"Коли зрозумів, що ноги немає, одразу подумав: "Як я викладатиму?"

Не варто соромитися пропонувати елементарну допомогу

До повномасштабного вторгнення Росії в мене було насичене життя. Я викладав, вдосконалювався в акробатиці й паркурі, вивчав ІТ-сферу. Із початком великої війни зрозумів, що не можу залишитися осторонь. У мене багато учнів, є племінники, похресники, і хто, як не я, має стати на їхній захист. На той час у мене за плечима було 11 років бойових мистецтв і дві вищі освіти. Я володію методом швидкого друку, бухгалтерськими програмами, спортивний, швидкий. Подумав, що мої знання й уміння точно стануть у пригоді. Тому відвіз свою дівчину і її сестру у Львів, а 2 березня пішов до військкомату.

 

Військова справа була для мене чимось зовсім новим. Я не проходив строкової служби, не мав справи зі зброєю, ніколи навіть не вникав у цю сферу. Але у військовій частині сильно підтримували товариші, з якими там познайомився. У нас була невелика компанія, ми ділилися знаннями і, можна сказати, самі себе готували до захисту країни.

Спершу на фронті було відчуття, ніби опинився в якомусь фільмі. Першого дня, коли ми потрапили в Лисичанськ, по нас відкрили вогонь із різних точок. І цей період звикання, що небезпека чатує постійно, був важкий. Потім стало легше, ми могли чіткіше реагувати, відрізняти за звуком, куди і що летить, де приблизно може влучити.

Воював у евакуаційній роті. Моїм завданням було вивозити техніку з нуля і доставляти її на ремонт. Згодом нас відправили в Попасну як піхоту. За 2 кілометри були росіяни.

Напередодні поранення було погане передчуття. Мав сильне бажання не вийти на патрулювання. Якраз приїхали нові хлопці – й один запропонував піти замість мене. Проте я відповів: "Сьогодні я ще вийду. А наступного разу поміняємося". Того дня вперше не написав рідним, що зі мною все гаразд. До цього була звичка відписувати їм рівно о 9:00. Проте тоді вирішив поставити плюсик після патрулювання. І цей збіг обставин став причиною того, що рідні одразу почали мене шукати.

Снаряд від танка влучив прямо в окоп, де я був. Мене повністю засипало землею, тільки голову було видно. Побратима поранило уламком. Промайнула думка: "Невже це все? " Якщо не помиляюся, я був притомний, доки мене не забрали в машину. Розповідали, що спершу мене завезли в лікарню в Лисичанську і збиралися залишити там до наступного дня. Але завдяки тому, що рідні вийшли на знайомих, мене серед ночі перевезли у Дніпропетровську обласну лікарню імені Іллі Мечникова. Там давали 20 відсотків на те, що я виживу. Почалася газова гангрена, й лікарі вирішили ампутувати ногу. Відрізали по самісіньке стегно.

Коли прокинувся після ампутації і зрозумів, що ноги немає, одразу подумав: "Як я викладатиму? Як показуватиму дітям навички, які здобував протягом життя?" Звісно, стан був важкий. Я втратив багато крові, й було відчуття, ніби я уві сні. Але тримався і навіть розмовляв, що медики називали дивом. Близько місяця був у реанімації. Потім мене мали транспортувати до Львова. Але дорогою відкрилася сильна кровотеча. Так потрапив у Вінницьку лікарню швидкої допомоги №2.

У Вінниці був близько п'яти місяців, два з яких – у реанімації. Не дивлячись на те, що лікарі вперше зіштовхнулись із такими пораненнями, вони знаходили рішення проблем. Ніколи до цього не пересаджуючи шкіру, вони зробили це, й вона прижилася на 89 відсотків. Хоча під час консультації з опіковим центром їм казали, що за таких поранень не виходить навіть на 30 відсотків загоїти рани. Якщо коротко, то лікарі й медсестри стали членами моєї родини. Коли мене перевели в хірургію, то медики з реанімації продовжували навідувати, приносили смаколики й могли по 2 години розмовляти. Під час нашого спілкування забував навіть про біль. Ця підтримка була важлива.

