Інтерв'ю з волонтеркою Діаною Макаровою робилося до 24 лютого.
Діана Макарова - перша за 20 років героїня, що приїхала на інтерв'ю до мене, а не я до неї. І це близько 50 км. Враховуючи її зайнятість, це цінніше у рази.
-Скажіть де, - кинула коротко.
Я стояла в себе на районі між ресторанчиками "Хачапурі та вино" та "Руколою" на столичній Борщагівці, видивляючись довговолосу фігуру у темряві.
-Давайте грузинський, там музика гарна, - вибрала Макарова, опираючись на руку молодого чоловіка із наплічником.
-Це Павло Абрамов. А це моя молодша донька Санді, – знайомить нас усіх біля столика. – Ми співзасновники Ф.О.Н.Д.у, його костяк, разом їздимо на фронт (Фонд Оперативної Національної Допомоги Діани Макарової. Ініціативна група активістів надає допомогу армії та Національній гвардії України, пораненим та біженцям, сім'ям військовослужбовців. Ця допомога лише адресна у вигляді засобів захисту і тактичного спорядження на передову безпосередньо солдатам і офіцерам, - Країна).
Поки Павло йде окремо працювати з ноутом, Діана з донькою сідають напроти. Макарова старша вся в темному, лише сірий шарф на грудях як світліша пляма. Чисте, недавно профарбоване волосся розсипається плечима. Молодша теж із довгим розпущеним волоссям, але світлим. Упродовж розмови вона доповнює материні розповіді, називаючи її "Діана". Вони розуміють одна одну навів слова, напівпогляду. Інколи лише: "А пам'ятаєш?", подивилися одна на одну і все.
-У нас таке розуміння з усіма дітьми й чоловіком. Можемо думками перемовлятися. А тоді дзвінок: альо, що у вас там сталося? А з Санді взагалі живемо в одній машині, якою мотаємося на фронт, тому ми синхронізовані, - пояснює Діана.
-Вас знають як відому волонтерку. Фонд Діани Макарової з'явився уже взимку 2014-го, відколи виникла потреба у волонтерах. А що ви робили до того? Ким були? Де жили?
- Мешкали у Запорізькій області у селі. Я працювала у місті у конструкторському бюро, на одній із найперших обчислювальних машин СМ. Займала вона отаку площу, - рукою окреслює чверть зали. – А тоді потрапила в жахливу аварію, мотоциклетну. У нас врізався п'яний. І вся робота накрилася. Я не мала б ходити, але навчилася. Походила-походила і знову зламала цю саму ногу. Мені казали: о Боже. Але я знову навчилася. Тоді упала і знову перелом.
-Та сама нога?
-Так. 10 років, - каже, сміючись, – 10 років на милицях! - У постійних розробках, з ногою у гіпсі, із жахливим болем, із 3-ма дітьми, із вмираючою мамою, - вже серйозно. - Це 90-ті. І треба було виживати, діти хотіли вчитися. І ця сільська інтелігенція заводить корів (корова, бик, телиця), тримаємо до 12 кіз і десь 130 голів птиці. Ми нічого не продавали, все це розходилося. Переважно на лікарню, ви ж пам'ятаєте, як годували тоді в лікарнях. А діти були там постійно, бо пережили техногенну катастрофу, хоч і сільського масштабу. Якесь хуліганьйо розлило по школі ртуть. Вчителі знали й мовчали, сказали, що санстанція була, що все ліквідували. Потім виявилось, що педагоги просто обдурили батьків. Ніхто санстанцію не повідомив. 1, 5 місяці діти дихали оцим усім. Тоді в синастались серйозні наслідки, не може ходити, в однієї доньки - підозра на рак кісток. А в тебе що було? – звертається на Санді.
-Проблеми зі шлунком.
-Вони кашляли кров'ю, какали кров'ю, пісяли кров'ю. Їх та інших треба було вичухувати. Ми домоглися безплатного обстеження, санаторно- курортного лікування. Я очолила цю батьківську комісію.
