Ходили містом і показували обрубані пальці й вуха наших солдатів

Владислав Бунецький пішов воювати у 68 років

Мені скоро 69, та не можу сидіти вдома і дивитись, як проклятий москаль топче мою землю. Мушу продовжувати справу батька. Він розумів, що Радянський Союз небезпечніший за Німеччину. 1943-го вступив у дивізію СС "Галичина" і воював проти москалів. Під Бродами їх розбили. Залишки дивізії зібралися під Чопом. Йдучи Західною Європою, били "совітів" і німців. Закінчення війни застало їх у Югославії. Батько прагнув повернутися в Україну. Приїхав у Стрий. Його призвали на строкову службу – в інженерні війська. Частина базувалася в Одесі. Там познайомився з дівчиною, яка мала нареченого-­моряка. Відбив її у нього й повіз на Західну Україну. Це була моя мама.

22 травня 1949-го батька заарештували – за перебування в дивізії "Галичина". У грудні родину вислали в Сибір – Іркутська область, селище Андзьоба. Без права повернення в три області: Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську. Мене назвали на честь батькового друга. Батько згадував: "Владислав був першим номером на кулеметі. Під час бою загинув. Узяв його за ноги й відтягнув в окоп. Став сам за кулемет. Тоді дав собі слово: сина назву на його честь".

 

Батька здав рідний брат. У них був спільний будинок. Бабуся переписала частину хати на батька, а дідусь на другого сина – мого дядька. Той захотів бути господарем обійстя і продав душу енкаведистам. Півроку батька допитували, потім відправили на заслання. Мені було чотири місяці. У день вислання до нас прийшов радянський капітан. Сказав мамі: якщо хоче, щоб тато залишився, хай шукає дві корови. Відповіла, що не має нічого.

Стрийський каДебіст говорив татові: "Не мстіть братові, його Бог накаже". Так і сталося. Дядько останні три роки життя лежав паралізований.

Пригадую події 1953-го. Мені було чотири роки. Тато ходив уже без конвою. Мама працювала на лісоповалі. Пізніше через погане здоров'я її перевели робітницею на склад. Жили в бараку в одній кімнаті. Спали на зварених із залізних штаб ліжках. Накривалися чим попало. Батько зробив пічку. Пожежники прийшли, сказали, що заборонено і розбили її. Мама плаче, проклинає все на світі. Тато обіймає її: "Валю, не плач. Зараз зроблю по-новому. Буде в нас тепло".

Мама ніколи не жаліла, що покинула Одесу, переїхала в Західну Україну і попала в Сибір. Батьки прожили разом 46 років. Згадую про це і плачу. Так тепер не люблять.

Тато відбував покарання у таборі під номером 043. Навколо селища було 24 режимні об'єкти. Пригадую лише одну радісну подію. В одному з бараків нам видали двокімнатну квартиру з кухнею.

У першому класі був учитель Кондратій Саватієвич. Я прийшов на урок хворий, із температурою. Приліг на парту і задрімав. Він почав кричати: чого сплю, як смію? І вигнав. Я дійшов до шкільного сміттєзвалища й упав. Більше сил не було. Підібрала прибиральниця. Мама, коли дізналася, ледве не вбила вчителя. Я отримав двостороннє запалення легень.

Майже щодня однокласники обзивали ворогом народу. Я в накладі не лишався. Давав здачі – у лоба чи вухо.

Політичних змушували до найважчої роботи. Та найнестерпніше було сидіти з "ворами" і "суками". Радянська влада навмисне селила всіх разом, щоб були постійні чвари, бійки. Так гинули тисячі. Коли батькові 1953-го дозволили жити за межами зони, стало легше. Влаштувався автослюсарем, потім – автомеханіком. 1978-го дозволили повернутися додому. В Стрию не давали прописки. Начальниця паспортного столу Сидоренко сказала: "Бунецький, вас звільнили. Проте кров зі своїх рук ви не змили". Тато відповів: "На моїх руках немає української крові". Лише за рік батьків прописали.

1967 року пішов служити в армію. Попав в Улан-Уде – у танкові війська. Ярлик ворога народу не заважав. Начальник штабу був із Західної України. Багато говорили по душах. Він розумів, що система недолуга, страждають невинні.

Повернувся додому. З військкомату направили на курси офіцерів. Пробув там деякий час і втік. Зловили, судили – дали три роки умовно. Проте не жалію. Не хотів і не міг бути офіцером армії, яка окупувала Батьківщину, проти якої боровся батько і яка відправила нас у заслання.

Влаштувався на алюмінієвий завод. Працював завскладом, електромонтером до 1982-го. Після повернення в Україну перші слова були: "Боже, я попав в Америку!" Така різниця була між Росією і моєю Стрийщиною. Жив із батьками в родовому домі. Дядька вже не було. Наш будинок – за 300 метрів від хати, де колись мешкав батько Степана Бандери. Ми там зробили музей провідника.

Познайомився зі стрийчанкою Галею. Мала троє дітей: Назару – 2 роки, Ірині – 11 й Андрію – 14. Розлучилася з чоловіком, бо погано ставився до неї. Я ж її полюбив. Виростив усіх, підняв на ноги. Тепер вони з онуками – моя радість і опора. Галі вже 11 років немає.

14 червня 1992 року приніс батьку листа про реабілітацію. Він подивився на нього, заплакав і за два дні помер.

