Ексклюзиви
Вівторок, 06 грудня 2011 17:04

"Гена Коноплев - единственный у нас за Тимошенко был"

Геннадія Конопльова, який загинув після знесення наметового містечка в Донецьку, через 42 години поховали в його рідному місті

Вівторок, 29 листопада, 7.00. На зупинці при виїзді з міста Родинське, в Червоноармійському районі на Донеччині, 10 чоловіків у чорних куртках чекають на автобус. Майже всі неголені, мовчазні. Їдуть на шахту "Родинська". Це єдине в місті підприємство, на якому можна добре заробити. Щомісяця шахтарі отримують 5–7 тис. грн, найдорожче оплачують нічні зміни.

Містечко збудували 1950­го, коли відкрили шахту. У ньому є супермаркет, три школи, три дитсадки. На центральній вул. Леніна 30 однакових будинків на чотири поверхи й три під'їз­ди. Двори мешканці заставили сараями. Цілодобово із Червоноармійська до Родинського їздять старі, ­розбиті автобуси. Водії гучно вмикають шансон.

Родина Конопльових живе в триповерховому будинку неподалік ­міської ради. 29 листопада о 8.00 вікно їхньої кухні світиться. Біля під'їзду зіперті до стіни хрест і кришка від труни. Від загибелі Геннадія Івановича минуло 42 години.

Сусідка в сірому смугастому пальті хукає на руки, розглядає табличку на хресті й намагається порахувати, скільки було років Конопльову.

– Родился он в 1942­м. Так это ему даже 70 не было? – кидає віника, яким замітала біля під'їзду. – Ночью проснулась из­за того, что кто­то на крутой машине приехал, фарами в окна светил. А это тело Геннадия привезли, в сопровождении замгубернатора Лукашенко. Я Гену хорошо знаю, он у нас единственный за Тимошенко был. Даже в депутаты горсовета от ее партии ­баллотировался, но не прошел.

Із під'їзда виходить повна жінка в чорній пуховій куртці та білих чоботах на низькому ходу. Це – Ірина, працівниця профкому шахти "Родинська", де Конопльов працював прохідником 30 ­років.

– Да, я отнесла Коноплевым венок, – перестрибує через калюжі й болото. Розмовляє по мобільному. – Купила большой, с меня ростом, за 300 гривен. Ленточку синюю с белым взяла и написала на ней: "От работников шахты "Родинская". Коноплевы попросили прислать несколько человек на похороны, чтобы гроб несли. Я возьму ­десятерых из шахты.

У конторі, біля кабінету директора шахти – замкнений на ключ туалет. Прямий вхід туди тільки з кабінету. ­Загальний туалет – навпроти, у ньому не працює злив. Вода стоїть у іржавому кубі, набирають її жовтогарячою шахтарською каскою.

Ірина сідає за стіл. Дзвонить, домовляється про зустріч увечері.

– Вчера в маршрутке свою флешку потеряла. А там все фотографии с поездок – я и в Чехии с мужем была, и в Египте. Это меня муж балует, я на такие поездки не заработала бы. Муж у меня шахтер. Только спохватилась, что флешки нет, как звонит мне какой­то человек. Говорит, что нашел ее. Видимо, посмотрел фото, узнал меня – у нас же городок маленький, всего 10 тысяч. ­Хочет вернуть. Надо будет подарок ему купить, у нас деньги не принято брать. Предложила бутылку водки, он отказался.

До кабінету зазирає кучерява жінка в бордовій шалі.

– Ирочка, а когда будет поездка по монастырям? – притримує двері ногою.

– В следующую субботу. Деньги сдадите Наташе в автобусе. Детей уже записываем на новогодний утренник. Приезжают в Донецк киевские актеры, ставят сказку для продвинутых детей "Дед Мороз.ру". А женщин собираю на премьеру "Веселой вдовы". Там спектакль будет с элементами стриптиза. Мы их окультуриваем, два­три раза в месяц в театр или оперу возим, – розповідає Ірина. – Я уже на обычные представления билеты не беру, потому что весь репертуар знаем. Возим, в основном, на премьеры, а мужчин – на футбол. Сергей Иванович! – гукає чоловіка в пошарпаній куртці. – Соберите 10 человек на похороны к Коноплеву.