-Ти була волонтером ще тоді, не знаючи цього, - каже донька.
-А 17 років тому ми перебралися до Києва. Це була давня мрія – вирвати дітей із села, направити їх до сучасного європейського світу, а на той час це вже був Київ. І ось чоловік отримав тут хорошу роботу, старші діти вже вчилися в університеті. Середульша донька сказала, що Київ це майбутнє, це Європа, ми мусимо зробити все, щоб переїхати. Син оголосив: ми будемо тут жити. І так вийшло.
Діана замовляє хачапурі по-мегрельськи й трав'яний чай.
Розповідає, що в столиці діти захопилися історично-рольовим моделювання. Виникла ідея фестивалю.
-Фестивалі проводили кілька років підряд, якась частина організаційних питань лягала й на мене. Останній був за мотивами "Аліси у Задзеркаллі", учасники приїздили в костюмах, їх чекали декорації. Крім того, я була редактором українського ЖЖ, з чималою кількістю читачів. І в цей час загудів Майдан. Уже кожна курилка фестивалю перетворилася на кімнату політінформації. Коли мої доньки співали на сцені "Переведіть мене через Майдан", всі хто чув, розумів, що ці дівчатка підуть на Майдан. І так і сталося. 2/3 всіх учасників фестивалю пішли на Майдан. І одні з поранених на Майдані, загиблих на війні, весна 14-го – це оці реконструктори, з якими ми колись робили турніри, фестивалі.
- Коли з вас народжується власне волонтер?
-Я сама дивуюся, як неймовірно швидко це все організовувалося. Старший син - один з організаторів інформнамету, середня донька в автодозорі, ми з Санді почали співпрацювати одразу з другою сотнею, потім вже роззнайомилися з іншими сотнями. Для багатьох Майдан починався і закінчувався сценою, але справжній був усередині тих наметів. Там вирішувалося, куди ми йдемо, настільки далеко готові зайти, що ми чекаємо, чи нічого, стоїмо просто, чи стоїмо на смерть. І в тих же наметах хлопці, які побачили, що я топі блогерів, звернулися: "Попросіть гроші. Завтра Груша" (Грушевського, – Країна). Я не хотіла, бо ми мали справу із чужими грошима - порятунок отруєних дітей, фестивалі -, і це така шалена відповідальність. Я боялася цієї відповідальності.
-Ви й досі боїтеся. Недавно запитували, чи можна попросити грошей на мобільний як інструмент для роботи
-Так і мусить бути. Серед інших наших карток є одна "для підтримки штанів" (комуналка, їжа, лікування). А є фронтова і це святе. Абсолютно. Ти не маєш права чіпати фронтову картку для особистих потреб. Забіжімо вперед, розповім історію. Другий рік війни, ми орендуємо великий будинок, бо з нами живе до 15 людей. І є 3 склади: військовий, для переселенців і склад "шопопало". Він так і називався, – сміється. – І в цьому переселенському – стелаж із продуктами. Я ось я стою біля нього: "Нема чого їсти, в нас 15 людей, (а хтось хворий, хтось після поранень, контузій, з нами живуть наші малі діти), біжіть у супермаркет, купіть хоч щось". І хтось каже: "А ми можемо взяти хоч кілограм крупи зі складу і зварити собі кашу, поки купимо?". І ми такі: дійсно, а нас же стелаж продуктів! Але і в голову не приходить, що ми можемо щось взяти. Тобто це про підхід. Це - не твоє. Якщо не будеш діяти так, то твоя рука залізе глибше і глибше.
Повернімося до Майдану: я спершу боялася нести відповідальність. Просила гроші у знайомих, на якісь снігоступи, медикаменти, але щоб серйозно ще ні. А тоді вбили Серьожу Нігояна.
- Я пам'ятаю, як ти прийшла додому, - вмішується Санді. – "Я такого хлопця зустріла, і його вбили. Який біль, це такий біль. Треба щось робити".
