За діагноз "вялотекущая шизофрения" радянських психіатрів виключили зі світової асоціації
Мої батьки були родом із Бесарабії. Тато – з Кишинева, мама – з Каушан. Якийсь час жили в Бухаресті. Батько служив у музичному взводі румунської армії – їздив на коні та грав на скрипці. До одруження з мамою мав родину. Його перша дружина і син Йосиф загинули під час Голокосту. Їхні могили ми не змогли знайти.
До війни батьки мали румунське громадянство. Хотіли виїхати в Румунію, а потім – в Ізраїль. Та моє народження завадило. Я з'явився на світ у Ташкенті, де служив батько. У травні 1946-го угода між СРСР і Румунією про обмін громадянами перестала діяти. Ми оселилися в Чернівцях, у мами там були родичі.
Української мови батьки не знали. Спілкувалися російською. Знали ідиш, батько – ще й іврит. Коли хотіли від нас, дітей, щось приховати, говорили єврейською.
Мама хворіла, померла, коли мені було 6 років. Мене з меншим братом виховувала няня – румунка Марія. Батько віддав Семена в цілодобовий садок, бо часто їздив у відрядження. Забирав додому на неділю, коли мав вихідний. У садочку була лікарка, яка полюбила мого брата, приділяла йому багато уваги. Батько це помітив. Одружився з нею через чотири роки після маминої смерті. Так на світ з'явилася моя сестра Жанна.
До першого класу мене відвела няня Марія. Перший рік хлопці й дівчата навчалися окремо. У другому класі нас поєднали. Коли мене питають, чи не нудьгую, відповідаю: "Ні, востаннє це було в першому класі, коли з дівчатами навчалися порізно".
У школі гуманітарними предметами не цікавився. Мав здібності до математики, фізики. З учителями української й російської мов була мирна угода. Не писав творів за класичними оповіданнями, бо не знав їх, а лише на вільні теми – про космос, ракети, синхрофазотрони.
Чернівці – дуже єврейське місто. В класі із 28 учнів були 24 євреї. Більшість однокласників живуть в Ізраїлі, кожні п'ять років збираємося там. Кілька разів на ці зустрічі возив нашу класну керівницю Зою Яківну. Вона чудова вчителька, хоча ми мали різні погляди – ще зі школи я був антикомуністом.
Батько слухав заборонені радіостанції, зокрема "Голос Ізраїлю". Попереджав: "У школі чи на вулиці нікому не кажи. Говорити про це можна лише вдома, тільки своїм можна довіряти". У ті часи виховувалася така соціально-політична шизофренія – коли людина живе двома, а то й трьома життями. Але це було не про мене. Якщо мав думку, висловлював її. Через це були проблеми.
Перша книжка самвидаву до мене потрапила 1961 року, коли вчився в дев'ятому класі. "Доктор Живаго" Бориса Пастернака. Це була альтернатива історії, яку ми вивчали у школі. Одразу відчув, що це – правда, а то брехня.
"Доктора Живаго" вдалося купити згодом. Це вже був тамвидав – книжку видали за кордоном і нелегально завезли до Совєцького Союзу. Пізніше під час одного з обшуків я врятував її від слідчого. Він сидів у мене вдома за столом. Переглядав папери й книжки, які помічники йому підносили. Побачив, що "Доктор Живаго" виданий у Парижі, й поклав до купи на вилучення. Я інстинктивно поставив на полицю з уже перевіреними книжками. Слідчий не зрозумів, що сталося. Книжка дотепер у мене.
Не міг вступити до університету в Чернівцях через національність – тоді був державний антисемітизм. Пішов на фізичний факультет до Кишинівського університету. Батько вже хворів. Через рік перевівся в Чернівецький університет. Тато помер і залишив дружину з дітьми, треба було їм допомагати. Вчився і займався репетиторством, приглядав за братом і сестрою.
На першій сесії були чотири екзамени – матаналіз, алгебра, фізика й історія КПРС. Історію вчили з товаришами, читали по колу. Мені воно в голову не лізло. На іспиті витягнув білет і зрозумів, що нічого не знаю. Щось белькотів. Професорка подивилася в заліковку, де самі п'ятірки, і зірвалася: "Думаєте, я теж поставлю п'ять?" Вліпила трійку. До кінця навчання мав проблеми з історією партії та історичним матеріалізмом. Це була брехня, я не міг її повторити.
Мене хотіли залишити на кафедрі в університеті, бо трохи займався наукою. Але партбюро вирішило інакше. Хоча дисидентської діяльності не вів, та був підозрілий. За мною стежили. Перший запис у моїй справі в КДБ датований груднем 1965 року. Виступав на семінарі з психології. Ми провели диспут за забороненим Зигмундом Фройдом. Хтось доніс. Знав, що у групі із 17 студентів троє бути стукачами. Але, напевно, їх було більше.
Мене почали активно "тягати" з 1976-го. Поширював самвидав, передруковував, давав читати. Не був суперобережним. Але для кадебістів лишався загадкою. Не був сіоністом і ще не став українським націоналістом.
Моє помешкання обшукували п'ять чи шість разів. Під час кожного трусу книжки, папери, статті виносили мішками. Владу не влаштовували Солженіцин, Сахаров, Набоков. У мене було листування й автографи Пауля Целана. Заборонений у Радянському Союзі німецькомовний поет родом із Чернівців, жив у Парижі. Його батьки загинули під час Голокосту, а він працював у трудовому таборі в Румунії. Я знав його друзів. Коли вони виїжджали до Ізраїлю, залишили мені архів Целана. Під час обшуку вилучили і його, хоч там не було нічого антисовєцького. Архів повернули після того, як моя дружина написала скаргу до КДБ.
Маю саморобний том творів Осипа Мандельштама. Коли вимагав, щоб мені його віддали, сказали, що там антисовєцькі вірші. Показали на дві закладки у книжці. Вирвав і віддав їм, а решту забрав.
Ніколи не мав бажання втекти за кордон. Мені тут добре, я себе реалізовую. КДБ і прокуратура примушували це зробити – мовляв, виїжджайте або посадимо. Я не виїхав. І сів.
Улітку 1976 року був у Києві в Ігоря Померанцева. Взяв "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина, дисидентську збірку "Из-под глыб", "Запрошення на страту" Набокова. Книжки мусили віддати за три дні. "Архіпелаг" читали добу вголос по черзі. Збірку дав товаришу. Наступного дня він, чогось смурний, приніс її. Я спитав, що сталося. "Мене забрали з твоєю книжкою. Сказали повернути й нічого тобі не казати". Вранці вийшов із дому з купою порожніх конвертів – кидав їх у поштові скриньки, щоб привернути увагу кадебістів. Потім утік від них дворами – встиг сховати книжки й усіх попередити. Але вони чекали на мене біля роботи – взяли під руки й посадили в машину. Я був готовий до цього.
Після затримання знайшов свій modus operandi (з латинської – метод дії. – Країна) – я з ними не розмовлятиму, не даватиму свідчень і нічого не підписуватиму. Одразу стало легко. Спочатку тримали в кабінеті, потім повезли спати в готель. Один кадебіст був зі мною в кімнаті, другий сидів у коридорі на стільці. Місцеве КДБ не розуміло, що відбувається, – їм повідомили про мене з Києва. Відпустили. Зробили лише попередження: не розповсюджувати забороненої літератури.
Мене допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було мого підпису й свідчень. Брехати не хотів, правди не міг сказати, бо це означало когось підставити. Йшов на конфлікт спокійно і без крику, тому слідчі терпіли. Якось допитував мене один – старої закалки. Ходив навколо – я відчував, що хоче вдарити. Але він стримався, бо часи вже були не ті – не 1936 рік.
Прослуховували домашній телефон, слідом за мною їздили машини. Запам'ятав їхні номери.
Перше покарання відбував у колонії в Сокирянах Чернівецької області, друге – на Уралі. Статтю за "наклепи, які паплюжать державний совєцькій лад" запровадили спеціально 1967 року, щоб не показувати великої кількості політичних в'язнів. За нею дозволялося саджати таких у кримінальні зони. Люди за статтею "антисовєцька агітація і пропаганда" йшли у спеціальні табори в Мордовії, а пізніше – на Урал.
Моя діяльність створювала багато проблем родичам і знайомим. Дружина поділяла мої погляди. Але мала думати не тільки про себе – в нас була дитина. А я зупинитися не міг.
Коли мене вдруге арештували, синові було 13 років. Тоді йшла війна в Афганістані. Дружина переживала, що його відправлять туди. 1987-го їй вдалося виїхати в Ізраїль. Мусила розлучитися зі мною – їй поставили таку вимогу. Мені важко було це пережити. Коли вийшов на волю, не хотів виїжджати, а вона – повертатися.
На другий термін із харківської в'язниці везли етапом на Урал. Потрапив до пересильної тюрми у Свердловську – найбільшої в Совєцькому Союзі. За день через неї проходили 10 тисяч людей. Це був жах. У розрахованій на 20 людей камері було осіб 60. Спали по черзі, обід могли отримати о третій ночі. Провів там майже тиждень. У камері були козирні хлопці – злодії в законі. Сказав, що політичний, маю вже другу ходку. Виділили хороше місце, де міг лягти. Вчив їх грати у преферанс, бо знали лише якісь дурнуваті ігри. Наглядач якось застукав нас. Вивели всіх у коридор. Злодії дали шапку, запхали в другий ряд, щоб мене не впізнали. Так урятували від карцеру.
У колонії в Нижньому Тагілі працював електриком, потім ремонтував швейні машини. Раніше з цим не стикався, але навчився.
Потрапив у лікарню з виразкою шлункА. Дізнався, що там недавно був Олекса Тихий (мовознавець, член-засновник Української Гельсінської групи помер в ув'язненні 1984-го. – Країна), його привезли з Пермської зони.
Із В'ячеславом Чорноволом познайомив Михайло Горинь. Ми з ним ходили вулицями й розмовляли. Вдома спілкуватися не могли – нас прослуховували. Та, якщо все ж треба було, мали спеціальні блокнотики.
Я шукав дисидентів, кого переслідували за допомогою психіатрії. Надія Світлична давала адреси людей, від яких міг отримати інформацію. Так познайомився із Зеновієм Красівським. Його після сфабрикованої справи утримували у спецпсихлікарні. Примушували пити ліки, від яких сталися два інфаркти. Дисидента Михайла Луцика 1974-го визнали психічно хворим і направили в дніпропетровську психлікарню. Відсидів загалом 32 роки. У моїй картотеці були 84 політв'язні. Совєцькі психіатри вигадали діагноз "вялотєкущая шизофренія". За це їх критикували на Заході й навіть виключили зі світової психіатричної асоціації.
Чернівецькі кадебісти, які затримували мене, зробили на цьому кар'єру – стали генералами. Працювали і в незалежній Україні. Один із них, Микола Кушнір, реабілітовував мене 1991 року. Вибачався: "Ми ж солдати, нам наказували". Відповів: "Краще віддайте мою оперативну справу". Він сказав, що знищили. Лише 2008 року отримав від СБУ частину архіву.
Ніколи не займався політикою. Із "Народного Руху" вийшов, як тільки він почав перетворюватися на партію. Не уявляю, що можу бути підпорядкований корпоративній моралі – треба так голосувати, бо фракція вирішила. Мене кликали в парламент 1990 року. Відмовився, бо туди йшли колишні прокурори й кадебісти.
1 
1
Коментарі