Три місяці я не міг ні сідати, ні нагинатися, лише лежав на спині. Проте намагався жартувати. Сусіди по палаті теж були відкриті й веселі. Навіть медсестри казали, що всі палати однакові, а в нашій сонячно й оптимістично. Також у перший місяць після поранення зрозумів, що є багато запитань, на які важко знайти відповідь. Тому заради інших солдатів почав вести відеоблог, у якому описував свій стан і процес реабілітації. Прагну, щоб люди з пораненнями розуміли: життя триває й усе можна побороти. Так, може бути складно, боляче, але все подужаємо.

Кохана постійно була поряд. Бачив, що її почуття і ставлення до мене після поранення не змінилися. Тому я зважився освідчитись їй у лікарні. Обручку замовив через інтернет і попросив Анюту забрати посилку. Сказав, що там дрібні деталі до телефона, тому розпаковувати не варто. Не знаю, чи вона здогадалася про мій намір, але вже в палаті я сперся на лікоть і зробив пропозицію своїй дівчині. Одружувалися ми також у Вінниці.

Дехто казав, що з такою ампутацією в мене в перспективі лише інвалідний візок. Але я не здавався, хоча вирішити питання з протезуванням було непросто. Часто українські протезисти нав'язують допомогу, але коли ставиш їм чіткі запитання, не можуть відповісти. Ми з дружиною проаналізували майже всі протезні центри, й лише одеський "Теллус" допоміг розібратись і прийняти правильне рішення. Тоді дружина зв'язалася з фондом Future for Ukraine, який на той час працював лише з дітьми. Але, почувши мою історію, вони вирішили допомогти й вийшли на американського протезиста Майкла Коркорана. Він 18 років працює саме з такими важкими ускладненнями, як у мене.

Нам пощастило: фонд Future for Ukraine допоміг із виїздом і проживанням, а сам власник клініки Майкл та американські волонтери – з протезом, який коштує понад 100 тисяч доларів. Крім цього, щоб протезувати воїнів з України, які приїздили після мене, Майкл Коркоран особисто пожертвував велику суму. Також мені зробили косметику для протезу, тобто простими словами своєрідний чохол, що робить протез подібним до ноги. Спочатку нижня частина косметики була розмальована в піксель. Але я захотів змінити воєнну тематику, тому мати мого учня зобразила на протезі символи української незламності – пса Патрона, банку з помідорами, якою збили ворожий дрон, бойових гусей, викраденого єнота, гурт Kalush Orchestra.

Майкл ставився до мене, як до власного сина, – з переживанням, турботою. Намагався, щоб мені було комфортно й не боляче. Повторював: "Якщо відчуваєш найменший дискомфорт, кажи – й ми переробимо". Це було цінно. Відчував, що мені допоможуть і я зможу ходити. Так і сталося.

 

У Сполучених Штатах Америки дивувалися, що людина без ноги хоче повернутися до викладання акробатики й хореографії. Американці дещо ледачкуваті в цьому. Якщо в них є серйозне поранення, то вони не ходитимуть самостійно, а їздитимуть на інвалідному візку й вестимуть пасивніший спосіб життя. Напередодні мого прильоту у США Майкл казав, що спочатку мені поставлять тимчасовий протез і перший місяць я до нього звикатиму. Але коли він побачив, що я вийшов із літака на милицях і крокую на одній нозі, то вирішив одразу ставити постійний.

Коли протез тільки примірювали, то я повноцінно стояв на ньому, забравши руки. Наступного дня зробив перші кроки. Невдовзі почав ходити впевненіше. Це знову вразило Майкла. Він казав, що саме такий протез опановують мінімум за місяць-два, а я першого дня досяг добрих результатів.

В Америці до військових ставляться з величезною повагою. Незважаючи на те, що я солдат іншої країни, вони зупинялися на вулиці, обіймали мене, дякували за те, що не побоявся оберігати свою країну. І це приємно. Але, приїхавши в Україну, відчув протилежне. Неодноразово натрапляв на водіїв маршруток, із якими вітаюсь і запитую, чи можна зайти, а вони просто відвертають голову, ніби не бачать мене. В одному з інтерв'ю зізнався, що дехто в рідній країні дивиться на мене, як на прокаженого. Багато хто почав заперечувати мої слова, говорити, що цього не може бути. Проте деякі випадки кажуть самі за себе.

