан так перемовляємося. Або каже: "Тебе ненавидять в "Літературній Україні"!" Я відповідаю: "Дмитре, а ти думаєш, тебе всі люблять?" – "Яке мені діло до того?"

У нас із Павличком було потрясаюче знайомство. 1954 року він виступав перед Шолоховим на якомусь вечорі у Жовтневому палаці. Читає про те, як мати його народила, копаючи картоплю в багачів. Шолохов піднімається, підходить до нього, обнімає й цілує: "Дмитро, прочтите еще раз". Пішов сів і слухає. Шолохов мав тоді 49 років: гімнастьорка, бриджі з англійської шерсті. Це ж може попасти в газету… – замовкає, міцно стуляє бліді губи. – Леді, я не знаю, чого у мене до вас така довіра… Після того виступу з Павличком ідемо Хрещатиком: Загребельний, Зарудний, Земляк, Григір Тютюнник, Анатолій Дімаров. На Павличкові красивий костюм, пальто модне. І раптом він читає: "Коли умер кривавий Торквемада". Ми оторопіли всі. Сталін тоді помер. За цей вірш його могли зразу посадить. Оце Павличко, якого я любив.

Найближчий мій друг зараз – це Боря Олійник. Коли його затверджували на голову комітету з премії Шевченка, він подзвонив: "Товариш фельдмаршал, я іду до президента. Поставлю вимогою, щоб у комітеті був Сизоненко. Ви не заперечуєте?" Кажу: "Товаришу главко­верх, не заперечую".

На підвіконні голосно цокає годинник у формі позолоченого корабля з пурпуровими вітрилами. Олександр Олександрович викидає вперед руку.

– Найсміливіший був Андрій Малишко. Ніколи нікому в зуби не дивився. Коли я надумав придбати машину, пішов до нього додому. Він у піжамі сидить. ­Навколо чоловік сім – в карти грають. Кажу: "Хочу, щоб ви у влади для мене "волгу" випросили". Дзвонить заступнику міністра торгівлі промисловими товарами: "Зараз до тебе прийде молодий письменник із Миколаєва. Нє­нє, ти мені навіть не кажи, що машин немає". Через тиждень мене викликали, коли надійшла партія машин. І я взяв свою "волгу". А де моя палиця? – роззирається.

Помічаю її сперту на двері й подаю.

– Дякую, – каже. – Це ви мене торкнулися? – бере мою руку в свою долоню й цілує.

– А недалеко тут Загребельний жив, – дивиться у вікно. – Він мав вдачу різку, іронічну. Коло більярдного столу каже: "Зараз, Саша, я тебе, як часоточного мула, розіб'ю". ­Насолоду мав, коли на кпини брав товариша. Зате чесно. У письменницьких колах так: одне одного підхвалюють і вважають себе класиками. А мені вони всі однакові, мишасті й сірі. ­Перед Ліною Костенко шапку зніму. Вона раз зірвалася, поїхала у Львів, процес іде проти Чорновола і братів Горинів. Її міліція не пускає. Вона міліціонеру по морді дала. Вривається в зал і квітами їх закидує. Я на її вечори не ходжу спеціально. У мене до неї на грані поклоніння. Я дружині казав: "Я люблю Ліну". Вона підходить до мене, обіймає однією рукою за шию і каже: "Шурочка, як же її не любить?"

Пропонує показати будинок. На підвіконні – невелике фото господаря з лідером КПУ Петром Симоненком.

– Це якраз я відновився в партії. 85 років мені було. Жоден собака не гавкнув. А Петро Миколайович улаштував мені вечір у філармонії. А оце поряд бачите – металева сова? Це Леонід Кучма із­за кордону привіз. Там йому подарували. Так він мені передарував. "Символ мудрості", – каже.

Веде у скромно вмебльовану прохідну кімнату з рожевими стінами. Обабіч вікна по­лікарняному стоять два низьких ліжка з простими покривалами. Під стільцем дві пари теплих хатніх капців із вовни.

– Це колишній кабінет Драча. Драч п'ять років тут жив у Смоличів, а потім одкупив у Сави Голованівського 17­ту дачу. А наша родина відкупила дачу в Смоличів. Драч – непрактична людина: поставив вікна в одну цегелочку. ­Відчуваєте, який тут холод?

– У вас холодно, бо вікна одинарні. А мають два склопакети стояти, – пояснює фотограф.

– Це ви зразу оприділили? – хапається за голову Олександр Олександрович. – То це нас підвели? Ай­яй­яй!

Уздовж стіни стоять чотири стоси книжок заввишки у людський зріст. Поряд із сірим томом "Комиссар госбезопасности" свіжий номер журналу "Био­графия" з портретом актриси Тетяни Самойлової на обкладинці.

– Хочу в районні бібліотеки здати. Оце бачите, яку цеглу видавав Смолич, – бере грубий том у бордовій палітурці.

Показує велике кольорове фото в рамі хати­мазанки на два вікна в густому саду.

– Оце моя хата батьківська. Оце ставок. А оце батьків сад. Племінниця приватизувала ту хату, обрубала мені підхід до неї й пішла в секту свідків Єгови. Будинок не ремонтує. Вночі як згадаю, що рідна хата валиться на глум усьому селу, спати не можу.

– Живете сам?

– Да, – нахиляється підставляючи вухо. – Діти найняли Бабетту. Я її називаю "Бабетта йде на войну". Вона приїздить, їсти готує. На мене тратить ­годину в день, а їй 2 тисячі гривень платять. Я від тої їжі в інфекційне відділення був потрапив. Усе має скрашувати любов, навіть їжу. Мені знайомий пропонував взяти пса, німецьку вівчарку. Що ж я з ним буду робить? Йому ж нада їсти варить. А я сам собі не можу. З дружиною Галею жив, як за кам'яною стіною. Вона все робила. А тепер тримаю рушницю. Це ж урочище. Я ж один тут. Якщо когось застрелю, то ясно що сяду в тюрму.

Крученими дерев'яними сходами веде на другий поверх. Просторий кабінет із письмовим столом і терасою, яка виходить на ліс і озеро.

– Тут прекрасна рекреаційна зона була, – показує на озеро й сосни. – Все донєцкіє повирубували під котеджі. Дуби 300­літні, реліктові сосни, була річечка Рогулька.

Показує на камін навпроти вікна. Спереду багата ліпнина, покрита порошком під золото. Усередині складені старі листи.

– Тільки євреї могли придумати, щоб на другому поверсі поставити камін. Ці ремонтники майже два роки товклися тут. У мене була Лінина книжечка "Над берегами вічної ріки" з автографом "Олександрові Сизоненку на все добре всупереч всьому лихому". Вкрали її. Був такий хлопчик із Чернівців, говорив українською літературною мовою, чемний, інтелігентний, і я йому дав її почитати. Відеомагнітофон забрав, великий альбом про Гемінґвея. Дуже багато з автографами книжок – забрав найголовніше.

Біля каміна – до стелі шафа з книжками, видання Леоніда Кучми "После Майдана" на видному місці.

– Тут є автограф Леоніда Даниловича, дуже інтересна книжка.

– Кучма до вас у гості часто приїздив?

– Аякже! Заїжджає. Але вже давненько не був. По­моєму, з грудня минулого року.

Сідає на високий стілець. За спиною господаря на столику стоїть портрет молодого Шевченка й тоненький дідух – кільки пшеничних колосків.

– 2005 року фонд Кучми погодився видати мою книжку. 12 квітня, в День космонавтики, сюди прибігає директор "Московського пісатєля" Стручков і кричить: "Что ж ты в спортивном костюме? К тебе такие гости едут! Выходи встречать!" Перша їде BMW­727 представітєльська. Дуже любив Черномирдін BMW, хоча я переконував, що найкраща машина – це Mercedes. BMW – крепка – якраз по ньому, бо він і сам був, як лев, здоровий. За ним іде Mercedes­600, а потім два джипи з охороною. Кучма з Черномирдіним виходять в однакових синіх костюмах, в голубих сорочках, як брати. Кучма каже: "Мій фонд видаватиме вашу книжку. Надіюсь, не буде заперечення?" У мене був порив його обнять, але я не посмів.

Що мене вразило у Леоніді Даниловичі – інтелігентність і делікатність. У застіллях ніколи не дозволить собі зайвого сказати. Дуже чемно й скромно поводиться, більше слухає. Перша ознака культури – вміння слухати. Черномирдін – такий, знаєте, обніме, різні ласкаві слова говорить. А Кучма весь час був у наукових колах. Це, мабуть, наложило на нього стиль респектабельності.

