Німці відразу вбивали
Влітку 1930 року оунівці палили польські фільварки. Підпалили маєток граб'я (граф. – Країна) у нашому селі. Шукати винних прислали польську каральну експедицію – кінний загін. Побили всіх радників сільського старости – серед них був і мій тато. Увечері привели його попід руки. Ще довго він міг лежати тільки долілиць. Івана Гуля збили так, що ззаду в нього висіли шматки живої плоті. Пробув два місяці в лікарні, але здоров'я більше не мав. Люди довго пам'ятали ту акцію, навіть склали пісню: "Будем, браття, знали, будем пам'ятали, як у 30-ім році буки фасували. На ступи нас клали. Нагайками наше тіло рвали". З поляками сильно ворогували. Хлопці на весіллях билися з ними.
Попри школу польські постерункові (поліцаї в Західній Україні за часів Польщі. – Країна) вели мого брата Василя – босого, у наручниках. Хтось доніс у районний центр Бережани, що він із хлопцями мав сходини (зустрічі. – Країна) у селі Псари. Запобіжним засобом обрали домашній арешт. З дому його возили на допити. Близько року йшла підготовка до суду. Але перешкодила війна.
У великодню п'ятницю 1940-го більшовики обступили подвір'я підпільника Дмитра Чорнія на псевдо "Циган". Полізли за ним на стрих. Він вистрілом убив одного енкаведиста й утік. Рік переховувався в сусідньому селі Беньківці. 22 квітня 1941 року його та ще кількох хлопців хтось видав. Родини тих підпільників вивезли в Казахстан. Через місяць "Циган" з іншими бандерівцями пострілялися з мельниківцями на Завадівці – присілку Дичок. З обох боків загинуло по двоє. Відкопували їхні тіла вже за німців, коли шкіра з костей почала сунутися. Поховали на цвинтарі у Фразі.
У Старих Стрілищах підпільники вбили німця. То приїхали облавники і розстріляли кожного десятого з тих, кого зловили. Коли поблизу нашого села загрузла німецька автівка зі зброєю, хлопці хотіли її забрати. Але старші люди просили не робити того. Німців дуже боялися. Вони довго не розбиралися – відразу вбивали.
У лютому 1944-го повстанці з місцевими вбили чоловіків-поляків, у травні – їхніх жінок і дітей. Тіла перших лишали, других – кидали в криницю на території монастиря бернардинів або вивозили з села. Тоді загинуло до 50 людей. В одній із загиблих родин було дев'ять дітей, в іншій – семеро. Сусіди наші, дві сім'ї Марцішиних, пропали майже всі. Старшою господинею в одній із родин була українка Агафія. Її чоловіка – поляка Василя та їхніх дітей Михайла, Івана і Казимира вбили в лютому, як і її зятів. Вона лишилася жити з доньками Мариною, Анною й внуками Тадеушом і Марією, котрим не було й п'яти років. Коли пішли чутки, що готується акція на поляків, вони прийшли до нас ночувати, та нападу не було. Наступної ночі лишилися в себе. Усі загинули. У другій родині Марцішиних чоловік Ґандзі втік у Польщу, а трьох її синів і чоловікового брата вбили. Дуже побивалася, страшно було дивитися на неї. Так було, що в котрого поляка жінка – українка, то могли її вбити або лишити живою. Хто з українців виступав проти акцій – карали смертю. Така доля спіткала Василя Довгого. Його двоюрідного брата вбили як поляка.
Убили вагітну братову жінку польку Ганну Костишин і їхню донечку 2-річну Оленку. Брат Василь довго шукав їхні тіла. Напередодні ходив до станичного, просив, щоб не чіпали жінку й дитину. Казав: якщо треба – відправлю їх до тестя в Польщу. Запевняли, що збережуть їм життя. Але сталося інакше. Вже потім йому сказали, що на їхню хату показав односелець Степан Кулик. Мав злобу на Василя за те, що той нібито радив місцевому дяку не женитися на Степановій сестрі Катерині, яка чекала від нього дитину. Казав, щоб брав за жінку її двоюрідну сестру Пелагію. Вона теж була вагітною від дяка.
Коли прийшли другі совєти, молодих чоловіків відправляли на фронт. Зловили мого рідного брата 20-річного Петра, який був членом Юнацтва ОУН. Його, 30-річного Михайла і 21-річного Івана повезли в Рогатин. Ми не знали, що можна дати хабар, щоб брата відпустили. Родичі Михайла були кмітливішими – відкупили його. Коли говорила з братом востаннє, він сказав: "Буду тікати". Не зважився. У грудні 1944-го прийшла похоронка. Загинув у Польщі, поблизу Ланьцута.