Бригадир 52­-річний Сергій Єршов іде до спуску в забій. Минає капличку з іконами і хрестом, біля якої висить листок зі списком загиблих під землею. Таких шість. Ліфт, який спускає шахтарів на 200­метрову глибину, подібний до клітки. Коли він рухається, із ланцюгів капає вода.

У кімнаті вахтера на вузькій, застеленій доріжкою лавці сидять двоє шахтарів у куфайках. Молода вахтерка наливає їм із термоса чай.

– Сегодня Леша лопату уронил, а Коля испугался. Говорит, это Шубин ­бушует, – розмішує ложкою чай у засмальцьованій чашці низький чоловік, років 40. – Знаешь Шубина? Был ­когда­то такой шахтер, после взрыва газа пропал без вести – ни тела, ни следов не нашли. После этого в шахте, когда газ скапливается, Шубин предупреждает – то стучит, то гудит. Но наша шахта безгазовая, практически безопасная.

Молодший дістає з кулька теплі пиріжки, які купив у їдальні.

– Как­то сидим в шахте, перекусываем. Толику жена хлеб кабачковой икрой намазала, а он ее не любит, – відкушує півпиріжка. – Взял и сгреб ножом на пол. Тут наша нормовщица идет, увидела икру, давай возмущаться, что как свиньи – где едят, там и срут. Михалыч решил пошутить над ней. Макает палец в икру и медленно облизывает. Потом говорит: "Нет, это не из нашего отряда". Нормовщица офигела.

Чоловіки сміються. Бригадир забирає їх нагору. Наказує сідати в автобус.

У ньому з десяток жінок передають по колу фотографії, зроблені в День шахтаря. Чоловіки на задніх сидіннях балакають про українську мову.

– Мне нравится украинский язык, я бы его слушал и слушал, – каже басом широкоплечий чоловік із густими бровами. – Не понимаю только, зачем группа "ВВ" украинский портит. Так и хочется подойти к Олежке Скрипке, положить руку на плечо и сказать: друг, это ж не украинский язык. Давай, выучи настоящую рідну мову и тогда ее пропагандируй. А то люди послушают тебя, подумают, что так и надо, и не захотят на нашей мове разговаривать.

Його худий колега в шкірянці киває. Вугільна пилюка глибоко в'їлася йому в обличчя, під очима темні півкола.

– Я тоже украинский люблю и вообще нормально ко всем отношусь. Мы здесь все интернационалисты, у нас на шахте и казахи, и узбеки, и татары работают. Мы всех принимаем, всем рады. А на Западной Украине нас не любят, там настоящие националисты. Улицы именем Бандеры называют. Я его не знаю, но он же врагом народа был. У них даже такси называется "Галичина". Это на честь отряда "СС Галичина". Ну и что, что СС там не написали? Но это же подразумевается.

Міська рада Родинського розташована на вул. Театральній.

– Театра у нас нет, просто улицу так назвали, – пояснює 28­річна працівниця міськради. Не може роздрукувати документи з комп'ютера, дістає друкарську машинку.

Міський голова Валерій Джураєв збирається на похорон. Телефоном просить замість двох ящиків спиртного привезти три.

– Мы как можем помогаем семье, – говорить російською із українським акцентом. Він родом із Полтавщини. – К сожалению, в городском бюджете нет статьи на такие расходы, но я подключил предпринимателей. Геннадию бесплатно выкопали яму, а зимой это 1100 гривен стоит. Шахты "Родинская" и "Краснолиманская" дали два автобуса. Бюро ритуальных услуг обеспечило бесплатно катафалк. Договорились за платки, конфеты.

