Ексклюзиви
Четвер, 10 березня 2011 17:10

"Хор очі витріщив, хтось блідне, хтось зеленіє"

 

Мирон ЮСИПОВИЧ, 54 роки, диригент Львівського театру опери та балету ім. Крушельницької. Народився в місті Турка Львівської області. Навчався в Дрогобицькому музичному училищі, у Львівській консерваторії. З 1978 до 1982 року працював суфлером у Львівській опері. Диригує з 1982-го. Протягом 1994-1996 років був головним диригентом Львівського оперного театру, 1998-2002 - також головним художнім керівником. Диригує понад 50 опер, балетів і оперет. Гастролював у Італії, Австрії, Німеччині, Голландії, Польщі.

У нашому театрі вже років 50 повелося, що посада суфлера - трамплін для майбутніх диригентів. Бо це гарна школа. Добрий диригент має пройти свою суфлерську мушлю. Я років чотири там провів, коли навчався в консерваторії. Моя зарплата була 90 карбованців. А інженер мав 110-120. Після цього без підготовки диригував "Травіату" й "Аїду" Верді.

Робота суфлера в театрі - це не просто сидіти й підказувати. Якщо порівнювати з драмою, то в опері він частіше потрапляє в стресові ситуації. Драматичний актор має більше свободи, не зв'язаний музикою: можна зробити паузу, зупинитися, розтягнути чи прискорити текст. А в опері все залежить від партитури. Суфлер бере на себе вступи, слова, а співак може думати про образ.

Суфлер повинен давати слово під момент вступу, причому тоді, коли виконавець ще не почав. Бо, коли співає, за законами фізіології, людина погано чує інших, лише себе. Треба подати репліку, щоб від неї, як від трампліна, співак відштовхнувся і вступив. Ні заскоро, ні запізно.

Зараз рівень оперних виконавців вищий, ніж років 30 тому. Краще знають матеріал, бо в світі конкуренція. Всі проходять прекрасний вишкіл як музиканти. Із такими людьми суфлеру працювати простіше. Однак гарячих ситуацій усе одно не бракує.

На цій посаді вчишся бути морально витривалим. Бо суфлер - зазвичай  хлопець-студент, який завжди крайній. Не пригадую жодного оперного метра, який би поспішав зізнатися, що десь помилився. Найчастіше у всьому звинувачують суфлера. Якщо ж він допоміг, то рідко який інтелігентний співак підійде за куліси поплескати по плечу і тихо особисто подякувати.

Вперше суфлером поїхав на гастролі до Ворошиловграда, нинішнього Луганська. Іде вердівська опера "Ернані". Проблема, коли початки куплетів подібні: артист часом може помилково перескочити на інший. Так було й тут. Перший куплет починався з "Карле Великий, я присягаюсь...",  а другий - "Я присягаюсь. Карле Великий..." Не дай Боже, якщо соліст почне співати одразу другий. Тоді він автоматично співає кінцівку, йде на коду. Кілька сторінок партитури пропускає. Момент дуже небезпечний. У цьому місці я мав вчасно підказати: "Ка-а-арле Ве-е-еликий!" Та наш соліст недочував. Мене тоді щойно на роботу взяли, і я дуже хвилювався. Співак попросив мене підказувати якомога голосніше. Тож я так добре гаркнув "Карле Великий", що мене почули у задніх рядах. А вистава  презентаційна, перед партійними чиновниками. Виконавець задоволено кивнув, і співає собі далі. Раптом чую - шум, хтось кричить: "Де він? Де цей хлопець? Хай заяву пише!" Соліст після завершення замотав мене в завісу, щоб директор не знайшов. А наступного дня той уже охолов.

Гучність піказування має бути середньою між шепотінням і тембровим голосом. Я, як диригент, за пультом чую, хто сьогодні працює в мушлі. На деяких старих платівках ла-скалівських італійських спектаклів дуже помітно роботу суфлера.

Головна властивість цієї професії - психологічна стійкість, яка в диригента пізніше повинна бути обов'язково. Бачив на своєму віку багато талановитих диригентів і співаків, але на сцені вони не вміли триматися. Диригент - як велогонщик: навколо багато подразників, а ти летиш, керуєш, і цей процес зупинити не можна. Мусиш дійти до кінця.

Шкода, що диригентами часом стають вправні ремісники - ті, хто мають витримку, але не мають таланту. Треба мати і те, й інше.

Якось ми давали виїзну виставу, сотий раз - оперета Легара "Весела вдова". У мене щоразу з собою клавір - партитура з усіма партіями й словами. А це забув з собою його взяти. Але знав цю оперету напам'ять. Нікому не сказав, що працюю без партитури. Оперета йде, я все спокійно підказую, актори все прекрасно знають. Аж в антракті один із солістів підходить і просить показати клавір, щоб подивитися і щось там пригадати. Кажу йому: "Знаєш, немає сьогодні клавіру. Я його не взяв". "А як же підказуєш?" - "Так, по пам'яті". Він пішов і сказав у гримувальній про це співакам - в другій дії починають помилятися. Як психоз пішов. Люди співали ту виставу десятки разів, воно вже все накатане. А тут у всіх круглі очі. Хтось один помилився - а за ним ланцюгова реакція. Я і співав, і кричав у тій мушлі.

У суфлерській мушлі я відчував себе пілотом-диспетчером літака. Якщо стається екстрим на сцені, то хороший суфлер може врятувати всю виставу.

"Ріголетто" Верді: має бути дуже швидкий діалог між Ріголетто і герцогом. І от вони обоє позабували текст. Стоять на сцені, вже починають стегнами крутити, руками жестикулювати, і тільки оркестр грає:"ум-па-ум-па-ум-па-ум-па..." Кошмарна ситуація. А я дивлюся в клавір. Ніяк не можу знайти потрібного місця, щоб їм підказати.

Коли працював суфлером, усі вистави йшли в перекладі українською, окрім російських опер. Але часом, коли хтось приїздив до нас на гастролі з-за кордону, співав арію мовою оригіналу. Згодом на такий варіант почали переходити і ми. Виглядало це так: старші  співають українською, бо звикли, а переучувати їм лінь. А молоді вже вчать італійською, тому що це перспективніше. Виходило часом кумедно: в любовному дуеті один співає українською, а другий відповідає італійською. Бувало, що й трьома мовами співали.

У Большому театрі в Росії йшла"Кармен" російською, а запрошена співачка виконувала в оригіналі - французькою. Публіка нічого не розуміла. Біжучої стрічки з перекладом не було, як зараз. От Кармен ця французькою співає-співає. Завершує свою арію. Її партнер все те слухає, і в нього наступна репліка російською: "Я понял все...". Мовляв, зрозумів її почуття. Зал ліг. Бо не зрозуміли - нічого.

Раз під час "Травіати" стався казус. Старий Жермон зустрівся з Альфредом біля самих куліс. В арії Жермона два куплети. Перший: "Ти забув край милий свій, кинув Прованс, ля-ля". І раптом щось заклинило в старшого Жермона - забув слова. Якось відмичав той куплет. Я кричу з-за куліс, вже майже співаю, він не реагує. Той бідний тенор, Альфред, на нього дивиться. Перший куплет скінчився, вони переходять під час програшу на другий бік сцени. За цей час я оббігаю сцену, щоб випірнути з іншого боку куліс. А там мотлох, якісь декорації складені, дерево, станки. Через те все я стрибаю в темряві, прибігаю на другий бік і даю репліку. Він і там не вступає. Такий буває у людини стрес, коли нічого не чуєш навколо.

Скажімо, іде опера "Сільська честь" П'єтро Масканьї, дует Турідо і Сантуцци. Починається швидкий струнний пасаж. Турідо, молодий хлопець, виходить на сцену і співає: "Ти тут, Сантуцца?" - а вона має відповісти: "Тебе чекаю". Оркестр заграв вступ. Сантуцца на сцену з'явилася, а Турідо немає. Вона не може співати, бо ж він її не запитав. Дівчина пройшла гарно через сцену, і вийшла. Я ще раз продеригував вступ: може, почув уже Турідо, що його вихід. Сантуцца з іншого боку виходить, очі круглі, а його знову немає. В залі вже починається сміх. Я більше не диригую. Раптом чую страшний шум і лайку за кулісами. Вискакує наш тенор, напівроздягнений, видно, що на ходу на нього фрак накинули, й одразу починає співати. А оркестр ще не заграв. Тут уже стає не смішно. Треба викручуватися: дати знати оркестру, де ми зараз граємо, знайти той такт. Номер такту показую на пальцях.

А бувало ще гірше. Диригував "Реквієм" Верді за кордоном. Там співають на сцені з нот. І раптом тенор ненароком перегорнув кілька сторінок клавіру, і скочив на закінчення - пропустив добру третину арії. Я чую: він не там. У такі моменти думаєш: тобі сниться цей жах, чи все насправді? Хор очі витріщив, хтось блідне, хтось зеленіє. Оркестр повинен знайти місце, де виконавець зараз є. Тоді моментально орієнтуюся: у струнних тремоло там, слава Богу, кларнет не гратиме - показую "ліхтар", в голові скоренько прокручується партитура вперед, і даю "увага" фаготові. Це тривало кілька секунд. Зал не помітив, а я лише холодний піт відчував. Після вистави тенор підійшов до мене й каже: "Що там сталося? Я щось не зрозумів".

Років п'ять тому в Німеччині диригував концерт. Американський тенор світового рівня виконував вихідну арію Барінкая з оперети "Циганський барон". Співати мав у дуже швидкому темпі, а німецькою він не володів, і збився: після двох слів затих. 1800 місць зал, повний аншлаг. У мене жах. Тоді він: "Стоп, маестро, стоп!" Я повільно обертаюся, оркестр заціпенів. Публіка ахнула. Це ж усі німці, вони текст добре розуміють. Тут не можна перейти на якесь есперанто. Він каже залу: "Розумієте, я так люблю цю вихідну пісню Барінкая, що регулярно співаю її двічі. Але сьогодні, щоб два рази не співати повністю, зупинився. Хай це вважається першим разом, а тепер почнімо другий!" Так викрутився. Я молився в ті секунди, щоб він ще раз не забув слова.

Розуміння тексту - це справа принципова і дуже недопрацьована в Україні. На заході кожне слово хору друкують у програмці для глядачів, щоб люди могли отримати повне задоволення. Коли ми заспівали з "Украденого щастя" Франка кілька фрагментів із хором, німці стоячи аплодували нам хвилин 20. Музика там незрівнянна, а ще їм переклали в програмці текст Франка німецькою: "Ой там за горою, та за кремінною, не по правді жиє чоловік з жоною. Вона йому стелить білу постеленьку, а він їй готує дротяну нагайку. Біла постеленька порохом припала, дротяна нагайка біле тіло рвала". Німці як це прочитали, просто кричали.

Мене запросили на дитячий конкурс молодих співаків у райцентрі. Дивишся: той приїздить на Land Cruiser, той на Jeep, а тут мама якась приводить пацана з села. Я приходжу - уже все схоплено: цей спонсор конкурсу, у цього в силових структурах дідо чи тато. І той Іванчик чи та Ганнуся, яка не має такого тата, але має божественний голос, пролітає. Кажу: або я звідси йду й кладу ваш гонорар, або вона дістає лауреата. Решту ви собі діліть, як хочете. Добре, що на тому районному рівні мій статус був більш-менш високий.

Зараз ви читаєте новину «"Хор очі витріщив, хтось блідне, хтось зеленіє"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 594
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода