Держава періодично грабує фермерів

На Кіпрі працював на пароплаві. Ходив у рейси по шість місяців. Потім – півроку вдома сидів. Вирішив, що в цей час маю щось робити. Працював на будівництві помічником каменяра. Тягав цеглу. Думав, як почати свою справу. На Кіпрі відпочивали багаті росіяни, українці. Працював із тими з них, кому цікаво було відкривати офшори.

Думав емігрувати в Канаду. Її найближче посольство розташоване в Тель-Авіві. Треба було відправити туди документи. Збирав рік. Радянський Союз уже розсипався. Я народився в Україні, навчався в Росії, почав працювати в Латвії, а жив на Кіпрі. Потрібні були папери з чотирьох країн. Коли зібрав, відправив службою DHL (німецька міжнародна логістична компанія. – Країна). Через два дні телефонують звідти: "Ваш пакет в аеропорту впав із транспортера, його зажувало в редукторі. Як компенсацію вашу наступну посилку відправимо безкоштовно". Питання з Канадою було закрите.

У посольстві Австралії поставили дві умови – інвестувати 300 тисяч доларів у бізнес і найняти п'ять місцевих на повний робочий день. 2003 року купив там друкарську компанію з дизайнерським офісом. Отримав право на проживання на три роки. Переїхав із сім'єю.

Компанія була розташована в туристичному регіоні, на архіпелазі. Це 74 острови, на чотирьох стояли готелі. Через рифи там штиль. Тому всі плавають на яхтах, займаються серфінгом, дайвінгом.

Без поліграфії не можна було кроку ступити. Починаючи від автобусного квитка і закінчуючи буклетами, флаєрами, бізнес-картками. Справа процвітала, доки не розвинувся інтернет. Стало вигідніше зробити макет і відправити друкувати брошуру в Сідней до великої компанії. Але потім прогрес вибив із русла і їх, бо ще дешевше – друкувати в Китаї. З ним конкурувати неможливо. Я оновив обладнання, але 2008 року почалася фінансова криза – і все зупинилося.

2009-го повернувся в Україну. У батька в Черкасах був розплідник плодових дерев "Садовод" із 1992 року. Якось він дзвонить і каже: "Мені скоро 70. Іду на пенсію. А ти приїзди і роби з підприємством, що хочеш". Знадобився рік, щоб продати в Австралії будинок із басейном, бізнес.

На пальцях однієї руки можна перерахувати країни, що за 25 років регресували. Майже всі рухаються вперед: хтось швидко, хтось – повільно. Україна ж весь цей час падає в прірву.

Держава періодично грабує фермерів до нитки. За два роки вклав у саджанці 100 тисяч доларів. Продати їх не можу навіть за 20 тисяч, бо гривня обвалилася. Втричі підняти ціну теж не можу, бо в людей немає грошей. Через це дуже важко розвиватися.

В Австралії все автоматизоване, документи – в електронному варіанті. А якщо в Україні бухгалтери оголосять страйк, то країна стане.

Чотири роки тому вирішив зайнятися спаржею. Купив насіння у США. Тут його півтора місяця розмитнювали й відправили назад. З'ясувалося, не можна завозити – бо цієї культури немає в державному реєстрі. У радянські часи вважали, що спаржа – це не їжа. Пролетаріату потрібна картопля.

Економічна ситуація в Україні не сприяє інвестиціям. Особливо "довгим грошам". Щоб отримати перший урожай спаржі, треба три роки. Ніхто не хоче вкладати в це. Бо не знає, що буде на ринку. Вигідно спекулювати – купив-продав, а не виробляти. Навіть лопати нормальної не можна купити.

Торік отримали перший урожай спаржі. На машині вивезли 350 кілограмів у Київ, на базар "Столичний". Його керівники так здивувалися, що дали нам найкраще місце.

Термін реалізації спаржі – п'ять діб. Привезена з Перу – то вже не спаржа.

У компанії "Фозі" (одна з найбільших на ринку роздрібної торгівлі в Україні. – Країна) нам одразу замовили 50 тонн. Ми змогли дати лише 10. А торговельних мереж ще чимало, і ринок спаржі ростиме. Можна не лише свіжу в сезон продавати, а й морозити. Імпортна зараз коштує 350–380 гривень за кілограм. Свою продаю за 150–180. Із гектара заробляю мінімум 400 тисяч гривень. Наступна за рентабельністю – суниця. Все інше – далеко позаду. З гектара кукурудзи гарний агроном витягне максимум 10 тисяч гривень.

Щороку місцеві жителі крадуть майже тисячу саджанців у нашому підприємстві. Потім продають на базарах.

Хотів створити кооператив, аби селяни вдома вирощували спаржу. Врожай забирав би на реалізацію. На це готовий був дати гроші Європейський банк реконструкції і розвитку. Але всю спаржу потрібно було продати в Європу. Не погодився. На експорт потрібні більші обсяги товару. На внутрішній ринок працювати поки що вигідніше, бо такого тут ніхто не вирощує.

У магазинах у Європі мільйон сортів ковбас, сирів, пива. Це все виробляють маленькі сімейні ферми. У Бельгії, розміром, як Черкаська область, виготовляють понад три тисячі сортів пива. У нас такого поки що немає. Бо український фермер змушений сам займатися всім – і виробляти, і шукати, куди продавати.

В Україні легальні розплідники не можуть вирощувати саджанці сортів, що не внесені до державного реєстру. Щоб зробити це, треба обламати собі вуха й роги. Слива бурштинова чекає внесення в держреєстр із 1973-го. Має пройти випробування – 10–12 років. А у світі постійно з'являються нові сорти, гібриди. Ми пасемо задніх через бюрократичні бар'єри. Великі світові компанії просто платять, щоб їхні сорти реєстрували.

Не жалкую, що повернувся в Україну. Кожен день встаю і йду в бій. А в Австралії зранку йшов на пляж або сидів у басейні із сигарою в зубах. Нудно було.

×