О 12.00 біля під'їзду квартири Конопльових збираються 200 людей. Відкритий люк прикрили цементною плитою: вона грюкає, коли на неї наступають. Літня жінка в картатому рожевому пальті й береті ходить від однієї групи людей до іншої.

– Гену затоптали, и если мы это стерпим, то и нас будут топтать, – махає кулаком. – Надо ехать в Донецк, на место Гены. Он же за наши пенсии голодовал.

– Надо, чтобы все собрались и ­такой силой двинулись на Донецк, – поправ­ляє хутряну шапку чоловік у пальті з каракулевим коміром. – Но у меня давление скачет, я не смогу.

Сходи, що ведуть на третій поверх, мокрі, їх вимили з хлором – чути запах. У великій прохідній кімнаті на білих облущених табуретках стоїть лакована труна. За нею в серванті томи Чейза, Дюма, Агати Крісті. Поруч підставка із відеодисками.

– Гена любил фильмы о милиции, детективы и про политику, – говорить 53­річна Валентина Юшина, сусідка з квартири поверхом нижче. – Моему мужу приносил посмотреть. Ваня смотрел из вежливости. Но политику мой муж не любит. На одном фильме он уснул. Смотрю, Гена сидит перед экраном, переживает, возмущается, а Ваня в кресле разлегся и похрапывает.

Син загиблого, 40­річний Олександр, на кухні говорить по мобільному. Очі в нього червоні, коротке волосся скуйовджене, від нього чути спиртним. Він працює особистим водієм підприємця.

– Я просил отца не ехать в Донецк, – кусає нижню губу, зуби маленькі, нерівні. – Не сильно у него пенсию обрезали, всего на пару сотен гривен. Он не за себя там стоял. Ему хотелось помитинговать. Он по жизни такой. В 1998 году пешком в Киев ­ходил – ­доби­вался, чтобы зарплату шахтерам выплатили. В 2004­м на Майдан в Киев ездил и маму с собой взял, она в переходе листовки раздавала. А в пятницу собрался и в Донецк поехал, хотя мы с мамой против были.

Пухнастий смугастий кіт стрибає на підвіконня й сідає на кухонний рушник. Його ніхто не зганяє.

– В официальном заключении о смерти написано, что папа умер из­за сердца. Я не буду настаивать на повторном вскрытии. Я хочу быстрее похоронить отца.

13.00. Труна не поміщається на сходах. Тіло зносять униз на простирадлах. Удова стає в головах чоловіка, гладить його по лобі, плаче.

– Давайте, быстрее уносите, – командує син.

Люди сідають у автобуси. На передньому сидінні – онуки покійного 16­річний Віктор та 10­річна Ірина.

– Ты знала, что Гена Красноармейскому детдому помогал? – перехиляється через сидіння до сусідки 40­річна Юлія. – Он всех друзей просил принести старые детские вещи. Я подобрала на лет 10, как для его внучки Иры, а он попросил поменьше. Всем соседям к Новому году стихи писал. Да такие длинные, что я пока слушала, поджарка пригорела.

– Не могу поверить, что Гена из­за сердца умер, – каже 46­річний Іван Юшин. – Мы часто вместе во дворе в домино играли. Когда­то в шахте его друзей привалило, и он полез откапывать. Его породой придавило, что­то в тазо­бедренном суставе сместилось. Из­за этого одна нога короче другой была. ­Говорил, что ноги у него болят, а на сердце никогда не жаловался.

Біля кладовища труну ставлять на табуретки в калюжі. Ховають без священика.

– Не опускайте, я еще святой водой не окропила, – біжить до могили жінка в ажурній хустці. З півлітрової банки розбризкує воду.

Поряд могила Світлани, онуки Геннадія Івановича. 2007­го вона загинула в автомобільній катастрофі. Її мати Галина раніше розлучилася з Олександром і виїхала до Росії, дочку лишила на нього та його батьків.