- Мене довбонуло. Він міг бути живим. Не знаєш, яке там було поранення, але ж ти могла купити каску вчасно, ти його любила, ти дала б йому це у першу чергу. Таке почуття провини мене вдарило. І я вийшла з проханням про фінансову допомогу у себе на сторінці. І в результаті за кілька днів ми змогли купити бронежилети. Вони були дуже дорогі, і ми посиділи, подумали: не можемо так нерентабельно витрачати людські гроші. Мусимо ще й економити. І буквально за кілька днів ми організували лінію з виробництва бронежилетів. Хтось різав сталь на заводі, жінки на орендованій квартирі їх шили. В інтернеті давали такі оголошення: "Потрібні жінки для виробництва теплих плетених жилетів". Маскувались. Хтось розумів, а багато хто писав: "У мене є трохи ниток, я можу в'язати для Майдану". Фонду ще не було, ми називали нашу організацію "как би фонд".
-В Україні унікальний досвід волонтерства, чи можна взяти досвід інших країн?
-Жоден закордонний волонтерський досвід не відповідав тому, що ми бачили перед своїми очима. Вчилися на бігу, на своїх помилках. Спотикалися, але запам'ятовували ці шишки, розуміли, як треба діяти.
Коли Майдан переміг, почали розсилати залишки в інші міста, де були свої майдани. Харків, Запоріжжя, Миколаїв, навіть у Крим. Бронежилети, протигази, медикаменти, віджаті у беркута щити. Якусь допомогу ми розвозили по лікарнях Києва. Така наївна була. Думала, що це кінець. Але вже наступного дня - нові заявки, і ми розуміємо, що цей дощ надовго - треба продовжувати. У Петрівцях почав тренуватися перший резервний батальйон, наші майданівці. За ними ми й пішли, і потім за ними ж виїхали на Слов'янськ. Там і стала новоявлена національна гвардія України із десантниками, з артилеристами. Майданівці роздавали наші телефони. За місяць не встигли отямитися, як наші машини їздили по всьому фронту. Були впевнені, що до осені все закінчиться. Тоді – що до кінця зими. Зараз ми пройшли 8 років.
- А тепер є відчуття, коли це закінчиться?
- Не хочу загадувати. Щоб легше формувати свої відчуття, я озирнулася назад і сказала: так блін же! Війна розпочалася з Росією не в 14-му році, а кілька століть тому. Ми просто проходимо ще шлях, до якого мене підвели й підготували моя мама, тато, бабусі, тітки. То ж і мала встати на цей шлях.
Санді серйозно:
-І це правильно. Коли хтось із довоєнного життя дізнається, чим ми займаємося, ні в кого нема питань. – "Ясно, ми не здивовані, ми так і думали". Таке враження, що батьки нас готували до цієї війни все життя. Я пам'ятаю, ще до Помаранчевої революції, коли почали вибухати військові склади, батьки сказали: "Збираємо тривожні валізки. Від нас це 150-200 км. Якщо плотина прорве, ми маємо бути готові". Нас навчали, що робити, куди дзвонити, ми знали, як поводитися під час землетрусів, обстрілів.
-Ми вчили, - продовжує вже Діана, - бо ніколи не знаєш, куди тебе закине. Знай, куди йдеш, але смотри наверх (натяк на фільм "Не дивися угору", - Країна). Ми завжди були заполітизовані. Тато мій був дисидентом, він сидів строки у сталінських таборах. Виховуючи нас, завжди давав дитині на сході країни в робітничому селищі українську ідеологію, і бабуся теж, і мама, і тітки. У мене по мамі й по тату тітки та дядьки або викладачі, або вчителі. Це жахливе дитинство, – сміється. – Нічого дивного, що і діти росли політизовано. У 2004-му у нас був штаб помаранчевої революції вдома, я возила стрічки й прапори у Севастополь.
