П'ять разів відчував страх волонтер Артем Фисун

1. Коли мріяв про стрибок із парашутом, думав: здіймуся, як голуб чи як орел – і насолоджуватимусь процесом. А коли стрибнув, потрапив у зону турбулентності (потік повітря, яке йде від літака. – Країна). І мене почало трусити. Раз 10 покрутився і тільки потім дійшло: "Треба ж рахувати!" 501, 502, 503, кільце – так нас вчили. На кожне число йде секунда. Потім промовляєш: "504, 505 – купол!" І в цей момент парашут повинен розкритися. А мене закрутило, і я забув. Починаю рахувати, смикаю – нічого! Я знову, і майже благаю: "Купол!" Розкрився. Дістав телефон, сфоткав пейзаж і себе, приземлився. Страшно було, як крутило. А пік страху – у момент, коли купол застряв.

2. Два місяці тому в Донецькій області потрапили під обстріл. Подзвонила знайома розвідниця з "Айдару": навесні 2014-го разом розмальовували в синьо-жовтий колір стовпи в Пісочині (селище на Харківщині – Країна). Виявилося, живуть у бліндажах. Сиро, на голову сиплеться глина. Терміново потрібен генератор. Знайшов гроші, придбали. Зателефонував до рекламних агенцій – дали відпрацьовані банери: ними накривають бліндажі, щоб не пропускали воду під час дощу.

 

На одній точці вивантажились, військові кажуть: "Ходімте, покажемо передок, де вороги стоять". Тільки прийшли – почали гілки над головою падати. Потім сказали, то був кулемет. Свист специфічний. Усі побігли в бліндаж. Місцевий пес Чорний завжди перший. Він для хлопців як знак. Сховався – за хвилину чи дві з того боку відкривають вогонь. Уже вдома Діма, який зі мною їздив, сказав: "Айфон показав, що до ворогів 750 метрів було".

3. У квітні торік у Майорську відстань до бойовиків була більше кілометра. 2 хвилини, як відійшли від свого бусика, і в нього влучила ракета. Тоді привезли у військо паски від Філарета й набори від канадської діаспори – з листами та янголятами. Під'їхали, відкрили бічні двері, почали вивантажувати. В якусь мить – я був із камерою – кажу: "Хлопці, а де тут сліди від мін?" Тоді якраз тільки набрали чинності Мінські угоди. З мінометів стріляти було заборонено, але порушували регулярно. Мені показали – знімаю. І в цей час чую – ф'ють! – звук від пострілу. Я раз – і присів. Із військовим, який супроводжував, сховалися за якимись трубами. Поки бігли посадкою, побачив, як над головою – метрів за 10 – пролетіла ще одна ракета. Врізалася у верхівки дерев і зникла. Чую, наші стріляють у відповідь. У голові – сумбур. Розумію, що небезпечно, а що робити – не ясно.

Коли повернулися до бусика, зрозуміли, як нам пощастило. Ракета розбила бокове скло, влетіла в машину і вийшла через відчинені двері. Якийсь фокус! Коли ПТУР влучає в БТР, башта відлітає метрів на 20. А тут – пройшов як по маслу. Бусик підлагодили – зашили деревом боковину. Командир пояснив: "Машина білого кольору. На фоні посадки її добре видно, тому вони й стрельнули".

4. Дуже понервував наприкінці літа 2015-го. Їхали в 128-й гірсько-піхотний батальйон Збройних сил – хлопці стоять на рибхозі. Дорога йде посадкою, рухаємося своєю територією, а поряд починається окупована. 50–100 метрів – і вже ЛНР. У такому місці можна запросто наткнутися на якусь диверсійно-розвідувальну групу. Ще й дорога така, що дві машини ледь розминуться. Той випадок, коли небезпеку не бачиш, але відчуваєш її запах. Дивлюсь: назустріч автівка. Чия це машина – не зрозуміло, хвилюємося. Але й вони, видно, теж. Не проїхали, а пролетіли. Виявилося, "таблетка" – машина, на якій наші перевозять поранених.

За 15 хвилин були на місці. Військові виходили з будинку, ставали й просто дивилися: "О! Люди". До них рідко доїжджають. За рік волонтери були тільки двічі. В таких умовах поговорити з незнайомцями – це вже розгрузка. Спілкування сприймається як розкіш.

5. 9 травня 2014-го повертаюся з Донецька в Харків, білети на поїзд – у кишені. В маршрутці підсів хлопець. Уважно так подивився і почав: привіт, звідки, чим займаєшся. Далі: "Почему в Харькове сидят по домам и не провозгласят народную республику?" На той час у Донецьку вже захопили обласну держадміністрацію. Незнайомець продовжує: "Надо виходить и сбрасывать власть". Потім витягує телефон, набирає товариша й каже, що зловив правосєка, треба його зустріти: "Подъезжай на машине, кинем его в багажник и будем работать дальше". Далі – як у поганому сні. Погрожував мені ножем, кричав на всю маршрутку, що зловив шпигуна і мене потрібно в підвал. Маршрутка зупинилася біля облдержадміністрації. Він виходить і кличе на допомогу одного з охоронців, які стояли біля будівлі. Кажу чоловікові: "Он меня с кем-то перепутал. Еду домой. У меня и билет есть". Той розгубився. А в салоні, крім нас, четверо чоловіків і дівчина. Вона мене й врятувала. Як закричить: "Что это за беспредел? Вы что, вообще обнаглели? Уже среди бела дня людей с автобуса вытаскивают!" Хлопець із мене переключився на охоронця: "Ты что, олень? Чего тупишь?" А дівчина знову: "Закрывайте двери! Сколько можно!" І маршрутка поїхала. Розумів, що можуть наздогнати. Вийшов на наступній зупинці, зайшов у під'їзд і перевдягнувся в шорти й футболку, які лежали в сумці. До вокзалу під'їхав на таксі. Незнайомець знав про мій поїзд, могли чекати. Зітхнув з полегшенням тільки після того, як опинився у вагоні на своїй полиці.

×