"Київ і Україна – це насамперед люди. Неймовірні. Я хочу бути частиною їхньої ДНК"

Росіян влаштовують хаос, диктатура й беззаконня

Я займався політикою, двічі виграв муніципальні вибори в Москві, був опозиційним депутатом. Ми розслідували корупційні схеми, виступали проти партії "Единая Россия". Я був особистим ворогом мера Москви Сергія Собяніна.

Якось розкрили справу про незаконне найбільше звалище в центрі міста – за 10 кіломет­рів від Кремля. Смітник величезний. Усе гниє, димить. Відходи щодня привозять КамАЗами. Якась компанія виграла тендер на вивезення сміття. Щоб не платити офіційним звалищам і не їздити далеко, вирішили звалювати відходи на пустирі біля річки. Ми цю схему розкрили. Зібрали документи й факти, що це справа рук місцевої адміністрації. Потік грошей припинився, а ми стали максимально неугодним. Почалися погрози.

Люди з Міської думи ходили до моїх роботодавців зі словами: "Його треба звільнити. Інакше будуть проблеми". Проколювали колеса, били машину, в кожну поштову скриньку району, де я жив, кидали листівки: що я спалював людей в Одесі, що бандерівець, бо був на Майдані. Потім – що я агент Держдепу Сполучених Штатів Америки, пізніше, що гей, бо мені за 30, а немає дітей. І так постійно.

Одного разу збирав підписи біля метро. Піді­йшов чоловік: "Ти фашист, ти підтримуєш Україну, я тебе зараз уб'ю". Проста людина, не силовик. Так на нього подіяла телевізійна пропаганда. А поліція нічого не вдіє – ти в опозиції. Усі камери біля того місця якраз тоді "зламалися".

 

Останньою крапкою став дзвінок знайомого: "Максиме, в тебе доба, щоб виїхати, бо заарештують – і мінімум сім років тюрми". Мені шили розкрадання бюджетних коштів. Я займався благодійністю: проводили чемпіонати серед дитячих будинків, у яких брали участь понад 5 тисяч дітей-сиріт. І я був одним із засновників фонду, що отримував невелике бюджетне фінансування – приблизно 100–150 тисяч доларів на рік. Хоча весь турнір-змагання – це майже 15 мільйонів доларів. Пізніше стало відомо, що це поширена практика: багатьом медійним людям із ліберальними поглядами давали якісь гранти, щоб потім їх звинуватити, наче вони ці гроші вкрали. Якщо ти в опозиції, то в держави не можна брати нічого, бо посадять.

Я і моє оточення хотіли, щоб люди в РФ мали можливість вибирати, жити в демократичному суспільстві, розвиватися, інтегруватися в Європу. Але це виявилося нікому не потрібним. Росія прагне хаосу, беззаконня, диктатури. І що найголовніше – більшість росіян це влаштовує. Тому тут претензії не лише до Путіна й режиму, а й до населення. Українці завжди боролися за свободу – свою і країни. У них є почуття власної гідності – в цьому я завжди їм заздрив. А росіяни бояться всього, це країна рабів. Кожен сам вирішує, які цінності йому ближчі, тому я сів у машину й поїхав до Києва.

Виховання батьків і українська кров – у мене дві бабусі й дідусь із Луганська – це як щеп­лення від маячні. Усе дитинство батьки відправляли мене в Україну на літні канікули: на вишню, аґрус, черешню. Проблем із мовою не було ні з однолітками, ні з ріднею.

Ніколи не приховував, звідки я. Та це й помітно, варто мені лише рота розтулити. До мене українці ставилися добре й до 24 лютого, й після. Бо коли бачать, що адекватний, допомагаю, то жодних кривих поглядів через мову немає. Українську вчу, але це тяжко для мене. Поки що розмовляю, як 5-річна дитина.

Українська – абсолютно інша самостійна мова, з російською є лише якась кількість спільних слів. У цьому складність. Якщо в англійській я чую незнайоме слово, мозок це розуміє. В українській мові це слово може мати інше значення, але спрацьовує асоціація з російським. У мій перший тиждень приїзду до Києва подзвонив друзям: "Ідемо в ресторан їсти раків". А це середа. Замовляю раків. Офіціант: "Юначе, в нас раків сьогодні немає". – "Как? Вот у вас реклама: неделя раков" – "Неделя – это вокресенье". А я думав, раків цілий тиждень продаватимуть. Або їхав у Львів, спізнювався, а на табло немає інформації про платформу, з якої відправляється потяг. Запитую біля стійки інформації. "Друга", – чую. Думаю, яка це "другая"? Жінка поруч сміється: "Вторая".

Москва зіпсувалася за останні роки, перестала бути містом для людей. Там усе робиться для амбіцій мера. Побудувати щось найбільше у світі, але непотрібне людям. Наприклад, парк на мільйон людей. Але краще в кожному районі хай буде по невеликому, ніж їхати 2 години до велетенського. Там неможливо взяти чашку кави й посидіти 10 хвилин. Усі кудись біжать, тиснява, метушня. Українська столиця проти Москви – місто релаксу. Але і Київ, і Україна – це насамперед неймовірні люди. Я хочу бути частиною їхньої ДНК.

Батьки залишилися в Росії. За них боюся і переживаю. Вони на моєму боці, адекватні люди. Раджу їм зректися сина, сказати, що виростили зрадника батьківщини. Їм ніхто не погрожує, але це й необов'язково. Але щось може статися, бо в РФ повно ідіотів.

Те, що ніякого життя в Росії не буде, що країна рухається в глухий кут і що війна неминуча, було зрозуміло давно. Люди там із глузду з'їхали. Я відчував, що буде повномасштабна агресія, але не розумів із ким. Не думав, що з Україною, найімовірніше – з країнами НАТО. За два-три дні до вторг­нення, після промови Путіна, сказав товаришам: повірте, хлопці, я знаю цього божевільного, тут ідеться не про визнання ДНР і ЛНР, це масштабна війна. Однак 24 лютого о*уїв, бо все-таки вірилося до останнього, що пронесе.

Від початку вторгнення я перебуваю в Україні, лише на кілька тижнів виїжджав у волонтерських справах за кордон. І найбільший страх був, що мене можуть не пустити додому – в Україну. Сюди тягне, тут я в балансі із собою. Як можна не любити Києва? Це місто в парку. Найзеленіше у світі, тут найсмачніша їжа, усміхнені привітні люди. Це місто, в якому є все. Уперше я пожив тут 2011-го і зрозумів, що воно моє.

Із перших днів вторгнення всі почали допомагати одне одному. Мені дали два буханці хліба. Один я заніс літній сусідці згори. А вона натомість дала банку помідорів. Доброта і взаємодопомога – ось що панує. Нас неможливо перемогти. Тому я не боюся.

У мене залишилося мало друзів у Росії. Є люди, яких я вважав адекватними, які не раз бували в Україні та прекрасно знали, що насправді тут відбувається. Більшість із них не написала, не запитала, як я. Просто зникла. Я намагався комусь щось доносити, в мене чимала аудиторія підписників: "Що відбувається? Виходьте на вулиці!" Мав ілюзію, що мільйон людей вийде, але їх було тисяч 10. Стало зрозуміло, що з того боку нема чого чекати. За кілька тижнів я вже вважав безсенсовим до чогось закликати, бо жодна людина не змінила думки. Для цього потрібно переглянути життя, де ти роками щиро вірив, що в Україні "нацисти" й усі у світі тільки й думають, як напасти на Росію. А це жахливо. Простіше проігнорувати, ніж визнати, що жив у брехні. На це здатні одиниці.

Там є невеликий відсоток адекватних людей, які підтримують Україну. Знаю хлопців, що допомагають українським біженцям, які опинилися в Росії. Свідомо ризикують. Бо можуть отримати за це до трьох років в'язниці.

За кілька тижнів від початку війни підписники стали писати: "Що ми можемо зробити?" Відповідав: "Задонатьте на ЗСУ". Єдиний спосіб, як це втілити в життя, – крипта. Десь 20 людей переказали гроші, двоє запитали, як записатися воювати. Один виїхав у Польщу, щоб звідти спробувати.

Те, що Росія котиться у прірву, прекрасно. Якщо завтра жителів Калінінграда запитати на чесному референдумі, де вони хочуть жити, то конкуренція буде за два варіанти відповідей: Польща й Литва. За РФ, може, 20 голосів. Я їздив по Росії багато: Хабаровськ, Далекий Схід, Камчатка – прекрасні місця. Але 2017-го жодного нормального готелю на весь регіон. Якщо Камчатка перейде в хороші руки, там зроблять курорт, збережуть красу, люди житимуть, зароблятимуть. Тільки ця територія називатиметься не Росія, а якось інакше. Сподіваюся, що імперія розпадеться, бо це єдиний спосіб для збереження людства. У цих ідіотів треба забрати ядерну зброю, щоб ніколи не погрожували. Поступово імперія розділиться на п'ять-сім частин. І кожна з них житиме краще, бо люди почнуть думати про себе, а не про якісь геополітичні міфічні інтереси.

Шкода українців, які вмирають, і 10 мільйонів біженців. На росіян – по барабану. Самі винні. Завжди прагнули комусь підкорятися, їм зручно, коли хтось є зверху, за них вирішує. Не люблять брати відповідальність, от і мають те, що мають. Звичайно, переживаю за деяких близьких друзів – усі вони проти війни та Путіна. Але це винятки. І сподіваюся, їм вдасться найближчим часом виїхати з країни.

Ситуація зайшла занадто далеко, смертю Путіна вона не обмежиться. Росіяни відчули кров. Коли Путіна не стане, павуки почнуть самі себе вбивати за владу, за посади. Хворій країні не допоможе нічого, крім розпаду. Як це відбуватиметься, складно сказати. Є божевільний Кадиров, який спить і бачить створення якоїсь мусульманської країни. Не буде Путіна, він почне діяти, а в нього є армія. Китай, імовірно, мріє про Далекий Схід. Очікує, чим справа завершиться.

Коли був у Хабаровську, познайомився з двома дівчатами в барі: "Як у вас справи? Хочете на концерт?" – "Ми їдемо на вихідні в Китай". Там магазини, торговельні центри. Назвали село на 1,5 мільйона жителів. То поїздка з дорогою і проживанням обійшлася їм у 40 доларів. Тобто молодь уже інтегрована в Китай: там дешевший одяг, розваги. Розпад почався. І колись Росія стане крихітною. Станеться це за рік-півтора. Історія тепер рухається швидко.

Зомбування в РФ було завжди. Молодь росте з тим, що вона титульна нація, а всі решта – недокраїни. У Європі – геї та лесбійки, в Америці – всі тупі, казахи, білоруси, українці – недонароди, що випадково з'явилися на світ, а таджики потрібні для того, щоб прибирати сміття, молдавани – класти кахлі. Думаю, нація оздоровиться не раніше, як через покоління. Років 20–30 мінімум.

Хочу отримати українське громадянство. Маю право, бо в мене є українське коріння. Але бабуся записана не як Анна, а як Алла, і це треба через суд відновлювати. А документи в загсі Луганська, з яким немає зв'язку. Буде тяганина. З іншого боку, я розумію, що українці підозріло ставляться до кожного росіянина, який хоче стати українцем. Цілком це підтримую. Роздавати направо й наліво паспорти не можна. Буду радий, коли кожного перевірятимуть, що він зробив корисного для України. Можуть бути паспорти двох кольорів. Один із них не не дає змоги голосувати й обіймати державні посади. Я з радістю стану українцем другого сорту, ніж буду росіянином.

Під час війни немає сірого. Є тільки чорне й біле. Коли одна нація намагається знищити іншу, вбивають і катують людей, ґвалтують дівчат, ракетами обстрілюють мирні міста й села, будь-які дії проти Росії – правильні. Суспільство не має відвертати увагу на суперечки: забороняти чи не забороняти російську літературу у школах. Світ великий. Якщо діти читатимуть Шекспіра, а не Пушкіна, гіршими не стануть. Не прочитають "Войны и мира" – не страшно. Є маса інших світових творів. Та й не існує жодної "великої російської літератури". Це був бренд.

Вірю, що Україна буде сильною європейською державою, центром тяжіння людей з усього світу. Бо тут є можливості, менше бюрократії, більше творчості. Тут вищий рівень життя, ніж у багатьох європейських країнах. Плюс продукти дешевші та смачніші. Країну чекає колосальний бум будівництва, багато людей з усього світу захоче жити в нас. Я професійний спортивний маркетолог і буду радий допомагати розвивати спорт в Україні.

Росія помилиться – там повно ідіотів, як показали ці місяці, – й нападе на країну НАТО. А коли приєднаються союзники, війна піде іншими темпами. Москва програє на полі бою. Україна поверне всі свої території. На Путіна й кодло чекає або смерть, або Гаага.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×