Я пішла на свій шлях зі своїми дітьми й колись їх полишу, а вони підуть далі цих шляхом. Не війни з Росією, ні. Ми не хочемо воювати. Це шлях нашої справжньої реальної незалежності. От озираєшся, а за що ти борешся? За свої землі? Ти борешся за незалежність. Незалежність країн якимось дивним чином пов'язана із твоєю особистою незалежністю. Якщо твоя воля понад усе, то ти покладеш себе за волю своєю крани. Мій друг Ендрю (Андрій Галущенко, волонтер, убитий невідомими на Луганщині 1 вересня 2015-го, - Країна) не любив пафосні промови, але колись в розмові він втупився у стіл і мовив: "Я люблю маму, я люблю дочку, я люблю свою дружину, але я тобі скажу один раз і чотко: найбільше в мене серце стискається від того, як я люблю Україну", - говорить із притиском. - Я зрозуміла, що ми всі десь так любимо Україну. Не тому, що народилися - ось ліси, гори, моря, - а тому що вона отут, - стукає кулаком по грудях. – Бо як можна не любити своє серце? І коли ти розумієш це під час бою, то нема ціни цьому розумінню. І ні в кого не навчишся цього розуміння, як в себе в серці, в серцях загиблих друзів.
-Якось ви сказали: через моє серце пройшов ланцюг смертей? Ви рахували?
-Спершу так, потім збилася, бо це неможливо. Крім того, це дуже боляче. На день трауру у серпні я зробила ретроспективу: стала йти своїм особистим цвинтарем. Давала на сторінці у фб фото, розказувала трошечки про кожного загиблого. Я цілий день говорила, під вечір була напівмертва. Розвалена, але навіть не пройшла увесь свій власний цвинтар.
- Ми не змовляючись говоримо зараз про всіх, як про живих, - додає Санді. – Така захисна система. На цьому місці ми його вперше побачили, отут він щось утнув. Ми сміємося на цвинтарі. Інакше здохнеш. Намагаємося згадати щось прикольне з їхнього життя. Діана на похоронах довго сидить, мовчить, всі плачуть, це все складно, тоді починає розказувати. І дивися - родичі вже посміхаються, бо дізналися щось з іншого боку про своїх близьких. І хлопці фронтові теж, вони вміють привнести світлі переживання на похорон. Завдяки близькості до смерті давно обговорили, обмислили між собою своє ставлення до неї.
-Одна справа любити країну і бути готовим вмерти самому, але як віддавати дітей…
Санді спалахує:
-Ми не питали. Я б не пробачила мамі, якби вона не повезла мене у щойно звільнений Слов'янськ. Я б знайшла інший спосіб, але поїхала б. А Майдан – це найкраще, що було в моєму житті.
Діана спокійно:
-Це питання вирішили дуже давно. Ще на першому Майдані, коли діти зовсім юні підходять: "Ми їдемо в Київ". А я дивлюся на чоловіка: "А ми можемо це їм дозволити?" А він: "Ми не можемо заборонити, вони виросли".
Остання ніч Майдану. Бігаю, дивлюся в обличчя мертвих, очима шукаю своїх дітей. Десь на Майдані - Санді, Тігра, Тимофій. Зв'язку нема. Підходить син: "Я йду у Будинок профспілок". А той палає, і що я зроблю? Син дорослий. Це його вибір. А що я могла сказати своїй Тігрі, коли в неї стрілили тітушки? Вона кулю знайшла в підголовнику автомобіля.
Ми спів партнери, ми Майдан разом пройшли. На фронт їздили доньки, син, і чоловік, і брат. Як я відпускаю їх? Та я подихаю щоразу, коли діти зі мною. Яке я маю право їх зупиняти, якщо загинув Олег Габорак, якому 18 років?
-Правда, що ви не плачете?
- Я не плачу? – питає доньку.
-Для тебе це слабкість, ти не хочеш показувати. Але бачу, коли ти плачеш, не плачучи.