За німецької окупації була зв'язковою на псевдо "Богуславка". Носила штафетки (маленькі записки. – Країна) від повстанців куреня "Верховинці", що стояли в лісі між селами Воронів і Мельна. Записки доставляла в сусідні села. Доводилося ходити пішки по 80 кілометрів. Їжі не мала, ночувала в людей, до яких приводили місцеві зв'язкові. Ходила без зброї, мала тільки отруту – рожеву таблетку. Мусила випити на випадок арешту. Запихала її до вуха. Штафети ховала у волоссі, одязі чи чоботах.
Ганну Вовчак проти її волі віддали в монастир у селі Вікторів. Ініціаторкою була її мама. Чоловік плакав за донькою, жінці дорікав: "Відьмо, де поділа дитину?" Ганні було важко. Розповідала про строгу ігуменю, яка била послушниць прутом. Казала, спати дозволяла лише на лівому боці, за лежання горілиць карала. За німців Ганна покинула монастир. Довго носила обруч зі свого обрізаного там волосся, поки не відростила нове. Була зі мною на медичному вишколі, який проводили оунівці. Мала псевдо "Сова". Говорила: "Не прислужилася Богові, то хоч – Україні". Дев'ять місяців ми з Ганною були санітарками в підпільній шпитальці в селі Дички недалеко від Рогатина. Містилася вона в оселі заможних господарів. В одній з кімнат повстанці поставили шість ліжок. Чи не найважчим хворим був "Остап" із Волині. Куля прошила йому голову. Через деякий час зустріла його в Мельній. Лице було знерухомлене, око – косе.
У жнива 1944-го бачилися з Ганною востаннє. Вона готувалася йти у бій із сотнею "Сіроманці" проти військ НКВД в Уневі. За однією з версій, Ганна загинула в бою, за іншою – померла від ран у львівському шпиталі імені митрополита Андрея Шептицького. Поховали її під ім'ям Тереза.
Лікарем у нашій шпитальці був східняк "Гамалія". Час від часу повстанці під конвоєм приводили двох євреїв. Їх забрали з рогатинського гетто в сотню "Орли", бо лікарів бракувало. Євреї обстежували хворих, призначали лікування, а тоді їх везли назад у ліс, на місце постою сотні. Невдовзі один із них, Вальштук, утік. І нашу шпитальку терміново евакуювали. Боялися, що він видасть її місцезнаходження.
Одного вечора до нашого дому прийшли три хлопці з сусіднього куща (структурна одиниця ОУН, до якої зазвичай входили кілька сіл. – Країна), щоб виконати присуд смерті для нашої родини. Справа була в тому, що брата Василя призначили завідувачем клубу в нашому селі. У газеті "Зоря" за березень 1947-го з'явилася його публікація про святкування Шевченкового дня в клубі. Писав, буцімто виступав хор, а я читала вірш "Тополя". Такого й близько не було, але мусив написати, бо вимагали. Газета попала в руки Служби безпеки ОУН, і там вирішили нас покарати. У той вечір, коли прийшли виконавці присуду, у хаті були старі батьки, брат Михайло з жінкою і дитиною. "Та то наші люди!" – твердив есбістам повстанець Іван Крупка, який переховувався в криївці в нас удома. Повірили.
Ганні Думі з Юнацтва ОУН відрізали груди, язик і викололи очі – за те, що до неї заходив гарнізонівець Архип. Підпільники казали, на допитах вона зізналася, що вагітна від нього. У ту саму ніч вбили і її рідного брата Василя. Покарали смертю й Тетяну, до якої теж ходив радянський військовий. Рідні боялися шукати їхні тіла.
Станичний ОУН Іван Гасій був кравцем. Мав гарний баритон, співав у хорі. У нього були жінка і двоє дітей. Люди в селі помагали їм усе робити по господарству. Як треба було жати на його полі – усі йшли. Коли Іван загинув у криївці, його жінка збожеволіла. Дітей – 1-річну Марусю і 3-річного Богдана – забрали на виховання родичі.
