Домовилися з депутатами, що дамо їм гроші, а вони ухвалять закон

Щоб бути повноцінним митцем, варто побачити життя з різних боків

– На жаль, щоб оцінили людину, треба, щоб вона померла. Так вийшло, що я можу говорити про те, що ми з Дмитром зробили, й це буде не вихваляння, а лише перелік заслуг людини, якої не стало. Я все віддав би, щоб цього не відбулося, – каже по відеозв'язку Віталій Капранов 26 квітня.

Які спогади про брата вас зігрівають?

– Особливість дитячих спогадів полягає в тому, що часто вони одні на двох. Брат вважав, що це було з ним, а я – що зі мною. Ми дивилися в минуле поглядом однієї людини. Якось у дитинстві батьки купили нам різні пари сандаль, але ми відмовилися носити їх як належить. Кожен взував на одну ногу зелену сандалю, а на другу – бежеву, й так ходили. Усе життя ми майже не носили різного одягу. Тепер заходжу в гардеробну й бачу величезну кількість речей, адже в мене тепер усього по два. Я не уявляю, як нашим батькам було забезпечувати нас за радянських часів. Адже вони працювали не стоматологами й не гінекологами, а звичайними дільничними лікарями. З грошима завжди були проблеми. Трохи цивілізації хапнули в сьомому класі: батьки нарешті отримали трикімнатну квартиру – й ми вперше відкрили кран, із якого текла вода. Водночас у нашій родині завжди було активне культурне життя. Діяв домашній театр, де ми зі старшим братом були акторами, а бабуся – режисером. У дитинстві були ігри навколо літератури, коли один починає вірш, а інший повинен продовжити. Якщо не зміг, мав виконати фант. На свята ми готували стінні газети, бабуся й мама писали вірші.

 

У школі за партою ми завжди сиділи вдвох. Училися на відмінно. В Очакові варіантів чогось цікавого в нас особливо не було, проте батьки віддали нас у музичну школу, а потім ми записалися на греко-римську боротьбу. І те, й те стало у пригоді в житті. Боротьба – для впевненості в собі, коли не боїшся йти на небезпеку, для вміння програвати, підійматись і далі йти. А музику почали трохи використовувати для популяризації літератури.

Ми ніколи нічого не ділили. Одяг – однаковий, велосипед – спільний. Так само ставилися до грошей і здобутків. Це, мабуть, якась аномалія, але з ранніх років у нас закладене відчуття, що ми разом і це для чогось потрібно. З дитинства на нас як на близнюків показували пальцем. Ми так призвичаїлися до цього, що потім, коли стали медіаперсонами, абсолютно байдуже ставилися до впізнаваності. Розуміли, що якоїсь заслуги в тому, що нас двоє, немає. Тому судили себе зовсім іншою міркою: не ставилися зверхньо до інших, мовляв, нас показували по телевізору, а їх – ні. Просто усвідомлювали: так, нам пощастило, в нас така зовнішність. Себе змінити ми не можемо й когось іншого теж.

Ви народилися в Дубоссарах. Поділіться цією історією.

– Наш дід був ворогом народу. Коли його посадили, бабуся втекла в сусідню Молдову. Дід відсидів, і вони закріпилися в Дубоссарах. Там наша мама ходила до школи. До речі, й на нас вплинули молдавські мотиви – в дорослому віці Zdob si Zdub був улюбленим ансамблем.

Цікаво, що ми були правовірними піонерами, а дід, пишаючись, казав: "Я ворог народу" й розповідав про табори. У нього стояв ламповий приймач, уся хата була заплетена антенами, й ми потайки слухали Сєву Новгородцева.

Читала, що ви з Дмитром не вивчали у школі української. Але вашу творчість і громадську діяльність пов'язано з відродженням українства. Який був ваш ранній шлях до уславлення української ідеї?

– З дитинства нас привчили до простої істини: ви сильні й повинні завжди бути на боці слабких і ображених. Коли ми усвідомили, в якому стані українська культура й мова в нашій державі, автоматично спрацював тригер: "Ображають? Значить, ми повинні захищати". Уже потім почали відчувати глибший зв'язок, національну ідею та систему цінностей.

Жорстке ставлення до всіх "нерусских" побачили, коли вчились у Свердловську. Нацизм там розцвітав іще тоді. Якось у розмові зі студентами почули: "Я, кроме русских, вообще никого не уважаю". На це хтось із нас каже: "Ниче, что я нерусский?" А нам відповіли, щоб ми не прибіднялися. Ми, як і всі українці, люди горді й терпіти не можемо зверхнього ставлення. Стоп, так ви нас вважаєте другим сортом? Тоді ми будемо своє робити. Ви зневажаєте нас через те, що ми українці? Так от: ми не танцюватимемо під вашу дудку.

Почалося це на Уралі, а свідомими українцями стали в Москві. Ми одружилися з сестрами-москвичками, але потім з'ясувалося, що в них дід – з Одеси, баба – з Шаргорода, другий дід – із Полтави. У них на поличці зна­йшли кишенькове видання "Кобзаря", значить, комусь із їхніх предків це було потрібно.

Нині можу навіть поради дати тим, хто хоче перейти на українську. Хоча вже створено такі умови, що треба бути або українофобом, або дурнем, щоб цього досі не зробити. Але все одно, якщо раптом хтось отямиться, то я розкажу. Це просто. Говоріть українською з дітьми і тваринами. По-перше, вони вас не виправлятимуть. По-друге, ви засвоїте просту лексику, а отже скоро зможете виходити на вулицю і вас усі зрозуміють.

Коли ви одружились і переїхали до Москви, то там почали випускати московську українську газету "Тинди-ринди". Хто були ваші читачі?

– У Москві побачили, що там багато таких, як ми, українців, і люди хочуть, щоб їхнє культурне життя було якось організоване. Зібрали групу людей і через українську владу та російську відкрили на Арбаті Український культурний центр. Там виступали Брати Гадюкіни, Ірина Білик, Марічка Бурмака, Ель Кравчук. Тоді ж зрозуміли, що треба видавати газету. Оскільки тільки в нас на роботі був ксерокс, то взяли цю місію на себе. Це був аркуш, зверстаний вручну й роздрукований у необхідній кількості, де писали анонси подій і якісь цікавинки. Проте газета виходила регулярно й виконувала свою функцію – об'єднувала людей. Пізніше ми стали випускати журнал "Брати", що спеціалізувався на українській фантастиці. Насправді, коли почали глибше цікавитися історією, зрозуміли, наскільки повторювали дії наших предків підсвідомо. Українці на чужині, незалежно чи це Дмитро Яворницький понад сто років тому, чи ми, діють однаково – збирають якісь заходи, співають пісень, запрошують людей з України. Коли ж усвідомили, що того українського життя, яке ми там вели, недостатньо, то дійшли до банальної думки: українці мають жити в Україні. Взяли ноги в руки й переїхали до Києва.

 

Ваш переїзд до Києва відбувся саме в той період, коли все було завалене російським інформаційним і культурним продуктом. Як на початку 2000-х вдалося стати культурними двигунами, як вас назвав громадський діяч і військовослужбовець Андрій Іллєнко?

– Ми привезли до Києва найдорожче, що в нас було, – рукопис першої книжки "Кобзар 2000", але виявилося, що тут він нікому не потрібен. До того ж українською мовою практично не користуються. Зважили, що ми можемо та повинні робити, і взялися за найголовніше. Вирішили, що наша місія – це книжки, тому штовхатимемо літературу вперед.

Для довідки: станом на 1999-й, у державі на рік видавали 600 книжок українською. Тоді ми видавали каталог "Книгоноша" й ледь-ледь напхали його шістьма сотнями назв старих і нових книжок. Для порівняння: сьогодні на рік видають 15 тисяч нових назв. Однак ми визначилися з тим, що хочемо від цього ринку, й почали його розхитувати. Насамперед вирішили зробити ставку на популярну літературу. Організували всеукраїнський конкурс популярної літератури "Золотий Бабай". Оскільки тоді ми крутилися в бізнес-колах, то як партнерів знайшли телеканал "1+1" і шоколад "Корона". У голови журі примудрилися загітувати Павла Загребельного. Коли він прочитав роботи фіналістів, запитав: "Хто повинен перемогти?" Кажемо: "Павле Архиповичу, перемогти повинен найсильніший". – "У вас що ні до кого немає своїх побажань?" – "А нащо нам конкурс проводити, якщо ми знаємо переможця?" – "Дивно", – сказав він. Журі обрало переможцем Василя Шкляра з романом "Ключ". У повному тодішньому вакуумі щодо літератури ця подія стала справжньою бомбою. На ній ми навчилися працювати з пресою та збирати публіку.

Заснували видавництво "Зелений пес". Зрозуміли: щоб книжка постійно була в інформаційному полі, треба весь час створювати якісь події. І ми пішли складним шляхом імітації успіху. Тобто імітували, що українська література існує, цвіте й пахне. Це складно, коли насправді це не так. Але ми скрізь шуміли, у великій кількості видавали жіночі романи, українську фантастику й детективи. Це було дорого, але оскільки ми трохи грошей мали, то профукали неймовірну їх кількість. Так видали десятки книжок, які не продавалися, тому що книгарні їх не брали: "Это па-украински? Ее читать не будут". Але коли вкладалися в оформлення, ідею, різні заходи, то решта видавців думала: "Блін, так це ж гроші приносить. Глянь, мордаті які". І почала й собі видавати українську літературу. Ось так і пішов процес.

Проте 2004-го уряд прийняв бюджет, що міг зупинити видавництво книжок, задавивши його ПДВ. На знак протесту ви вирішили спалити свої рукописи під Кабміном. Як це було?

– Перед проведенням акції в нас була перевірена інформація: для ЗМІ є наказ ігнорувати подію, отже до нас ніхто не прийде. Розповіли це Миколі Вересню, і він подзвонив другу в Reuters. Той сказав: "Прийдемо". А Микола відповів: якщо вже Reuters прийде, то дим повинен бути до неба. Тоді пішли до Дмитра Корчинського по напалм, бо рукописи не так легко горять. Ми розуміли, що в разі чого всіх нас посадять, тому багаття розвели не на бруківці, а купили гриль. На низ поклали деревне вугілля, на нього порізали шину від "Таврії", а зверху розлили трилітрову банку напалму. Коли підпалював, то мені аж вуса підсмалило. Звісно, якщо на акції був Reuters, то прийшли й інші ЗМІ. Тоді вперше побачили картинку, ніби на галявині біля Білого Дому: внизу лежать фотокореспонденти, над ними стоїть перший ряд камер, потім – другий, а над ними навшпиньки знімають іще фотокореспонденти. Щось подібне бачили тільки в кіно, а тут ми це зробили за допомогою трилітрової банки з напалмом і колеса від "Таврії". Наступного ранку нам написав знайомий із Китаю. Мовляв, у них пишуть, що в Україні палять книжки.

Владі довелося проводити цілу спецоперацію, як цю новину подавати. Переставляли акценти – типу Капранови, як фашисти, палять книжки. А ми у відповідь: "Автор має право спалити свої рукописи. Гоголь палив".

Так ми захистили книжку від ПДВ і навчилися робити шоу.

Креативних ідей у вас не бракувало.

– Ми не сумували в Києві, а досить активно розважалися. Хотіли, щоб українська книжка асоціювалася з чимось цікавим. Почали святкувати День книжки автопробігом, а наш зелений "Запорожець", який його очолював, увійшов у фольклор. Гарантовано раз на рік письменників показували по телевізору в День книжки. Це була насичена творча робота, яка зрештою призвела до того, що колись книгарні закривали, а сьогодні їх відкривають.

Крім шоу, було багато іншого клопоту. У той період ми намагалися донести думку, що треба обмежити імпорт книжок із Росії. Одразу зізнаюся в корупції: ми навіть домовилися з депутатами, що дамо їм гроші, а вони ухвалять відповідний закон. Нас звели з одним із дрібної провладної групи, і він сказав: "Хороша тема. Ви напишете законопроєкт, за нього проголосують просто в залі". Ми написали текст, прийшов його представник і сказав, що це коштуватиме 70 тисяч доларів. Ми прикинули, що це великі гроші, але якщо говорити про ринок, який запуститься, то це копійки. Хотіли піти з капелюхом до інших видавців, щоб щось нашкребти, а ні – то свої поклали б. Для такої справи було не шкода. Але далі депутат із теми зіскочив, так ми й не стали корупціонерами. Зате тепер наша тодішня ідея про заборону ввезення російської книжки раптом спрацювала. На жаль, це відбулося, лише після того як нам довелося переживати бомбардування України та смерті сотень тисяч людей.

Ви з братом завжди працювали і творили в тандемі. Чи бувало таке, що ідеї Дмитра вас вражали, чи навпаки?

– Загальні уявлення про процес народження ідей на нас не розповсюджувалися. У нас був постійний діалог у режимі нонстоп. Ми їхали на роботу в одній машині, працювали в одному кабінеті, ввечері на терасі обговорювали день. Тому в нас не було ідей, народжених мною чи Дмитром. Зрозуміло, що хтось сказав перше слово, але, як у всіх внутрішній діалог відбувається постійно, так само й у нас відбувався, тільки зовнішній. Тому в нас ніколи не було авторства ідей. У нас усе народжувалось у процесі обговорень і роботи.

Якось Інна та Світлана чи то жартома, чи серйозно сказали, що ви з Дмитром обрали їх на ю-зе-фа.

– Так, ми на пальцях кинули – і все. Ну, а як їх вибрати – вони однакові, й ми однакові, а проблема була в тому, що могли неправильно поділитися симпатії. Тому ми одразу вирішили поставити все на свої місця. В Очакові гуляли одне від одного на відстані 15 метрів, щоб не було зайвих впливів. Уявіть очаківців, які спочатку бачили одну пару, а за 15 метрів точно таку ж другу. Люди починали озиратись і думати, що в них поїхав дах.

 

Багато чула про ваше весілля. Як святкували?

– Звісно, одночасно, а як інакше? По-перше, на два весілля не було грошей. А по-друге, яка причина робити щось окремо? В Очакові того дня скасували всі весілля. Ми вийшли із загсу, а там уже зібрався натовп – всі, хто хотів подивитися на щось незвичне, тобто на дві пари однакових наречених. Для Очакова це була подія. Про нас навіть публікація в газеті вийшла. Усе було красиво, романтично. У нас на півдні на весілля роб­лять гільця – розлогі гілки дерев обмотують тістом, печуть, потім прикрашають стрічками, квітами і ставлять у коровай. Ось і перед нами стояли два короваї з гільцями, тому не було місця, щоб навіть тарілку поставити. На весіллі ми сиділи голодні та просили свідків передати шматочок чогось із їхніх країв. Це було кумедно.

Як захопилися вітрильним спортом?

– Спортом це можна назвати умовно. У гонках ми брали участь один-два рази на сезон, а яхту переважно використовували як пересувний пляж. Проте бувало, що й у Чорне море ходили, щоправда, не на своїй, а на орендованій яхті. У хороший шторм потрапили, враження на все життя. Дійшли до Синопа, подивилися, як живуть турки, де не побачиш жінки простоволосою і, коли кричить муедзин, всі кидають роботу й моляться, де в ресторанах немає ціни, де не можна купити ні вина, ні пива, тільки чай, каву та воду. Яхта давала нам додатковий життєвий простір, завдячуючи нашому капітану й наставнику Михайлові Іллєнку, який нас на цю справу спокусив. Тому свою першу яхту ми й назвали "Спокуса".

Якщо говорити з філософської точки зору, то, щоб бути повноцінним митцем, варто побачити життя з різних боків. Треба спілкуватися і з бандитами, що в нас було в 1990-ті, і з роботягами, що ми робимо з дитинства, і з бізнесменами. А із захоплення мандрами під вітрилами додався погляд моряка. Тобто ми потрапили в таке середовище, де люди думають і сприймають світ зовсім по-іншому і діють особливі стосунки: слово капітана на борту – це закон, але зловживати ним не можна. Для письменника це неоціненний досвід, який робить творчість багатогранною.

Коли почалася повномасштабна війна, ви з Дмитром стали на захист Києва, вступивши до лав полку "Азов". Чому ухвалили таке рішення?

– Ми не думали чому, а просто пішли. А нещодавно створили собі таку версію: ми вступили до "Азова" з переляку, щоб бути в компанії озброєних чоловіків. Коли просто сидиш у хаті, то постійно думаєш: дійдуть до тебе орки чи ні. А бути готовим воювати разом з іншими, захищати себе зі зброєю в руках не так страшно. А коли ще й хороший командир, то це зовсім інша справа. Служиш і знаєш, якщо тебе не підняли по тривозі, значить, усе контрольовано. Чесно кажучи, з нас стрільці були так собі. Пробігти 10 кілометрів із повною викладкою не зможу, навіть якщо сильно захочу. Але те, що нас туди взяли, начальник штабу пояснив просто: "Ви повинні служити, як і інші, але водночас бути символом. У вільний час спілкуєтеся з людьми, фотографуєтеся і демонструєте, що в "Азов" прийшли всі". І це працювало. Під час служби ми вели у фейс­буку сторінку, записували відео для нашого каналу імені Тараса Григоровича Шевченка. Є кілька сюжетів під звуки вибухів.

У своїй творчості ви багато речей спрогнозували наперед. Нині ситуація на фронті складна. Чи є якісь прогнози, виходячи з вашого життєвого досвіду?

– Прогноз простий: ми переможемо, бо в нас немає іншого виходу. Ця війна доводить, що вся геополітика залежить від нас. Коли повномасштабна війна починалася, то німці не хотіли навіть каски нам давати. Сьогодні ми змушуємо їх змінити позицію. Своїм спротивом, героїзмом і, на жаль, своїми смертями й руйнаціями ми переламали геополітичну ситуацію. Нині ми подаємо приклад Європі та світу, й вони мусять за цим прикладом іти. Я не можу сказати, коли це буде і як, але твердо знаю, що інакше бути не може.

×