"Коли намалювала дві третини картини, зір почав ставати дедалі гіршим"

Весь світ має вимагати від Росії обміну всіх полонених

– Інтер'єр оформила у світлих, скромних відтінках. Якщо зручно, прошу на диван, – запрошує ветеранка російсько-­української війни, в цивільному житті – психологиня Людмила Менюк. Спілкуємося в її кабінеті 3 червня.

Ваш позивний такий же, як назва правозахисної організації солдатських матерів "Мальва", яку ви заснували 10 років тому. Що спонукало до її створення?

– Коли 2014-го почалася війна, на захист України пішли не тільки кадрові військові, а й добровольчі формування. Але тоді в законодавстві не було такого поняття, як доброволець, і через це соціальний захист не передбачався. На жаль, були загиблі й поранені. Тому ми з молодшим сином Станіславом створили правозахисну організацію солдатських матерів "Мальва".

 

Ваш син Станіслав також пішов добровольцем на фронт.

– Так, Станіслав пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон "Айдар", у підрозділ друга нашої родини Сергія Ковриги, позивний "Лялік". Без пафосу й від щирого серця можна сказати: це цвіт нації, патріоти. Станіслав стояв на обліку в Гайсинському військкоматі, але був непридатний до військової служби. Мав проблеми з хребтом, грижі. Проте з перших днів російської агресії пішов у військкомат, як усі чоловіки моєї родини. Він оббивав пороги військкомату, і врешті правдами й неправдами його мали призвати в 95-ту бригаду, але поки що тільки на строкову службу. Проте він не міг дочекатися цього і поїхав добровольцем на фронт. За освітою був медик, служив санінструктором у підрозділі, де командиром був Сергій Коврига. А 27 липня 2014 року їхня група виконувала завдання під Лутугиним на Луганщині – й вони загинули.

Ви вирішили продовжувати справу Станіслава – стали добровольцем 24-го ОШБ "Айдар". На той час жінок у війську було не так багато. Як вас сприймали побратими?

– Наш 24-й ОШБ був специфічний. У нас не було якоїсь гендерної нерівності. Так, десь хлопці хотіли захистити жінок, уберегти. Але хіба нас, українок, хтось зупинить? Я мріяла бути сапером. Але хлопці казали: "Ні, "Мальво", ти що? Це небезпечна робота, давай щось інше". Направили у штаб діловодом технічної частини. Думаю: добре, збавлю оберти, але потім буде по-іншому. Трапилася нагода – і я стала стрільцем, пізніше головним сержантом штурмової роти на передовій, а згодом була керівником бронетанкової служби. Служила до лютого 2020 року. Потім мене списали за станом здоров'я. Отримала другу групу інвалідності внаслідок війни.

Який був досвід на посаді начальника бронетанкової служби?

– Коли командир попросив очолити бронетанкову службу, була розгублена, адже знала лише ту техніку, яка була в моєму підрозділі, тобто БМП-1. Але командир сказав, що зможу. Щоб бути керівником бронетанкової служби, треба добре розбиратися в усьому озброєнні, що є в батальйоні, – це Т-64, БРДМ-2, БРД-2Л 1, БТР-60, БТР-70. Навіть Saxon у нас один був. Тому вивчала і теорію, і практику. Мене підтримали хлопці мого підрозділу і взагалі батальйону – мехводи, екіпажі бронетехніки. Багато показували. Навіть пробувала з побратимами міняти гусениці. Стала, до речі, одним із кращих начальників бронетанкових служб. Хоча була сержантом, а це старшолейтенантська посада. Перше офіцерське звання давали до 45 років, а мені на той час було 52.

Траплялося, що інтуїція допомагала?

– Так. І це має значення на фронті. Інтуїція в мене добра, до неї дослухаюся, але я не маю якихось надзвичайних здібностей. За час війни було десь п'ять серйозних випадків, коли інтуїція не підвела, – було збережено життя побратимів і моє.

У лютому 2020-го після поранення і контузії вас комісували за станом здоров'я. У цей період ви написали картину "Квітучі маки", що нині зберігається в музеї АТО в місті Гайсин. Який був процес створення цього полотна?

– Тоді в мене була часткова втрата зору й у перспективі повна сліпота. Намагалася до цього підготуватися. Навіть замовила кухонні меблі із заокругленими ріжками. Заплющувала очі й училася ходити будинком. Взагалі, я не вмію малювати, але мріяла писати картини з дитинства. І ось у той період почала створювати перше полотно. Це було важко. Коли намалювала дві третини картини, зір почав ставати дедалі гіршим. Тоді я якраз проходила МСЕК – і офтальмолог мене підхопила: "У вас є шанс трохи затримати сліпоту. Треба шукати клініки". До цього я думала, що вже все. У Вінницькій офтальмологічній клініці професора Сергієнка мені зробили п'ять операцій – і я досі бачу. А ту картину закінчила.

Упродовж періоду між лютим 2020-го і клятим лютим 2022-го були якісь передчуття? Чи виникали думки про наближення повномасштабної війни?

– Це навіть не передчуття, я завжди озвучувала, що буде велика війна. Бачила цього ворога на власні очі, стежила за тим, що відбувається на Росії. Розуміла, що буде, й казала: маємо готуватися. Ми повинні вміти користуватися зброєю, надавати першу домедичну допомогу й готувати наших дітей. Побратими й посестри теж це говорили. Проте цивільні не сприймали цих слів усерйоз, думали: "Ой, людина багато пройшла на війні, син загинув, сама постраждала. Мабуть, це ознаки посттравматичного синдрому".

Можете пригадати ваше 24 лютого 2022-го?

– На той час у мене гостювала посестра. Тепер не можу назвати її ім'я і прізвище, бо вона у війську, але можу сказати одне: вона крута артилеристка. Сама родом із Бахмута. Ми готувалися. Зняли готівку, зробили невеликий запас продуктів, склали всі документи. Було заправлено повний бак автомобіля й закуплено кілька каністр пального.

У ніч на 24 лютого якось не спалося і я вийшла покурити, ніби щось відчувала. Це було близько 4-ї ранку. Тоді ж почула звуки вибухів. Одразу вибігли наша посестра й мій чоловік. Ми не могли визначити відстань, бо не знали, що це. Пізніше дізналися, що вибухало між Гайсином і Уманню. Потім почули, як летить важкий літак на низькій висоті. Зрозуміли: велика війна почалася.

Вранці всі зустрілись у Спілці учасників АТО Гайсина і Гайсинського району. Раніше ми обговорювали можливий розвиток подій. Іще 21 лютого мали виїхати до нашого батальйону, але прийшла смс: "Чекайте особливого розпорядження". Не знали, що наш 24-й окремий штурмовий батальйон "Айдар" – в оточенні під Маріуполем. У Гайсинському військкоматі сказали: "Ви маєте інвалідність, тому поки що – ні". Хотіли долучитися до наших, які відбивали бої в напрямку Житомирщини, але до них ми не могли доїхати – й погнали на Київ. Через Печерський військкомат були призвані в 205-й батальйон ТрО.

Це, мабуть, була дивна картина, коли всі з Києва, а ви в Київ?

– Не зовсім. Так, багато машин їхало з Києва, але водночас, щоб потрапити у столицю, ми стояли в черзі 3 години. Здебільшого їхали чоловіки, щоб захищати Київ і область.

Яка була служба в 205-му батальйоні?

– Спершу мені було дивно, адже я ніколи не чула, що таке ТрО. Там не було артилерії, бронетехніки. Але запал хлопців, дівчат, чоловіків і жінок показував те, що перемога буде. Потім у нашому батальйоні було створено ротну тактичну групу. Була на посаді старшого бойового медика, потім стала сержантом із матеріально-технічного забезпечення. Пройшли Сіверськодонецьк, Бахмут. На жаль, є загиблі, зниклі безвісти. 80 відсотків моїх побратимів і посестер із ТрО ніколи не служили в армії. Це журналісти, режисери, артисти, співаки, ІТівці, підприємці, науковці, один із моїх побратимів – доктор філософських наук. Коли кажуть, що депутати не воювали, – це неправда, воюють досі. Коли кажуть, що діти депутатів не воюють, – теж неправда, в моєму підрозділі були. У військо приходять люди з високим матеріальним забезпеченням. Побратим Денис, який загинув, приїхав на машині Porsche. Наш командир – журналіст, піар-менеджер, який до війни 16 років тому лише закінчив військову кафедру, а став одним із найкрутіших командирів, яких я бачила в житті.

 

Людина на нулі – завжди на межі можливостей. Як справлялися з утомою? Де знаходили сили?

– Іноді, коли ми з чоловіком, а він мій побратим, згадуємо якісь ситуації, мені навіть не віриться, що я могла це пережити і що мала таку фізичну силу. Це все адреналін, відданість справі, мотивація і Божа поміч. Я вірю в Господа, завжди відчувала його допомогу. Уже здавалося, що нема сил, але вони з'являлися. У мене відкривалося 25-те дихання, бо треба було виконувати обов'язок. А абияк ми не можемо, вміємо тільки круто.

Під час великої війни ви також отримували поранення. Як це сталося?

– Були контузії і травми. Не завжди розуміла, що їх отримувала. Коли ми їхали на ротацію до Києва після Бахмута, відчула, що зі мною щось не те. Ламалася просто погодинно. Як зупинялися на заправках, то вже не могла виходити з машини, рука спухла, пальцями не могла поворухнути. У госпіталі виявилося, що в мене перелом суглоба руки. Нині помітно, що кисть деформована, тому надіваю браслет, щоб трохи приховати. Лікар сказав, що я маю знати день і час, коли це сталося, бо це сильний біль. Але я не пам'ятала – така була інтенсивність боїв. Мені здається, що на нулі я була найздоровіша й найсильніша людина у світі. До великої війни брала участь в Іграх нескорених, тому в Бахмуті казала хлопцям: якщо виживу, піду туди знову, бо тепер бігаю, як чемпіон світу.

Як змінює людей війна?

– Люди стають відповідальнішими, дисциплінованішими. Коли повертаються з війни чи приїжджають у відпустку, то звужується їхнє коло спілкування. Вони залишаються з тими, кому довіряють.

Наприкінці минулого року вас комісували за станом здоров'я. Як відбулося повернення до цивільного життя? Чи були такі речі, які вас обурювали?

– Не можу сказати, що бачу прірву між суспільством і ветеранами війни, адже переважно спілкуюся з такими ж, як сама. З цими людьми ми – на одній хвилі. А якоїсь неповаги до себе не відчувала.

Нині займаюся практичною психологією, відкрила кабінет. Безкоштовно надаю допомогу військовослужбовцям і їхнім родинам, ветеранам, сім'ям загиблих і зниклих безвісти. Тому нині в мене немає часу приймати цивільних людей. Проте хочу розширюватися, написати грант і працювати далі.

Також ви розповідаєте світу правду про російсько-­українську війну. На міжнародних заходах спілкуєтеся з іноземними ветеранами. Що вас вражає в них, а що їх щодо наших воїнів?

