Збереглася ікона, яку брали у заслання до Сибіру
Добре, що ще на вулицю ходжу у 91 рік. Це від матері. Вона прожила сто з половиною років. Батько помер у 75. Треба ходити, тоді кров циркулює. Бог мені подовжує життя, бо я нізащо був висланий у Сибір. Це як компенсація.
Народився 29 січня, а записали 1 січня.
Малим хотів знати, звідки Сонце береться. Бо, як заходило, я бачив. А вранці прокидався – вже було. Встав о третій ночі. В одній сорочці пішов за стодолу. Сів собі, холодно – зуб на зуб не попадає, але дочекався, коли зійшло Сонце. Здавалося так близько, вилазить з-за горбочка. Постояв, доки повністю викотилося. Пішов до хати.
Малим зі ставу йшов додому. Вже темно було. Йду дорогою, а там верба збоку. На відстані здалося, що горить. Я підійшов, рукою доторкнувся – не пече. А це порохно. Верба стара, гарна, порохнява. Відламую кусок, беру за пазуху й біжу додому. Поставив коло образа те порохно. Воно ввечері в хаті світилося.
1950 року нас із матір'ю вислали до Сибіру. Тато був у тюрмі. Брат Осип – в УПА, там і загинув. Це був травень. Я вчився на другому курсі у Львові, в інституті прикладного декоративного мистецтва. Мене щось ніби послало додому. Відчув, що хочу поїхати. Мав переночувати і рано назад на навчання.
Люди знали, що буде вивіз. Мати пішла до сусідки ночувати. А я вдома лишився. Серед ночі стукають у вікна, у двері кагебісти з понятими. Прожектори світять на мене в ліжко через вікна. Я проснувся. Вони вибили шибу і кричать: "Руки вверх". Я сів, підняв. Поламали двері.
Я мав посвідчення студентське. Сказали: "Ви арештовані. Поїдете в тюрму. Маєте пів години. Збирайтеся, беріть, що хочете". Мати прибігла на подвір'я. Вони і її скрутили.
Ми взяли перину, подушку, якийсь одяг, хліб, і мати зняла образок – Матір Божа з маленьким Ісусом на руках. То репродукція, простенька ікона. Маю її досі. Синові передам.
Ми з тими клунками на машину – і до Львова в тюрму. Були там вісім чи десять днів. Речі забрали, покидали їх у костел, де раніше монахині були. Людей багато. Ледве знайшов наші клунки під сподом.
Потім нас посортували. Далі – в машину на львівський вокзал, і в Сибір. Вислали навічно.
Мати була кравчинею. Мала два класи школи. А тато все життя в полі. Закінчив чотири класи. Мав добру пам'ять. Текст міг раз почитати – і запам'ятав. Служив в австрійській армії. Знав німецьку й польську мови. Воював в Італії. Потрапив там до полону – ще й італійську вивчив. Коли Австрія розпалася, полонених відпустили.
Тато в радянський час відсидів у тюрмі. Був головою кооперативу у своєму селі і ще у двох сусідніх. Прийшла жидівка – я кажу "жидівка", бо за Польщі ніколи не говорили "євреї". Жид – це житель ізраїльської долини. Не образа. Та жидівка була ревізором. Знайшла акт, який тато зробив продавцю в тім селі. Він казав йому: "В тебе 750 рублів недостачі. Тебе заарештують – і підеш у тюрму. Продай корову і доклади ті гроші. Бо буде біда". Тато зробив акт і лишив на полиці. А та побачила, забрала. Тата віддали під суд за те, що приховав недостачу. А то вже час пройшов, відколи робили ревізію, той продавець оплатив, чого бракувало.
У львівській тюрмі я малював. Зобразив людей, які на подвір'ї якийсь хліб сушили на багатті. Кагебіст побачив і забрав ті малюнки, а мене сильно злупили. У кімнаті нас було до 20 чоловік – жінки, діти, чоловіки. Відчиняли двері тільки в туалет чи митися.
Потім нас загнали у вагон-товарняк, там було, може, 10 сімей. Полиці робили, щоб можна було лежати й сидіти. Три дні їхали. Там, де двері, була щілина. Чоловіки могли справлятися крізь неї. Але ж у вагоні діти, жінки. Хтось мав посудину. Люди з одягу і коців, покривал зробили туалет. Як уже були далеко від дому, приносили на вагон відро води і відро їжі.
Я опинився в Якутії, Іркутська область, Мамсько-Чуйський район. Там є річки Вітім і Мама. Між горами – природний майданчик, там було селище Мама. Ми його називали Мачуха. Як спецпоселенці щосуботи мали відмічатися. Жили в бараках по чотири-п'ять сімей у різних кутках. У мене є малюнки звідти. Пічками-буржуйками опалювали. Чайник можна було погріти. Лягали одягнуті. Рано вставали.
Матері було 52 роки, як нас вислали. Її не брали до роботи. А завклубом хотів найняти жінку, бо в нього була мала дитина. Тоді жінка в декреті була до місяця, а потім ішла на роботу. Він побачив нас із матір'ю, каже: "Чи згідні йти до мене, дам вам кімнату?" Він мав гарну сибірську хатку. Але там ми навіть не перезимували.
Мене викликали, хотіли записати в сексоти. Зайшов у кімнату – темно. Потім світло вмикається, нікого не бачу – в очі світять. І йде розмова. Так наче десь ззаду. Кажуть, щоб працював із ними. Я сказав, що не буду сексотом, тим більше говорити щось погане про людей. Світло погасло, мене побили й викинули на вулицю.
Сексот передавав начальникам, що хтось щось сказав на радянську владу. Набрехати міг. Будь-яку людину можна було посадити в тюрму.
Мене більше не кликали. Але одразу нас відправили за 240 кілометрів на північ – на рудник Чуя. Це тайга. Літаком-кукурудзником завезли туди. На річці чекав кінь, який човен тягнув. Ми мали перину й подушку. Посідали в той човен. Фірман вів коня 10 кілометрів, майже цілий день. На руднику видобували слюду. Тисячі кілометрів нікого нема. На Чуї ми жили в халупках – одна або дві кімнатки. Там одну або дві сім'ї поселяли.
Документів не мав. Тільки посвідчення, що спецпоселенець. У таборах були страшні умови. Чекали, коли хтось помре, щоб із нього одяг стягнути. Ноги завивали шматами, бо взуття порвалося. З фуфайки покійника відрізали рукави – то вже був чобіт на ногу. А померлого викидали. За ніч його звірі тягнули і з'їдали. Це вже потім почали давати якийсь одяг.
Люди жили єдиною надією, що все так не буде. Мусить бути якийсь кінець.
Робив землекопом, вантажником. Припливав корабель, стояв тиждень — і треба було розвантажувати. Берег високий, транспортери знизу тягнули ті речі. Але з корабля треба винести, до бараків занести, до складу.
Закінчив куси шоферів, їздив вантажною машиною. Возив дрова по ріці. Навесні вода появлялася, колеса до половини – у воді. Глибина ріки 30 метрів. Багато провалювалися. Без вантажу не так страшно. У мене було провалилося останнє колесо. Вибрався. А коли під лід іде машина з вантажем, треба втікати. Бо затягує.
Бувало, голодний був по три дні в дорозі. Там всюди тайга. Десь через 3–5 кілометрів є будки-зимовища, поряд слюду добувають. Кедрові горіхи є. Влітку в лісі маєш, що поїсти. Але треба мати маску, бо комарня страшна – лізе, кусає.
Через пів року звик, що я сибіряк. Змирився, що звідти не виїду. Було цікаво подивитися, що то за край, як люди там виживають. Спивалися самогонкою. Літаком або теплоходом привозили їм 200-літрові бочки зі спиртом. Насос стояв, і скільки треба – прошу дуже. Викачали відро, пиячать. Більше там нічого доброго не бачив. Всюди тайга. Тисячі кілометрів від залізничної дороги. Було 40 градусів морозу. Ріка має майже кілометр ширини, і з другої сторони ведмеді ходять.
Якути там споконвіку живуть, знають ліси. Брусницю з'їдали всю, що близько. Щоб назбирати багато, треба їхати в тайгу. То якут на коні чи ослом їде на три-чотири дні. Набирає два мішки за день-два. Вони мали зброю і не боялися. А ми, спецпоселенці, що? Хіба сокиру за халявою.
В інституті грав у волейбол, боксом займався. На Чуї організував заняття з волейболу і футболу. На з'їзд сибіряків нас відправили на змагання до селища Мама. Зайняли друге місце з волейболу серед чотирьох чи п'яти команд.
І бокс виручав. Умів захиститися й дати здачі хамам та заздрісникам. Як була загроза, міг суперника повалити.
Через 9,5 року ми з мамою повернулися додому. Після смерті Сталіна нас звільнили.
У Тернополі жив мій друг, якого звільнили швидше. Ми з мамою два роки винаймали там квартиру. Коли тато прийшов із тюрми, вони поїхали на Львівщину, в село Мшана. Половину нашої хати зайняли переселенці з Лемківщини, двоє старих лемків. Батьків не пустили до другої половини. Люди із села, коли про це вчули, прийшли увечері. Зачинили хату, окружили і так тримали цілу ніч. Зранку відпустили. Тато й мама зайшли у другу частину хати. Зжилися. Коли лемко помер, тато мусів його хоронити. Його дружина їздила до Львова молоко продавати. Одного разу пішла на станцію – впала і померла. Тато ще і її ховав.
А я в Тернополі лишився. На різних роботах працював. Знову вступив до поліграфічного інституту у Львові. Через шість років отримав диплом. Тут мене сприймали спершу з підозрою, не довіряли, бо, мовляв, бандерівець.
У радянські часи багато людей пройшли через табори. Боялися одне одного.
З дружиною Любою зустрічалися в Сибіру. Ми любили одне одного, але не одружувалися там. Рабів плодити не хотіли. Побралися тут. Дружина на три роки старша. Ми їхали разом до Сибіру і назад разом верталися. Вона була студенткою п'ятого курсу медичного інституту. Працювала лаборанткою в лікарні в Сибіру. Їй дозволили поновитися.
Померла два роки тому.
Не знаю, скільки намалював картин. Частину вкрали. Мав багато заздрісників, бо отримав підвал під майстерню. Двічі цупили. Тепер можна будь-який замок відкрити. У мене є різні техніки робіт: гравюри, ліногравюри – це робота на камені. Також травлення, гратографія. Живопис теж є.
5 
1
Коментарі