"Хотіла записатися до Льовочкіна, а там приймають лише інвалідів"

Хто й чому звертається в приймальню президента України

Вівторок, 18 вересня, 9.15. Київ, центр міста, вул. Шовковична, 12. На сходах Інституту соціології – казенного будинку, обкладеного невиразною плиткою, – вишкіряється жовтими зубами чоловік із масним волоссям і скрученою у вузол смугастою торбинкою в руках.

– Я їм покажу, вони мені в ноги будуть кланятися. Хай знають, що в президента правди шукаю, – заходить у приміщення.

Наприкінці вестибюля, вздовж якого постелена червона доріжка, вивіска "Приймальня Президента України". Чоловік прямує коридорчиком, розділеним навпіл скляною перегородкою, з постом охоронця. За постом – туалети і власне приймальня з чиновником. Туди пропускають без пістолетів, ножів і мобільних телефонів, їхні перекреслені зображення наліплені на склі. По цей бік – скринька, куди можна вкинути листа.

– Мені не к чому пісьма писать, я лічно хочу свою заяву віддать, – чоловік записує своє прізвище в грубому журналі.

Він сьогодні п'ятий. Зазвичай відвіду­вачів по 30 – 40.

Перед постом завертає ліворуч у кімнату очікування. На стінах – кондиціонер, годинник, витяги з Конституції про права громадян і графік прийому їх високопосадовцями. Глава адміністрації Сергій Льовочкін і його вісім заступників приймають по 4 години раз на квартал. В інші дні – ­чиновники нижчого рангу.

Чоловік пише заяву й одночасно говорить:

– Коли відповіді отсюда у своїй райраді показую, по стрункє стоять аж. Кажуть: "Може, хватить у Київ їздить жалітися?" Але я їх поганяю. Вибив тут, що хату перекрили і 900 гривень допомоги дали. Перший раз мені заяву адвокат дома написав за 30 гривень, а тепер я вже сам. Раньше там хороший чиновник такий сидів, – пригладжує волосся. – А тепер другий, треба через оконце общацця. Щоб не кашлянули на нього, чи шо?

25 хв. приймають 77­-річну Валентину Михайлівну Кравченко з Донеччини. У неї фарбовані під каштан кучері, жовта кофточка і такого ж кольору шкарпетки.

– Можно, я вам все расскажу? – сідає за столик у кімнаті очікування. – Мне на украинском говорить? Это ж такая мова! "Відчепись, бо відгепаю!" По­русски так не получится выразиться. Я живу в Углегорске, это 12 километров от Енакиево. 12 марта 2010 года президент выступал на программе ТРК "Украина" в новостях в 17 часов: "Шановні, відсьогодні запам'ятайте, – и дважды пальцем пригрозил, – діти війни матимуть такі ж самі пільги, як і учасники війни, тобто 50 відсотків на всі комунальні платежі". Я в свои 75 годов готова была прыгать до потолка. Проходит месяц, другой, третий. В жеке спрашиваю, исполкоме – никто ничего не знает, никто ничего не слышал. Местные власти: "Не было такого, что ты голову морочишь?" А соседи говорят: "Может, ты мультик смотрела? Может, чебурашку видела?" Наверное, – хмикає, – Витьку Федоровича спутаешь с Чебурашкой. То выступление многие слышали, я же не пьяная. Я не пью никогда.

Написала сюда раз – пришел ответ из Министерства социальной политики: "Шановна, ви маєте 25 відсотків знижки на вивіз сміття, воду, світло. Це ж так добре". Ну, думаю, кто­то некомпетентный писал. Потерпела и снова накатала письмо, но уже Пшонке (Генеральний прокурор. – "Країна"). А он снова переправил в то же министерство, а оттуда снова тот же ответ. Год так переписывалась, а теперь решила приехать. С подругой, – показує на низеньку жінку із сивим каре, – летели сюда в эконом­классе за 1120 гривен на двоих. А назад уже поездом.

Жінка залишає в приймальній купу документів. Скаржиться вона і на мера свого міста Михайла Мартинова.

– Я в немилости у него. Потому что хожу в горисполком постоянно. То вода в подвалах течет, то решить надо по трансформаторной станции, то стенка котельни может на гаражи упасть. Весной говорю: "Скворцов надо встетить. Скворешники сделать". – "В гробу я видел ваших птиц". Потом мне анонимку подбросили, – стишує голос і цитує: "Кравченко, ты сука. Если с ума сошла, то иди в психушку лечиться. А то достала весь город. Если напишешь еще одно письмо Мартынову, тебе конец и пиз…ц". Меня затрясло всю, пошла в исполком, прочитала. А он мне: "А, ты маты гнешь? Пошла вон". Пожаловалась здесь чиновнику, а он: "Я сам ничего не решаю. Я только передаю. Обращайтесь в право­охранительные органы". Они­то у нас самые лучшие, но и самые ­бандитские.

Нам еще до поезда нужно где­то покушать, а у подруги сегодня в Киеве украли пакет, а там 200 гривен, телефон, пирожки домашние, так шо мы – голодні й холодні. Але в мене гроші є, – поплескує по елегантній сумочці.

До кімнати вкочує дитячий візок 21-­річна Юлія. У візку її 2­річний син, за руку тримає 5­річну доньку. Доки мати – в коричневому светрі й стоптаних туфлях без підборів – пише заяву, діти сідають малювати ручкою на аркушах.

– Давай кокоділа! – тицяє мені аркуш дівчинка. Тоді просить зобразити корову, бегемота, козу.

– Три роки тому позичили з чоловіком у сусіда 2 тисячі доларів, – каже Юлія. – Хотіли парове опалення провести, бо в нас тіки пічка була. 1800 віддали, а з рештою попросили почекати. А він подав у суд, бо давно захотів забрати нашу хату своїй дочці. Ми в нього не одні такі. Один у нього типу взяв 50 тисяч доларів, інший – 100 тисяч. Насправді він дає тисячу доларів, а пише 100 тисяч. І так собі заробляє. Нашу хату забрав за борги. Чоловік став на дверях, не хотів нікого пускати, та міліція взяла в наручники, били трубами по руці. Зробили його інвалідом – гній із плеча почав виходити з кістками. Зараз рука не працює.

Будинок був єдиною власністю Юлії та її чоловіка. Вона – з дитбудинку, а хату її чоловік отримав у спадок від батьків.

– Ми спродали все імущество і переїхали з Вінницької області сюди, по квартирах перебиваємося. Ми згодні на будь­який будинок, навіть покинутий, будь­де в Україні. Чоловік пенсії по інвалідності не отримує, бо треба перекомісію пройти, а за це сказали 700 доларів заплатити. Зараз по заробітках. То на станції метро "Лісова" м'ясо рубає, то ящики з ковбасою вигружає. В день 100 гривень тикнуть і палку ковбаси. У мене троє дітей. У садочок їх не хочуть брати, бо ми прописані в центрі бездомних громадян.

– Це хатка на курячих ножках, – Таня, донька Юлії, показує свої каракулі.

Із братом вона їсть печиво, крихти падають на килимок, що прикриває вичовганий паркет.

– Ізвіняюсь, а ви з якого журналу чи телекомпанії? – молодий охоронець перевіряє документи. Записує дані паспорта. Просить не фотографувати в приміщенні.

Юлія розповідає, до кого зверталася по допомогу.

– Тричі була в Юрія Павленка (уповноважений президента України з прав людини. – "Країна"). У благодійному фонді Ахметова сказали: "Нам би самим хто дав". Ходила до депутатів. Олександр Омельченко сказав, що він не при владі, тому нічого не може. За три роки, поки ми тут, тіки Ляшко дав 50 гривень. Раз попала до Олени Лукаш (представник президента Україні у конституційному суді. – "Країна"). Після того дали землю в Броварському районі. Я як подивилася! До найближчої хати зо 2 кілометри, ліс, ставок, комиші. Там такий слой болота! Коли прийшов геодезіст міряти, ледве виплив. Ні газу, ні світла, ні заїзду. Нє, не треба мені такої землі. Хотіла оце записатися до Льовочкіна, бо до таких людей треба зараніше записуватися – а там приймають лише інвалідів. Більше мене до високопосадовців не пишуть, бо раз була. Хватить, сказали. Чи рішилося питання, чи не рішилося – а була.

2-­річний Валерій тягнеться до пляшечки з водою, з якої п'є його старша сестра. Але вона випиває все. Хлопчик пхикає, Тетяна приносить йому воду з кулера.

– Доброго ранку, – заходить чоловік у шкірянці, у розрізі якої видно бузкову сорочку і краватку. Каже, що він юрист. – Я радив би вам звернутися до благодійного фонду Катерини Чумаченко, дружини Віктора Ющенка, – каже Юлії. – У неї п'ятеро дітей, напевне вам допоможуть, – записує їй адресу на аркуші.

– Я ще в київській адміністрації була. Порадили їхати в чорнобильську зону: "Хат покинутих там повно, а радіації нема", – продовжує Юлія.

– Може, одразу на цвинтар? – сміється юрист.

Жінка забирає дітей і виходить.

– Моліться, просіть допомоги у Бога! – гукає навздогін юрист. – Це не завадить.

19 вересня, 15.00. У журналі розписалися 24 відвідувачі. В коридорі запах задавненого поту. У кімнаті очікування – сивобородий чоловік у синіх окулярах та немолода жінка з коричневими татуажними бровами. Вона голосно шепоче на всю кімнату:

– Суки, суки! Ну президент вам сделает, когда узнает.

– Хто наступний? – гукає охоронець – інший, ніж був учора.

– А хіба ви не викликаєте за прізвищем? – питає літня жінка.

– Я за чергою не слідкую, мені головне по одному пропускати.

Жінка з татуажними бровами крокує кімнатою:

– Морды жидовские, фашисты поганые. Я вам секир­башка устрою.

Усі зиркають на неї, як на божевільну.

– Мене катують, – виходить від чиновника 71­річна Галина Марченко, фарбована блондинка.

Обличчя в розсипі родимок. Падає на стілець, гортає стос своїх паперів. Розповідає швидко, захлинаючись словами:

– Я живу в Новобіличах у аварійному будинку на три квартири. Син – інвалід Чорнобиля. Йому по закону положено провести капітальний ремонт безплатно. Нам сказали, що прийнято рішення відселити сусідів і нас із сином. Президент усім квартири дав, але їх нам і не показали, продали. Прий­мальня президента – це ж остання соломинка. Я живу в розвалинах, нема води, газу, каналізації, оце в травні світло відрізали. В стіні такі щілини, що входить долоня. Криси бігають по головах: підвісила ковбасу до потолка на верьовці – добралися. Я світло ношу з собою, – дістає із сумки ліхтарик, вмикає. – Та криси не обращають вніманія. З півдванадцятого ночі до трьох гризуть, я не сплю. Я чай ходжу до подруги через дві вулиці пити, яйця в неї варю. Голодую. Усі речі стягла в одну кімнату, там чоловік лежав, не було, де ходити, так і помер, – показує фото чоловіка на ліжку, у заставленій речами кімнаті. На іншому знімку – він стоїть із ходунками, поруч стілець із кришкою унітаза на ньому. Розвернутися ніде. Із завтрашнього дня оголошую голодовку! Сяду на Банковій, щоб президент побачив. Тут вніманія не обращають, хоч і ходжу п'ять год. Там обратять.

– Представьтесь, пожалуйста, выключите диктофон, – підходить до мене охоронець. – Интервью здесь брать нельзя.

– Чому це не можна? Де це написано? – підскакує Галина Йосипівна і біжить у коридор, де висить оголошення, що не можна застосовувати фото і відео­зйомку. – Га? Де тут про диктофон написано?

Охоронець забирає мій паспорт і довго не повертає. Виходжу на вулицю, там уже чекають кілька людей, щоб розповісти свої історії. До входу з візком прямує вчорашня співрозмовниця Юлія. Вона одягнена так само, тільки сьогодні з нею одна дитина. Каже, була у фонді Катерини Чумаченко, але там приймальний день – інший.

Разом із племінницею – ефектною дівчиною в сонцезахисних окулярах – чекає дуже худа жінка із навпіл сивим волоссям. Кількох зубів у неї нема, тому шепелявить. 48­річна Тамара Горєлик приїхала із села Зелене Петриківського району Кіровоградської області. На ній червоний светр із пелериною і квітчаста спідниця.

– Я народилася 22 березня, а ви 21­го – бачила в паспорті, коли охоронець ваші дані переписував.

– Ага, він на вас настучав, – каже племінниця. – Все комусь дзвонив.

– Коли роздавали паї, я була в декреті, – продовжує Тамара Горєлик. – Тільки торік дізналася, що і мені виділили ще 2007­го. Хто цей час пользувався моєю землею, не знаю. Про це ­спитала сьогодні у представника президента. Але він сидить про мєжду прочім, поставити галочку. І ці люди ще хочуть, щоб за них проголосували! Каже: "Вам луччє звернуться в прокуратуру". Але ж я прийшла до тебе. Чоловік мій ­помер, у мене шестеро дітей, живемо в ­старенькій халупці, яку нам ­оставив знайомий дєдушка. Вона на нас і не оформлена. А є постанова президента, що багатодітна мати має право на своє жильйо.

Дитина моя приїхала з училища, приписатися нема де. Дитина – бомженя. Іншого сина після 10 класів одна фермерша взяла на посівну. Він робив, додому не вернувся, в степу голодного насилу знайшли. Каже: "Хотів прилягти, а кругом очі світяться". Поробив три місяці, фермерша викинула і не дала рощота. Начала я по прокуратурах із нею тягаться. А вона: "У мене і в міліції багато свояків". З мене винувату зробили і виписали штраф 510 гривень. Я сюди приїхала. ­Кажуть, що перед виборами хоч трошки, але ж беруться. А мені чиновник сказав: "Ваша дитина була лопух, якщо на таку роботу повелася. А другу дитину припишіть до сусідів".

Перед останніми президентськими виборами я теж ходила, вибивала дитячі гроші. Пішла в прийомну і Ющенка, і Януковича. В Януковича майже не слухали, тільки зробили вид. А в прийомній Ющенка сказали: "Приїдете в Кіровоград, вас ждатимуть". Я собі думаю: "Хто мене там дурну ждатиме?" Прибула в Кіровоград в суботу о 6.40 ранку. Це ж, думаю, до восьми чекать. Коли це виходить дідок, називає мою фамілію: "Ви ж із поїзда, приходьте погрійтеся. Чашку чаю вип'єте". Вернули мені всі гроші за три місяці й 200 добавили. Іще кажуть, що була погана власть!

×