Коли ремонт тут робили, Кучма, конєшно, помагав і матеріалами, і людьми. ­Приїжджає об 11­й ранку 23 лютого 2006 року на 600­му Mercedes'і. Сам за рулем, ні охорони, нікого. Все обійшов, подивився, вернувся до мене. Виносить букет троянд на двох руках – пурпурного кольору. Командує: "Відро!" Кучма тільки українською мовою завжди говорить. Закурює, сідає на приступці, і я коло нього. Сніжок іде, мороз. Каже мені: "Ви знаєте, що батько мій вмер від ран у Новгороді. Мій батько далеко, а ви близько. Ви з когорти людей, відданих вітчизні. Я весь час картаю себе, що багато чого зробив не так, як хотів би мій батько. Особливо багато зробив біди для села, для агропромислового комплексу. І це мені не дає спать", – перший і єдиний раз він зо мною так говорив. Викурив сигарету, підіймається і каже: "Олександр Олександрович, вам потрібна женщина. Інакше ви вмрете. Друзі ваші майже всі вже пішли. З Павличком ви дружити не будете. Я знаю його настрої: це – бандерівець, який ніколи не буде вам другом. Драч – це вовк­одиночка".

– Ну що, ребята, вип'ємо вина? Пригостити вас нічим. Самі цукерки і вино маю. Отут на сходах треба бути обережними, – намацує ногою сходинки. – Загребельний на таких самих у себе вдома був упав і зламав шийку бедра.

Зупиняється, щоб минулася задишка. Заходимо в холодну кімнату. Господар дістає з­під столу ящик. Витягує пляшку шампанського, коньяк Martell і коробку із заспиртованою вишнею в шоколаді.

– Це од них – од Леоніда Даниловича, Петра Миколайовича і Віктора Степановича. Од Черномирдіна приходив "Русский стандарт", а Леонід Данилович привозив "Президентський стандарт". Немає в магазинах. Спеціально виготовлялася горілка.

У кутку вітальні висить рогата голова опудала самця козулі.

– О, це я застрелив у Васильківському лісі з відстані 80 метрів. На смак м'ясо – чудо. А роги які рідкісні! Ходімте, виберемо фужери на кухні. Подивися як женщина, чи вони чисті, – витягує з шафи три круглих фужери по 300 мілілітрів.

Мию їх.

– І, головне, витерти насухо, – каже господар. – А тепер шукайте ножі. Пізніше блінчіки розігріємо у мікрохвильовці. Більш нічого не маю, – відкриває порожній холодильник. – Скоро має прийти Бабетта й принести продукти.

Миємо ножі. Олександр Олександрович розставляє келихи й чекає, доки фотограф відкоркує пляшку. Наливає шампанське всім по повній.

– Пий­пий, бо воно видихається і буде ніяке. Оце пока воно шумить, оце його нада й пить, – випиває півкелиха, заїдає цукеркою. – Я тебе дуже прошу, громчє говори, я вже глухий. І очі вбиваю читанням. Багато читаю з обов'язку, як член Шевченківського комітету. Два роки в комітеті, й жодного разу не погодився з тим, кому Шевченківську премію присудили. Раніше її справді знані люди отримували – Тичина, Гончар, Малишко, Майборода.

Котра година? Півчетвертої? Пора мірять тиск. Якщо зніму світер, ви не будете шокіровани? – стягує светр, лишається у білій картатій сорочці.

Фотограф міряє господарю тиск: 120 на 80.

– Доброго здоров'я! – заходить зять Олеся Гончара – Руслан Найда, із синами Нестором і Дем'яном.

Тримає хліб під пахвою. Господар радісно біжить до дверей і знімає з хлопців пальта.

– Сан Санич, не звертайте уваги на нас. Ми хліба занесли, потім колись зайдемо.

– Роздягайтеся! Не пожалієте! – гукає Сизоненко. – Отамане Найдо, вам коньячку налить гарного, сер?

– Та чого ж не налить.

Найда сам наливає півчарки Martell'ю.

– Наливай більше! Хіба ж так отамани п'ють?

– Та хлопці мамі настукають. Мені на лисині буде відбиток кочерги від дружини, – каже Руслан. – Ми як із Сан Саничем вип'ємо, то співаємо оцю, – заводять про чумака, що ходив по сіль: "Було літо, було літо, а тепер зима. Як не було пригодоньки, так досі нема".

Коли прощаємося, господар простягає повну чарку.

– Леді, обізатєльно! Це на коня. Гей!

– Ви як волів поганяєте, – сміється Руслан. – Гей! Го! Вйо!

– Нікуди не ходжу. А от сходив на засідання комітету з премії Гончара. Як подивився на старих професорів, що по 40 хвилин товчуть воду в ступі, – за голову взявся. Невже я такий же зануда, як вони? Спасибі вам, що посітілі. Я тут сторож покинутого раю.

У дверях просить дзвонити, заходити, не забувати.

Зараз ви читаєте новину «"Кучма, конєшно, помагав і матеріалами, і людьми". Спогади письменника Олександра Сизоненка». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

7

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1595
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода