Дзеркало в дерев'яній рамі зберігає 32-річний Олег Обач із Теребовлі на Тернопільщині. Працює програмістом в обласному центрі. Каже, артефакт належав його прабабі Агапці. Жила в станиці Ярославській на Кубані.
– 1956 року моя баба Анастасія, донька Агапки, закінчила педагогічне училище в Бєлореченську, – каже Олег Обач. – За розподілом потрапила в Теребовлю. Викладала російську мову й літературу в школі. Дзеркало Агапка подарувала їй на 20-річчя.
Рама дзеркала вирізьблена з вільхи. Знизу – шухлядка, прикрашена латунними елементами. У ній Анастасія зберігала прикраси. Де й коли виготовлена ця річ, невідомо – фабричного номера чи підпису майстра немає.
– Дівчата в гуртожитку навчили її ворожити на дзеркалі, – продовжує Олег. – Робили це на свята – Катерини, Андрія, Новий рік, Різдво, Масляну, Стрітення, Вальпургієву ніч, Зелені свята та Івана-Купала, що в місті є головним празником. Опівночі потрібно було розпустити коси, зняти одяг, лишитися в нічній сорочці, подивитися в дзеркало і сказати: "Суджений мій, ряджений, приходь вечеряти". Після того довго вдивлятися в дзеркало. Так можна було побачити майбутнього чоловіка.
Також ворожили за допомогою свічок і меншого люстерка. Дзеркала розташовували одне навпроти другого так, щоб утворився безкінечний коридор. Між ними ставили свічку, щоб освітити шлях судженого із задзеркалля в наш світ.
– Одного разу баба в тому коридорі побачила чоловіка. На голові мав роги й чорну козлячу бороду. Коли почав рухатися, кинула менше дзеркало. За якийсь час у школу прийшов кочегар Василь Курчинський. Анастасія, як його зустріла, зойкнула: мав таке ж обличчя, як чоловік із дзеркала. А через два роки побралися. Прожили разом 42 роки. Народили трьох дітей – Романа, Дарку і Любу, мою матір. Вуйко Роман виїхав до Америки, в штат Огайо. Цьотка Дарка повернулася на батьківщину предків, у Краснодар. А моя мама залишилася в Теребовлі.
2 
35413
Коментарі