Якось їхав до реабілітолога в метро. Того дня зняв протез, щоб не натирав, і був на милицях. У вагоні було людно, але мене помітили. В очах читалося: "О, знову черговий інвалід, який буде жебракувати". Я став, де було вільне місце й узявся за поручень. У цьому ж вагоні побачив стареньку бабцю з палицею, котрій також ніхто й не думав поступитися місцем. А їхали ми 30 хвилин. Я не втерпів, дістав телефон, зазнімкував бабцю, себе, людей, що сиділи, й опублікував у соцмережі. Написав: "А чи готові люди?" Адже справді такі реалії життя, що людей з інвалідністю буде ще багато. Добре, що я сильний і витривалий, але ось ця бабця – ні. На цей допис отримав купу хейту. Писали: "А хто знає, що ви військовий?", "А можливо, ви якийсь п'яниця, який втратив ногу зі своєї вини?", "А в тебе що язик відсохне попросити, щоб поступилися місцем?" Врешті було майже 2 мільйони переглядів відео й 4 тисячі коментарів, з яких основна маса негативних. Розумію, що люди таким чином намагалися виправдати себе, сказати, що все не так і я помилився. Насправді своїм постом прагнув, щоб люди помічали нас і стали уважнішими. Це моє єдине послання.

Люди не повинні боятися з нами спілкуватися. Не варто соромитися пропонувати елементарну допомогу, наприклад, притримати двері. Дехто боїться бути нав'язливим, але робить гірше поглядами чи навпаки відвертає голову, коли намагаєшся встановити з ними зоровий контакт. Краще підійти й запитати, чи це сталося на війні, висловити підтримку, подякувати, що обороняв, підбадьорити.

Наприкінці кожного дня підводжу підсумки, що сьогодні зробив хорошого, що не так, як хотілося, що міг би зробити краще. Завжди ставлю себе на місце інших. Знаю з власного досвіду: якщо десь пройшов повз, а міг бути корисний, то потім мучить совість. Це намагаюся донести до інших.

Міг би залишитись у США, але не зробив цього, бо дуже люблю Україну. Є сильна віра в наших хлопців і дівчат. Бачив, що вони відстоюють країну ціною власного життя. Бо насправді всі ми усвідомлюємо, що можемо не повернутися. Проте ключовою є підтримка одне одного. Лежав у реанімації й думав: "Я зараз тут, а мої хлопці – на передовій. Як вони? Я повинен бути поряд із ними". Такі побратимські почуття дають сили вистояти й дійти до перемоги.

Коли воював і вже після поранення відчував велику підтримку від учнів. Діти надсилали відеозвернення, і це мотивувало триматися на плаву, не здаватися, особливо першого місяця, коли відчував сильний біль, а в голові була каша. Знав, що учні чекають. І справді, багато хто з них повернувся у спорт за рік, коли я поновив заняття.

До повномасштабної війни до мене приходили фізично сильніші діти, тепер багато хто з учнів має психологічні труднощі. Через війну закриваються в собі, дехто набрав вагу, хтось втратив мотивацію. Проте після декількох занять батьки пишуть великі листи вдячності. Кажуть, що навіть не думали, що дитина може повернутись у спорт. Я ж бачу не лише спортивні результати, а й те, що діти стали легше переживати повітряні тривоги. Раніше, коли під час тренування починала лунати сирена, то деякі учні впадали у відчай. Тепер вони значно спокійніші.

Нещодавно познайомився з дівчинкою Сашею і ще раз переконався, що наш народ – сильний і незламний. Саша – це не просто дитина, а великий боєць, втративши частину ніжки, все одно повернулась у спорт і займається гімнастикою. Це великий приклад жаги до життя й наполегливості до досягнення результату в тому, що до душі. Батьки Саші також молодці, що підтримали цю жагу, бо часто дорослі роблять зі своїх дітей немічних через маленькі дрібниці й закривають їхній потенціал. Потрібно давати дитині відчуття віри в неї, безмежної підтримки, й вона впорається і пройде життя гідно.

Найбільша мрія – виростити й виховати сина. Я був присутній на пологах, адже хвилювався за дружину та малюка. Зрозумів, що життя швидкоплинне і треба його прожити так, щоб не шкодувати ні про що. Тому після повернення з фронту за цей короткий час одружився, в мене народився синочок і я відкрив дві студії з акробатики. У планах – подорожувати із сім'єю і відкривати цей світ.

×