-Мене б треба лікарям показати, - зітхає Діана. - Коли ховаю друзів, я, як камінь. Треба поплакати, щоб вийшов цей біль. Ми повинні плакати, кричати, ридати й не боятися цього. Я бачила, як плачуть чоловіки, можу собі дозволити поплакати. Але ні. Пам'ятаю Майдан. Ми перемогли. Все закінчилося. Стою сама на випаленій площі, десь мої діти і тут "Пливе кача" і пливуть гроби. Мене знайшли діти, я брела, не бачила дороги. "Чого ти плачеш, скажи". Тому що ці люди загинули за нас. А ще мабуть тому, що все закінчилося і змогла видихнути. Просто серце відпустило і дало волю сльозам.
-Ви якось сказали, що місцеві на Сході волонтерів боялися, а тоді зрозуміли, що більше ніхто не може допомогти. Зараз яка ситуація?
- Ви мене нервуєте, можна я перекурю, бо зараз говорити про Дебальцеве.
Поки її нема, Санді розповідає, що Макарова старша контужена, що пережила на ногах запалення легень, мала кілька операцій.
Діана вертається серйозна і зосереджена.
- Волонтерів як таких не боялися, швидше - не довіряли. Ми говоримо про людей, які 2015-го в стресі провели під обстрілами кілька тижнів. Вони ховалися у підвалах, бомбосховищах, вони взяли туди те, що могли схопити в руки. Вони там жили. Як казала одна жінка: "Після 18 днів у бомбосховищі голова вже не чухається". Ці люди у постійному стресі, а тут прибігають якісь шалені жінки: "Поїхали з нами, вас чекає світле майбутнє". Хто ж у таке повірить? А може їх заберуть на органи чи у рабство? Так же працювала російська пропаганда. І ми мали довести, що нічого поганого їх не чекає, а буде спокійно, відносно сито, тепло, і ми допоможемо з медициною. Минуло кілька золотих днів, поки нам повірили, а потім черги стояли до наших автобусів. Всі кол-центри державних органів настільки знахабніли, що роздавали наші телефони: он є люди, вони все вирішать. Аж у 2017-му році, в Авдієвці, під час боїв за Алмази, ВЦА і рятувальники взяли все під свій контроль: миттєво розбивали табори, намети для обігріву, людей забезпечили їжею й одягом. Держава почала справлятися. Зараз є надія: якщо ворог біля воріт, можливо наша держава зробить висновки із цих 8 років, і все організує. Дай Боже, щоб нападу не було з трьох сторін, бо тоді держава захлинеться. І тоді знову підключатися волонтерам.
Волонтери - це люди, які раптом чомусь знають, що бігти треба отуди, воду брати отам, і продукти підвеземо. Їх виштовхує саме суспільство. Перші спонтанні волонтерські загони порятунку почали з'являтися навесні 2013-го, коли впали оті шалені весняні сніги. Суспільство миттєво зорганізувалося само, і люди почали рятувати одне одного. І коли через 9 місяців жахнув Майдан, були відпрацьовані ланцюжки людей, які готові підскочити й витягувати людей своїми машинами.
Я завжди працювала на фестивалях кризовим менеджером (Це процес порятунку організації від руйнівних впливів і створення умов для її розвитку. Менеджери володіють навичками розв'язувати проблеми та діяти у стресових умовах, - Країна). І першими волонтерами стали кризові менеджери суспільства. Хтось пішов відразу з Майдану на фронт і став волонтером, є волонтери, які не розуміють, що вони волонтери, просто йдуть туди, де гостро. Хтось пішов заради слави, піару, грошей, кар'єри, хтось за велінням серця. Щоб онуки спитали: "Бабка, ти опять на фронт? Людей рятувати?". От є така потреба – рятувати людей.
-А хто допомагає волонтерам? Ці донатори переважно одні й ті ж?
-Майже. На нашу картку приходять кошти від людей, які добровільно обклали себе додатковим військовим податком. Донатори волонтерських фондів – це квінтесенція сучасного суспільства. Ця його найкраща верхівка, яка розуміє, що один не виживеш, мусиш допомогти слабким. А ти вже настільки сильний, що мусиш, можеш і навіть матимеш задоволення якесь від допомоги. Є люди, які мають потребу ділитися 5%, 10% свого доходу чи просто 200 гривнями з кожної пенсії. Мій тато казав, а він уявляв життя як шлях: "Кинь вперед, позаду піднімеш". Я була маленька не розуміла. А твоє добро дійсно тебе наздожене. Просто не треба його очікувати. Просто треба йти і самому робити щось.
Коли суспільству стає страшно, донаторів стає набагато більше. Страх відходить, лишаються ті, хто був постійно. Страх - це дуже конструктивна річ, суспільство не може жити бездумним порхаючим голубком. Воно мусить перебувати в постійному обережному розумному страху: а цей світ у принципі ворожий до людини. І ти маєш вкарбувати у мозку слова великої Гольди Мєїр: "Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу". Якщо суспільство про це пам'ятає, з ним все буде добре.
-Що робитимете після війни?
-Мене не буде. Війна не закінчиться при мені. Мені майже 59 років, я розбита війною, маю купу діагнозів, я пройшла операції. Але мрія, що буде в останній день війни, у мене є. Точно знаю що я зроблю.
-Чебуреки від Бугасом, – мрійливо каже донька.
-Коли в 2014-му Бугас був на не наш, а сірий, ми туди залетіли, а нам закричали: "Тікайте звідси, ще не відомо, де наші, де сєпари". Я ухопила поглядом вивіску "Чебуреки": блін, коли Бугас буде наш, з'їм там чебурек. Село давно наше, але мені все ніколи, хоч і гасаємо там постійно. Знаєте, в останній день війни, а я ж Леді (Леді Ді - псевдо Макарової, що бере початок із ЖЖ 2003-го, - Країна), поїду на наш прикордонний пост. Вся така леді стану, щоб було платтячко довге якесь, і волосся назад… і тій стороні покажу, - рвучко підіймає середній палець. – Яка це мрія, - протягує із задоволенням і регоче.
Сміх у неї заливистий, жінка відразу молодшає років на 15.
-Ой, ти мені замовила, - звертається до доньки, коли приносять таріль, - це ж долма. А долма - це любов. Мммм…Пригощайтеся.
-Волонтерство це 24 години на добу чи є час, коли ви не волонтер?
- Мене днями відчитали. В суботу подзвонила одному начальнику, запитала, чи можна забрати паливні матеріали. А він суворо: "Ну як? Ні, це вихідний". – І мені стало соромно. Забула, що субота і коли неділя. Одна з найкращих відпусток у мене минула в Карпатах.
-Коли ти не могла ні стояти, ні сидіти, - докірливо кидає донька.
-Це був 2017-й. Хлопці з батальйону домовилися про санаторій. Волонтери дали гроші на місяць лікування, і мене повезли лежачу. Так от той місяць став одним із найпродуктивніших по волонтерських закупках. Ми привезли 2 фронтові машини звідти.
-Треба розуміти роботу, - доповнює Санді. - Ти весь час на зв'язку, з кимось розмовляєш, щось замовляєш. Якщо ти будеш казати: ні, я сьогодні не працюю, вихідний, звиняйте. Цей Ромка який дзвонив (на початку нашої розмови), не може сказати: "Я не буду стріляти, бо в мене вихідний".
-Якщо я працюю в єдиній спайці з ним, мушу працювати реально без вихідних. Мені й іншим волонтерам, дзвонять вночі. З останнього: 11. 45 вечора, новорічна ніч. У мене дзвінок: "Діана, з папою погано, треба терміново знайти офтальмолога". Це наш боєць. Я потім спитала: "Вова, а це горіло?" – "Ні до ранку норм. Я просто подумав, якщо Новий рік, то ви точно не спите і точно візьмете трубку. Логіка.
Сміємося.
-Волонтери між собою конкуренти?