У селі Кавське Стрийського району відкрили єдиний в Україні музей дивізії СС "Галичина". Багато хто вважає, що скорочення СС – це щось нацистське. Ні. Це – Січових стрільців дивізія "Галичина". Люди, які хотіли очорнити пам'ять про дивізійників, причепили фашистський ярлик. Ми зробили музей у колишній тюрмі НКВС. Розкопали і перепоховали десятки замордованих більшовиками в'язнів. Страшно уявити, що радянські виродки виробляли з людьми. Підвішували за гак. Зверху на голову лили гарячий метал, смолу. А знизу горів газ і обпалював людям ноги.

Діти подарували ноутбук. Навчився користуватися ним. Зареєструвався в соцмережі. Зайшов на колонку знайомств. Там мене побачила Оля. Ми овдовіли одного року. Вона з Луганщини. Проте донька жила на Львівщині. Побачила, що я – галичанин, і вислала смайлик. Я відповів. Так зав'язалося знайомство. Це був серпень 2013-го.

Оля писала: "Якби була у Львові, ми б зустрілися". Відповідав: "Приїжджайте, чекаю". Не наважувалася першою зробити такий крок. І я не міг. Мав на руках маленьку онучку. Донька працювала, заробляла гроші. Ми переписувались осінь, зиму. Лише весною 2014-го отримав пенсію і поїхав до неї. Побув два тижні. Оля виявилася файною жіночкою, господинею. Потім приїхала у Стрий. А там почалась війна. Оля запрошувала на Луганщину. Казала, так їй буде спокійніше. Погодився. Діти зраділи, що нарешті не сам.

 

В Олі була робота, господарка. Допомагав їй. А потім до нас дійшла війна. Банкомати не працювали, пенсій не було. Сепаратисти чинили звірства. У нас порізали всіх 16 гусей.

Сиджу одного вечора на ґанку. Метрів за сто щось вибухає. Оля каже: "Пішли подивимось". Місце вже оточене сєпарами. На землі лежать понад 20 людей, серед яких діти. Ці виродки починають говорити: "Видите, что укропы делают? Стреляют по мирним жителям". Кажу Олі: "Що вони пи… ть? До нас від Луганська – 50 кілометрів. Від Луганська до української армії – ще 15. Разом – 65". Повертаємось додому. Підходимо до лавочки, де чоловіки грали в доміно. Лежить труп, накритий картоном. Кругом усе посічено кулями. Сєпари підходять: "Вот, бл… ь, Нацгвардия". І щодня якась провокація. Лавров (міністр закордонних справ РФ. – Країна) по телевізору пи… ть, що російських воєнних в Україні немає. Зброї теж немає. А я годинами спостерігав, як "Гради", танки йшли з боку Росії в напрямку наших воєнних.

Біля нас жили Володя і Лєна. Підтримували цих вилупків. Почули мої висловлювання в їхню адресу і здали. За мною прийшли серпневим вечором 2014-го. Намагалися вибити двері в хату. Сказав Олі, щоб відчинила. Все одно зайдуть. Розпочали обшук, перевіряли документи. Побачивши мою прописку, запитали: "Что, пришел нас убивать, вешать?" і забрали в комендатуру міста Краснодон. Допитував молоденький сосунок. Потім почали бити. В камері арештанти дивувались, як так можна знущатися зі старого чоловіка. Але мені ще пощастило. Привезли трьох поранених українських солдатів. Їх так били, що каблуки на взутті облітали. Будинок культури зайняли близько 500 кадировців. Ходили містом і показували обрубані пальці й вуха наших солдатів.

Утримували у величезній кімнаті, повній ящиків з-під боєприпасів. Були порожні фляжки, щоб могли ходити в туалет. Раз на день давали поганючу баланду. Уже думав про смерть. Але Оля викупила мене – заплатила 6 тисяч доларів. Продала всі свої коштовності, ще позичила у людей.

Один із бандитів сказав: "На первый раз отпускаю. Второй раз живой не выйдешь. Понял?" кажу: "Да". – "Нет, ты понял, бл… ь, меня?" – "Да, понял". Вийшов, до чергового: "Де телефон, який забрали в мене?" Цей нагло кричить: "Какой телефон, с… ка? Иди отсюда!" Плачу зі злості, матюкаюсь. Оля зустрічає: "Мовчи, прошу, мовчи". Приїхали додому. Ходжу, не можу заспокоїтись. Оля каже: "Вони тебе у спокої не залишать. Маєш їхати". – "Куди? 20 гривень у кишені." Попросила почекати до ранку. Наступного дня приносить 650 гривень – позичила в когось. Дала півхлібини, дві банки тушонки: "Тікай".

Полями їхав велосипедом, десь – пішки. Добрався до Луганська. Звідти – до Нового Айдара. У Щасті зустрівся з нашими бійцями. Попросив листочка. Намалював карту позицій сепаратистів міста, де ми проживали. Шахта, зерносклад, комбінат, двоповерховий дім біля автостанції, будинок міської ради. Там було найбільше скупчення російських військ.

Благополучно добрався у Стрий і став чекати на Олю. Приїхала за кілька днів. Живе в мене досі. Подружилася з багатьма жінками. А ось рідні сестри в Росії її не розуміють. Називають нас хунтою, фашистами. Нещасні зомбовані люди.

У Стрию продовжував займатися розкопками захоронень НКВС і волонтерством. Збирали одяг, харчі й відправляли на Донбас. Але відчував, що роблю замало. Деякі з наших стрийських хлопців воювали на передовій як добровольці. Влітку 2016-го вирішив поїхати з ними.

Ці виродки прийшли на нашу землю. Ми їх не звали. Тож тепер потрібно допомогти їм повернутись. Або в "рашку", або в сиру землю. Рідні розуміють, що я продовжую справу батька. Допоки руки зможуть держати автомат, передову не покину. Воюватиму до перемоги.

×