– Саша женился во второй раз на хорошенькой молодой девушке Лене, – каже Юшин. – Она ему Витю и Иру родила. А в прошлом году ее насмерть сбил пьяный милиционер из Белозерска. ­Понятно, что его вину доказать не могли, он выкрутился. Гена говорил, что мечтает посадить того милиционера.

– Сын был болью в его жизни, – стишує голос чорнобилець, що приїхав із Донецька. Імені не називає. – Когда Лена умерла, Саша не захотел добиваться справедливости. Гена возмущался: как так можно? Саша сказал, что простил того милиционера. Думаю, ему хорошо заплатили. Сейчас ему тоже хорошо отстегнули, чтобы согласился быстро устроить похороны, и все забыть. Не по­человечески как­то.

Шахтер у камуфляжі хитає головою.

– Человеческая жизнь тут стоит 100 тысяч гривен. Это компенсация родным за погибшего в шахте. Но если шахтера вытянули на поверхность, и он в больнице умер, сума уже значительно меньше. Поэтому мужики между собой договариваются, что если вдруг случится обвал и видно, что травмы не совместимы с жизнью, – наверх их не вытягивать. Тут о своих женах и детях все думают. Он и так умрет, но если под землей, то больше родне поможет.

– В ритуальное кафе едем, – підганяє подругу худенька літня жінка в чоботах на низьких підборах. – Там вкусные пироги с яблоками пекут.

О 21.00 у Донецьку в наметі під обласним відділенням пенсійного фонду сидять два десятки чорнобильців. Через болото до входу накидані дошки, дерев'яні двері, цегла. Гуде генератор, працюють лампи денного світла, два обігрівачі УФО. Їх поставили замість пічок­буржуйок, які розвалили міліціонери. На підлозі клейонка, чоловіки просять не ходити по ній на підборах. Під столом складені 5­літрові бутлі з водою.

– Мы не принимаем никаких подарков, кроме воды, чая и курятины, – знімає шапку один із організаторів акції Микола Ярема, 53 роки. У нього густе кучеряве волосся. – Курятину наши хлопцы в голодовку любят.

Чоловіки голосно сміються. Дістають із кишень цигарки, кажуть, це й є їхня курятина.

Обабіч розстелені ковдри й матраци на 30 спальних місць. У лівому дальньому кутку було місце Геннадія Конопльова.

– Мы готовились спать, когда в палатку ворвались люди в форме, – сідає на дерев'яного розкладного стільця Ярема. – Снесли трубы буржуек, из­за этого вся палатка была в дыму. Мы чуть не удушились угарным газом. Потом выключился свет, палатку повалили и бросили на людей. Геннадий был в дальнем углу, он не успел выбежать.

Падає лапатий сніг. На даху тане й через дірку капає всередину. Чоловіки стають на лавку, щоб заткнути її, але не дістають. Сідаю на плечі високому жилавому сивому чоловікові. У дірку запихаю щільно скручений пакет. Вода припиняє капати.

Голодувальники готують чай без цукру з лимоном.

– Больше у нас ничего нет, чтобы не соблазняться, – говорить 48­річний інвалід­чорнобилець Валерій.

Лягають спати в одязі.

– Мы уже сами поняли, что натворили, когда выбрали Януковича, – гріється гарячим чаєм Валентина, яка попросилася до загону чергувати. Вона в пуховій куртці й чоботах­уггах. – Мы не сердимся на людей из Западной Украины за "Спасибо жителям ­Донбасса". Мы даже свой слоган придумали – "Простите жителей Донбасса…" Сейчас все хотят, чтобы эти три года быстрее прошли, а уж на следующих выборах мы его к власти не допустим.

10 людей ходять навколо намета – чергують, щоб його не знесли.

Зараз ви читаєте новину «"Гена Коноплев - единственный у нас за Тимошенко был"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

24

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 78
Голосування Хто пройде до чвертьфіналу Євро?
  • 1) Швеція
  • 2) Україна
Переглянути