-Волонтер волонтеру – друг, товарищ и еда, - знову сміється. - Ми об'єднуємося для якогось тимчасового альянсу. Бо волонтери одиночки, у кожного свої методи роботи, своя сфера інтересів, пріоритети. Але волонтери не терплять вертикалі. Як тільки замаячить той, хто мріє об'єднати волонтерів і очолити, вони розбігаються. Утім вони страшенно вміють користуватися горизонтальною моделлю. Учора лист: допоможіть, я командир такий-то, треба отаке. Я перевіряю, чи є такий дійсно. Тоді кажу: друже, окей, волонтер такий-то має буржуйки, які тобі потрібні, а оці жінки - маскувальні сітки. Дзвони, будь чемним, вони допоможуть, бо це їхній профіль, а з оцими інструментами допоможемо ми, бо це наш профіль. Це горизонтальні зв'язки. Ми всі так працюємо, підставляючи плечі одне одному. От і судіть самі, чи ж ми конкуренти?.
- Образ волонтера в очах суспільства. Є один бік, коли волонтер не може поїсти в ресторані, щоб не закинули: а, он виявляється, куди гроші йдуть. А є інший бік: у вас є чітка позиція щодо морального обличчя волонтера. Недавно висловлювалися, що хто посмів привезти самогонку на війну?
- У мене, Санді, Павла дійсно висока планка, і ми дійсно не можемо пробачити того, хто привіз самогон. Хтось має планки менші. Чи означає, що він поганий волонтер? Ні. І ця людина, яка привозить самогон, ще може багато корисного привезла з тим самогоном.
-У нас планка, бо відповідальність, - каже Санді.
-Ви читали наші звіти? Це страхіття, простирадло. Одна написала: а якби ви давали звіти до копієчки. А ми вчора дали - до 0,4 копійок. Ми записуємо все, це не показуха. У нас потрійний контроль. З цієї відповідальності автоматично підіймається і моральна планка. Якщо ти вийшов на такий рівень довіри, що тобі народ дає свої тисячі, то маєш прораховувати свій кожен крок, не можеш підвести. Коли слідкуєш за своїми кроками прилюдно, починаєш слідкувати і коли ти сам.
У нас є фішка: ми не можемо проїхати повз людину на трасі. Особливо, коли це ніч, коли це фронт, коли це зима. Якось їдемо. Сидить тітка, зла як чорт. Видно, що кончена сєпаратістка, і брати нікуди. Та хлопці зупиняються. Усю дорогу вона розказує, что "эти укры, эти погранци… такие-сякие". Ми погоджуємося. Вона виходить біля Щастя: "Ну что вам заплатить?" - "Нічого не треба, тьотю. Українські волонтери грошей із цивільного населення не беруть", – піднесено каже. – Треба було бачити її обличчя. Хоч цим реванш взяли. І скільки таких. А чого беремо? Бо спати не зможеш, якщо така тітка замерзне.
-Письменниця Олександра Руда якось сказала, що людям треба супергерої, з ними малювати комікси. "Беремо Діану Макарову, додаємо їй можливість літати, більше фізичної сили та здорове серце - все, жінка-супергерой готова". Що думаєте про таку ідею?
-Оце клас, - Санді.
-Я дуже вдячна цій людині, - її мама ніяковіє. – Дівчинка зі школи, де я вчилася, написала твір, що хоче бути схожа на свою землячку – Макарову. Такі речі означають більше, ніж орден княгині Ольги. Як і фаянсова тарілка, яку підписали жителі Слов'янська, бо ми дуже вчасно привезли допомогу, як і малюнок з інтернату, який прислали нам діти. Ми поважаємо державні нагороди, але оці людські найдорожчі. Коли я коли-небудь помру, дайте мені пів годинки в образі цього супергероя і я політаю, і щоб плащ майорів, і нічого не боліло.
-Ми літаємо по фронту іноді не менше ста, бувають такі прольоти, де сидить снайпер – вставляє донька. - Є дороги, по яких треба проскакувати швидко, є по яких дуже швидко, а є, на які не треба взагалі виходити. Були випадки, коли нам казали: туди не йдіть, там сидить крейзі-снайпер, йому однаково в кого стріляти. А хоч і в цивільних, отих бабусь, що бігають з села до міста зняти пенсію.