– Так, я активно займаюся міжнародною адвокацією (представництво інтересів. – Країна). Була в Давосі, в чотирьох штатах Америки, невдовзі їду на конференцію в Берлін. Розповідаю правду про жахи війни. Розказую про те, як нам воювати з браком зброї. В іноземних ветеранах мене вражають єдність, добрі можливості для розвитку, навчання, відкриття бізнесу. Що вражає їхніх ветеранів, коли ми ділимося нашим військовим досвідом? Їх дивує, коли ми розповідаємо, що не вистачає боєприпасів і підтримки, що російський агресор не дотримується Женевських конвенцій щодо ведення війни, що представники Червоного Хреста не можуть бути в польових госпіталях. Ми розповідаємо, в яких умовах проходить евакуація, і це для них є чимось нереальним. До речі, якщо на початку війни ми переймали досвід і навчалися воювати в багатьох іноземних спеціалістів, то тепер вони вчаться в нас. Це стосується і психологічної допомоги. За кордоном немає такого досвіду.

На міжнародних заходах прагну звернути увагу на те, що в нас іще багато полонених. Ворог не дотримується ніяких правил і законів. Він переходить усі межі. На жаль, наших полонених катують, знущаються з них. Їхні суди не дають статусу військовополоненого, а визнають багатьох наших побратимів і посестер терористами й оголошують їм строки ув'язнення. Весь світ має вимагати від Росії обміну всіх полонених і повернення їх додому.

Нині разом із волонтерами міжнародного благодійного фонду "Сильні разом" ви не лише допомагаєте ЗСУ, але й проводите зустрічі з учнями багатьох шкіл. Як можете описати сучасних українських дітей?

– Ви запитали, й мені одразу стало радісно на душі. Наші діти незвичайні – вони відкриті, допитливі, щирі, добрі, ­патріотичні, вболівають за воїнів. Це свідчить про те, що в сім'ях цьому приділяють увагу. Це надихає.

Які речі завжди були у вашому бойовому наплічнику й тепер перемістилися до жіночої сумочки?

– На війні завжди зі мною були портрет молодшого сина Станіслава і шкарпетка онука. Вона маленька, хоч нині в онука вже 39-й розмір ноги. А в цивільній сумочці з'явився турнікет та елементарні речі для надання першої медичної допомоги. Щодо нематеріальних речей, то зі мною завжди Господь, його захист і допомога. Бог дає сили пережити випробування, смерті й важкі поранення побратимів і по­сестер. А надихають мене діти й онуки.

Війна стосується практично кожної родини. Психологічно витягнути це важко. Як не дати зникнути світлим мріям?

– Маємо спілкуватися, озвучувати думки, переживання, не соромитися одне одного. Добре, коли людина має психолога, радила б це кожному. Я, наприклад, маю свого психолога, як і мій чоловік, і мої діти. Це необхідно, тому що триває війна і ми перебуваємо у стані емоційних коливань. Ще має бути помірне фізичне навантаження, і варто навчитися елементарних методів саморегуляції. Треба жити не тільки майбутнім, не відтермінованим життям, а тут і тепер. І мрія повинна бути завжди. До неї треба йти. А щоб досягнути своєї мрії, маємо бути психологічно здорові.

Чи змінилися ваші мрії за період війни?

– Частково. Як у всіх українців, у мене є найголовніша мрія – щоб закінчилася війна, щоб ми відбудували нашу неньку-Україну, щоб були підготовлені давати відсіч ворогу, тому що Росія нікуди не дінеться. Але є й інші мрії. Деякі надавали сили вижити. У Бахмуті детально розповідала побратимам, що, якщо залишуся живою, то побудую біля хати барбекю-піч і вони до мене приїжджатимуть. Коли я повернулася додому, побудувала це барбекю і висилала хлопцям фото, то всі казали, що саме так і уявляли, настільки вони запам'ятали мою розповідь. Мрію якимось чином купити ППО для міст-мільйонників – Харкова й Одеси. Мені так хотілося б мати великі крила, щоб їх захистити.

Також у мене є невеликі мрії. Хочу вивчити англійську для кращої комунікації за кордоном. А коли закінчиться війна, мрію мандрувати. Але просто так, а не з адвокацією, коли розказую про війну і прошу озброєння.

×