Перехід в юдейство триває не менше п'яти років
– Вдень приходять на обід від 20 до 50 людей. Сказав не питати їх про причини, – каже 50-річний Авраам Вольф. Очолює єврейську громаду "Хабад" в Одесі. Зустрічаємось у синагозі на вул. Осипова. Після молитви піднімається сходами у свій кабінет. Минаємо безкоштовну їдальню, де снідають кілька чоловіків.
– Бідний – це той, хто не має на дві трапези, за єврейським законом. Держава в Україні гарантує людям цей мізер. Але в людей різні обставини.
Ви стежили за місцевими виборами в Одесі?
– Не стежу за політикою. Приходили багато кандидатів. Але я нікого не підтримав.
А самі не думали балотуватися?
– Я точно знаю, що можу, а чого ні. Не вмію танцювати й ніколи не йду до танців. Політика – це не моє.
Допомагаю людям змінювати життя. Пояснюю, як правильно і добре жити. Це важка праця. І якщо вдалося переконати хоч одну особу – я переміг.
Які настрої в громаді?
– Мене часто питають, як живе єврейська Одеса? Євреї не живуть у гето. Вони, як і всі, – громадяни. Вчора знайшли 77-річного чоловіка. У нього не було вдома ні води, ні кухні. Голодував і помирав. Помили, дали одяг, тепер він у нашому будинку для літніх людей.
Коли я хочу знати, що відбувається в країні, дивлюся, як люди вітаються між собою і зі мною перед ранковою молитвою у синагозі. Такий настрій і в усієї країни. Пандемія, нема роботи, страх. Бачу, скільки просять допомогти.
Страх іноді гірший за відсутність грошей. Є історія зі старої єврейської книги. У місті була пандемія. Рабин вийшов на вулицю і зустрів Ангела смерті. Запитав, скільки людей той збирається забрати. П'ять тисяч, відповів. Епідемія минула. Вони знову зустрілися. Рабин каже: "Ти ж обіцяв забрати п'ять, а забрав 15". "П'ять тисяч померли від хвороби, а 10 – від страху".
Не треба боятися. Слід працювати, вчитися, бути обережним – ходити в масках, пити вітаміни, мити руки, користуватися антисептиком. Бути спокійним. І дасть Бог, будемо здорові.
Ви кажете, що більше одеситів нині потребують допомоги.
– У їдальню й по продуктові набори стали приходити більше людей. Комусь треба психологічна поміч. У когось негаразди в родині через ковід. Приходять подружжя на межі розлучення. Але найбільша проблема – фінанси. Це давня єврейська традиція – з усіма питаннями йти в синагогу. Тут є відповіді.
Побільшало заявок на проживання в будинку для літніх. Є 30 місць. Додамо стільки ж. Будуємо ще один поверх. І плануємо новий дитячий будинок для дівчат. Третій.
Велика громада євреїв Одеси?
– Тут живуть близько 40–45 тисяч. Приходять у синагогу, маємо контакт із 30 тисячами. Хтось раз на рік отримує коробку з мацою перед Песахом. Чи бере єврейський календар перед Рош га-Шаною. Хтось ходить щодня на молитву, хтось раз на тиждень.
Думаю, в нас найбільш об'єднана громада не тільки в Україні, а й у єврейському світі. Так щоб була не тільки синагога, а й така кількість програм. Для жінок до пологів, після пологів, дитячі садки, молодші школи, старша школа, релігійна, єврейський університет, програма для навчання студентів. Два дитячі будинки-пансіонати для хлопців і дівчат. Єврейська вища духовна семінарія. Будинок для літніх людей. Є кладовище. Така кількість закладів є, може, ще в одній чи двох громадах світу.
Скільки людей у громаді живуть за суворими релігійними настановами?
– Кожного випускника після релігійного навчання я прошу йти за його світською спеціальністю, займатися своєю справою. Бути музикантом, айтішником. Щоб людина не проводила всього життя в громаді. Живи, одружуйся, працюй. Але приходь на ранкову, денну, вечірню молитву. Дотримуйся суботи. Всі заповіді виконуй. Один із наших випускників – професор хімії. При цьому релігійний. Я йому сказав: "Маєш бути прикладом. Хай усі бачать, що можна дотримуватися заповідей і працювати у світському закладі".
Є музикант, який грав у барах. Потім одружився з випускницею нашої школи. Прийшов учитися на рабина. Спитав, чи продовжувати займатися музикою. Я сказав, що він зобов'язаний це робити. Успішний, їздить по світу. Він із бородою, у капелюсі й сюртуку.
Бог – це гармонія. Він не хоче, щоб ми були бідні й голодні. Він хоче, щоб ми жили добре, але правильно. А коли хтось каже, що Бог – лише в синагозі, не розуміє Його суті.
Одеса – місто, яке дає 100 відсотків можливостей для кожного єврея. Україна дає змогу кожній людині жити за своїми релігійними правилами, якщо це не суперечить державному закону. Не в кожній країні так просто відкрити національні школи. А тут цілий закон регламентує це. У мене багато друзів живуть по світу, де це неможливо зробити.