- Ми з жахом помітили, що наше суспільство уявляє війну з вибухами, землянками. А насправді дуже цікава війна. Незвичайна, - Макарова кладе долоню на лоба, тре пальцями. Сконцентровується. - Бо мало чим відрізняється від мирного життя. Коли ми розказуємо страшилки, як ми летимо по фронту і там десь сидить снайпер, це правда. Та не треба забувати, що через 3 хвилини ми вискочимо на звичайну сільську вулицю, де будуть іти матусі з колясками, їхати діти з велосипедами, і бабусі на лавках лузатимуть насіння. Люди живуть там саме так, і там народилися діти. 7-річні діти війни. Вони не знали іншого життя. Ось в чому складність цієї війни. Це дико, але це треба знати.
А ось інша історія: у прифронтовому селищі є жінка, у неї ресторанчик. Якось телефонують мені волонтери, які працюють з онкохворими паліативними дітьми. І питають, чи є хтось у цьому селищі з наших. "Хлопчик 14-річний зі Сніжного у Києві лікувався. Він вмирає, його виписали. Мама десь із ним поїхала, застрягла у цьому селищі, її не пропускають через КПВВ, бо нема дозволу батька". Вона встигла волонтерам подзвонити, сказати, що вони на вокзалі, хлопчик вже ходити не міг, і розрядився телефон". Я роблю два дзвінки. Один цій жінці, інший військовим. Вони їх знаходять, на руках приносять у готельчик, який тримає невістка цієї жінки. Кажу: "Ми все оплатимо". – "Ви що? Ми самі в таких дітей вкладаємося".
Ось військові дзвонять: "Ми підемо на сєпарську сторону, ми пройдемо КПВВ, із погранцами домовимося". – "Так вас візьмуть в полон", - кажу. – "Скрізь люди, а дитина хоче вмерти вдома". І вони проходять КПВВ, доїжджають до сєпарів, там все вирішують і ті викликають таксі. І дитина через 2 дні вмирає вдома.
Я не можу досі зрозуміти, про що ця історія. На що можуть йти люди: на можливий полон, на можливий розстріл впритул, заради того, щоб дитина, яка і так ось вмре, померла вдома. Оце найвище наді все, над смерть, над війну.
Пауза. Фоном – гурзинська музика. Тоді Макарова додає:
-Я хочу, щоб ви написали, що я зараз скажу. Фронт і тил – це два різні світи, між якими пролягла прірва. І її треба штопати. Це роблять волонтери. Робота волонтера на війні часом небезпечна, але таких щоб вж шалених небезпек не так багато, може 10%. Кому скільки випаде. А решта базується на постійній, часто брудній, можливо не дуже цікавій роботі. І люди йдуть на фронт не за героїкою, а за рутинною роботою. Як і когорта військових, і журналістів. За роки напрацювалася цілезна кількість людей, які знають фронт, працюють на фронті. Багато з них вже є професіоналами.
І коли ти готовий отак працювати тяжко, без вихідних, труситися за кожну копійку, іноді отримувати на свої голова відра бруду, велкам, волонтери тебе чекають, – сміється. І відразу ж серйозно: нам дуже не вистачає людей в наших лавах. Саме отаких людей, готових на все. Заради незалежності своєї країни.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової
Приватбанк, на ім'я Діни Макарової
4149 6293 5601 0272 гривнева картка
5168 7422 2283 9171 євро
4149 6293 9633 5416 долари
PayPal: [email protected]
MoneyGram:
• Отримувач Makarova Oleksandra
Отримання в гривнях.
Ощадбанк
5167 8020 0607 4931
Макарова Д.К.
Картка для допомоги мирним жителям і медикам:
5168 7554 2959 0744
Макарова О.О.
Картка підтримки фонду:
4149 6293 5601 0256
Макарова Д.К.
фото надала Діана МАКАРОВА
1 
1
Коментарі