На Зелені свята 1 червня 1947-го рано-вранці наше обійстя обступили більшовики – шукали криївку. Її влітку роком раніше вирили два повстанці в кінській стайні. Усередині обклали деревом, круглий вхід прикрили ящиком із фуражем. Мали там радіо, чайник. Про криївку доніс голова сільради Михайло Гуль. Коли прийшли більшовики, повстанці "Дуб", "Григор", "Гонта" з провідником "Одисеєм", які постійно ховалися в ній, якраз пішли у справах.
Спочатку брат казав, що сховку в нас нема. Але більшовики показали на кіптяву у вентиляційних дірках – вона з'явилася від горіння гасової лямпи. Відпиратися було годі. Щоб не видати хлопців, брат сказав: "Вирив її для себе, щоб ховатися від бандерівців. Вони хотіли мене вбити як радянського активіста". Більшовики запитали, коли востаннє був у криївці. "Десь тиждень тому", – відказав брат. Вони взяли пляшку від гасу, закорковану газетою. Розкрутили, а там – учорашня дата. Брата засудили.
Грошей на передачі ми не мали. Подалася до Марії, сестри "Дуба". Просила, щоб допоміг, як я йому в скрутний час. До нас прийшла боївка "Довбуша". Їхній провідник почав мені викручувати руки і погрожувати, якщо щось розкажу про повстанців. Деякий час мусила ховатися, бо провокатор "Мороз" казав, що мене треба ліквідувати – багато знаю.
На нашому полі повстанці вирили криївку, бо в селі вже боялися копати. Ховалися там "Гонта", "Соловій", "Олесь" і "Вуйко". 1 квітня 1949-го в обід мені принесли записку, щоби ввечері наступного дня віднесла їм нафту і коци (вовняні ковдри. – Країна). Та вранці Михайло Гуль видав криївку. Усіх побили, трупи забрали. Де поділи, ніхто не знав. Мати Михайла виправдовувала сина: "Мусив так зробити, бо ті повстанці мали його зліквідувати".
Через пару місяців на репетицію в клубі прийшов повстанець "Лис". Сказав іти додому, бо там зі мною хочуть поговорити. Прийшла і побачила боївку. Один допитував про криївку, другий записував. Через два роки викликали у військкомат у Рогатин. Чоловік із МДБ (Міністерство державної безпеки. – Країна) показав мені той протокол допиту, надрукований на рожевому папері. Вони знайшли його в одній із криївок у селі Ферліїв (тепер Липівка Рогатинського району. – Країна). Допитували з ранку до вечора. Вимагали, аби зізналася, що той протокол написаний з моїх слів. Казали: "Як зізнаєшся, нічого тобі не зробимо. Даю слово комуніста". Я все заперечувала. Залякували. Кричали: "Ти – не мати! Лишила шестимісячну дитину вдома і цілий день тут сидиш!" Відпустили пізно ввечері: "Як прийдуть до тебе бандери – дай знати". – "Ніхто до мене не ходить. З маленькою дитиною і старенькими батьками живемо дуже бідно".
Із Петром одружилися 5 лютого 1950 року. Поїхали робити шлюбну знимку до Рогатина. Як повернулися додому, дізналися, що за нами приходили більшовики. Чоловік налякався, бо свого часу збирав для підпільників продукти й речі, допоміг їм знищити сексота Мартина. Щоб уникнути арешту, дядько Петра записав його добровольцем у радянську армію. 3,5 року прослужив у Душанбе. Відпусток не давали.
Восени 1953-го сусід Славко Балюк приніс три фото: ми з дівчатами в лісі за кулеметом, а біля нас – повстанці. Розказав, що знайшов під мостом над річкою Свірж, коли йшов за Довгим і Гуцуляком – провокаторами, які працювали з більшовиками. Я з переляку ті світлини кинула в пічку. Віддячила Славку – вишила два рушники для його жінки. Довго думала, як ті знимки зникли з моєї хати. Маю здогад, що їх потайки винесла колишня подруга Катерина, яка свого часу була підрайоновою провідницею Юнацтва. Мабуть, хотіла догодити Довгому, бо любила його. Але він все одно на ній не женився. Невдовзі після того випадку повернувся з армії мій Петро. Стало спокійніше.
Сім'єю "ворогів народу" нас вважали аж до 1990-х. Коли встановлювали членство в УПА, яке давало право на додаткові грошові виплати, ми з чоловіком відмовилися від тої допомоги. Коли в страшні роки щиро хотіли своєї держави, то не думали, що нам хтось колись щось має віддати.
2 
1
Коментарі
1