Україна відкрита. Де ще президент зробив єврейські й мусульманські свята державними?
Важко перейти в юдейство?
– Це непростий шлях на 5–10 років. Треба дотримуватися всіх законів. Тому якщо людина прийшла не заради Бога, а заради одруження, грошей, еміграції в Ізраїль, то сама піде.
Як коронавірус змінив життя громади?
– Синагога не працювала з квітня до червня. Але щодня мали три молитви і йшла трансляція через фейсбук. Використовували зум, за потреби. І зараз багато людей бояться приходити в синагогу. Кажу, щоб удома молилися. Ми організували так, що одночасно в синагозі перебуває небагато людей. Наші школи й дитячі садки навчали онлайн.
Великих свят масово не відзначали з весни. Навіть Песаху. Роздали книги, всі атрибути для свята, і люди відзначили вдома. Весілля проводимо. Для релігійної частини треба 10 осіб. А далі святкування визначають молодята.
На початку пандемії ми в одному з наших приміщень менш як за місяць організували своєрідне відділення лікарні. Багато людей нам допомагали. Мали все необхідне для порятунку: апарат ШВЛ, ліки, кисневі концентратори. Одночасно могли забезпечити киснем 30 осіб. Знайшли лікарів. Слава Богу, нам це не знадобилося. Техніку й ліки подарували медичним закладам міста. Допомагаємо кисневими концентраторами людям, які одужують удома. Мінілікарню закрили. До нас приходив один із заступників міського голови. Не міг повірити, що нам вдалося зробити те, що місто не встигло.
Мережа приватних навчально-виховних комплексів "Хабад Ор-Авнер" – це три дитсадки, дві початкові й одна старша школи, два інтернати-пансіонати, університет. Коли починали, планували такий масштаб?
– Цього вимагало життя. Спершу створили садок. Діти виросли, і треба були початкові школи. Згодом відкрили старшу. З'явився попит – і запрацювала релігійна школа. Потім одна жінка привела своїх онуків. Її дочку вбили, а вона їх виховувати не могла. Гроші брати не хотіла. Сказав дружині готувати вдома ще два ліжечка. Вона каже: "Давай відкриємо дитячий будинок". Ці двоє дітей живуть в Ізраїлі. Відслужили в армії, створили родини і вже мають своїх дітей.
Якось почув історію, що наш вірянин трагічно помер. Хворів й іноді пропускав молитву. Раптом зник. Прийшли додому, а він мертвий на підлозі. Виявилося, впав, зламав шийку стегна. Сусіди не помітили. Помер від голоду. Тоді ми відкрили будинок для літніх.
Ви двічі зустрічалися з президентом Володимиром Зеленським. Перший раз до інавгурації у травні 2019-го, другий – у серпні 2020 року. Що йому радили?
– Я зазвичай не ділюся своїми розмовами з іншими людьми. Але на зустрічі з президентом було ще п'ять рабинів, тому це не таємниця. Розказав йому історію: була помаранчева революція. Я летів у Київ з Одеси з поважним чиновником. Він працював при Кучмі. Прийшла нова влада – і його звільнили. Він каже: "Ребе, я не розумію, що відбувається в країні. Спеціалісти не потрібні". Я відповів, що його проблема і попереднього президента в тому, що були впевнені: субота ніколи не закінчиться. Тобто робили, що хотіли, й не думали, що колись буде кінець. А він настав. І чиновник спитав: що далі? Я відповів: нова влада теж так думає. Нагадав Зеленському, що і його субота матиме фінал. Попросив зробити все, щоб він був добрий для країни і для нього. Це моя порада будь-якому посадовцеві.
Ви часто буваєте за кордоном. Як змінилося ставлення до України останніми роками?
– Рабини США, Канади, Австралії, Європи заздрять свободі, можливостям та успіхові українських колег. Майже ні в кого немає своїх шкіл, так багато вірян у синагогах і взагалі синагог. Україна подає приклад. Ми зустрічаємося раз на рік. Їдуть тисячі рабинів "Хабаду" у США. Нині це було в зумі. Не пам'ятаю за останні 30 років, щоб Україна не була однією з головних тем: як працюємо, як перейняти наш досвід, як досягти такого ж успіху.
Але час від часу тут лунають заяви про антисемітизм.
– Сказати, що немає антисемітизму, – це дурниці. Він є побутовий. Іноді на вулиці, між сусідами. Іноді я це відчуваю. Не звертаю уваги. Тут немає державного антисемітизму. Навпаки – є підтримка. Це важливо.
Друге – якщо порівняти антисемітизм в Україні і в Європі, то ми живемо в раю. Я ходжу тут по вулиці з кіпою, цицитом, у сюртуку з талітом. У Брюсселі так страшно ходити. Так само – в окремих районах Парижа.
4 
1
Коментарі