"Дивлюся на наших військових і не розумію, з чого вони зроблені. Надлюди"

Є біль, який не потребує співчуття

2014-й: окупація, літо, Донецьк. Я щойно приїхала зі Львова, привезла лікер "Старий ринок". Ми сидимо з друзями і слухаємо "Братів Гадюкіних" – таке моє середовище в той час. Проукраїнське. Батьки теж такі, хоч удома російською розмовляли. До останнього моменту не хотіла кидати квартиру, домівку, життя. Але якось прийшла з нічної зміни, посадила батьків: "Нам треба поговорити". – "Нам теж".

Наклалося кілька моментів: були проблеми із зарплатою – мені й татові не платили кілька місяців. У місті не було готівки, банкоматів не заправляли. Наприкінці серпня 2014-го зрозуміла, що не можу працювати в лікарні й дивитися на людей, які підтримують те, що відбувається навколо. Хоча лікар має бути безстороннім, але ніт, не можу. І жити під окупацією, коли є громадянська позиція, важко. Треба мімікрувати, вдавати, що нічого не відбувається.

 

Хотіла перебратися на Західну Україну, але навчалася на бюджеті і країна каже: шуруй у село, маєш відпрацювати. Я шукала місце розподілу. А в Миколаєві були друзі, які виїхали раніше. Там сказали: приїзди, без проблем.

До 24 лютого 2022-го я жила в Миколаєві. За вісім років усякого було. Але останнього року з'явилася в житті людина, з якою стало добре. Він був атовцем, я переселенкою, нам обом боліло. Це той чоловік, яких зустрічають на все життя. Ми планували побратися.

Ще з літа минулого року обоє розуміли, що повномасштабна війна буде. Постійно це обговорювали: мінські домовленості дали час, армія підготувалася, змінилася. Але з середини січня мене стало підгрібати, що вона ось-ось буде. Олексій теж щось таке відчував. Він був інструктором із тактичної медицини, навчав мене. За якийсь час почав тягати додому консерви: краще візьму, бо якщо будуть збори, логістичне забезпечення десь у полі встановлюватимуть тижнів зо два.

Удома лежали бронік, дві каски, магазини та ще всяка всячина. Бо люди, які воювали з 2014-го, готувалися до війни. І так було в усіх родинах учасників АТО.

Ми з Олексієм жили навпроти залізничного вокзалу, а далі – аеродром. У нас під вікнами завжди бабахало, бо коли стикують вагони, вони б'ються один об один і грюкають. О п'ятій ранку 24 лютого прокинулися від гучного бабаху. Дивлюся на Льошу, він: "Вагони", я: "Та щось не схоже". І розумію, що йому цей звук теж не сподобався. Сідаємо читати новини, й тут удруге: бабах. Я: "Звук!" Льоша: "Спалах!" Ми вилетіли в коридор і тієї миті зрозуміли, що почалася війна.

Не всі усвідомлювали, що відбувається. Олексій зателефонував на роботу – він моряк на річці, мав іти на зміну. "Я йду воювати" – "Ну порти ж працюють. Вам що, вже дзвонили з військкомату?" Все з ними ясно. Він зібрався, перевіз мене до своїх батьків у безпечніше місце, й ми провели його у військкомат.

Їм сказали: хапайте речі та їдьте своїм ходом до своєї бригади. Ми хвилювалися, що поїдуть через Херсон, а там уже були бої. Після загибелі Олексія батько привіз його речі звідкись – два рюкзаки з амуніцією. Сказав, Льоша просив не казати мені та його матері, вони з другом Жорою рухалися тоді через Херсон. Були в цивільному одязі. На Антонівському мосту побачили, що там гаряче й багато поранених. Почали витягати ще живих пацанів і машиною відвозили в лікарню.

Я вийшла на роботу, бо: "Люди сидять на прийом, працюємо, не видумуй, Маша, чого ти нервуєш? " А я чекала команди, що підемо у військкомат, організуємо військово-польовий госпіталь. Перший тиждень на роботі мене весь час питали: "А чего ты такая бледная?" Як їм пояснити? Тому що, бляха, війна. Я це розумію. Справа не в деталях, що прилітає і як бомблять – ні. Просто концептуально маєш цю картину – страху, болю, жаху, ненависті. І коли чуєш ці звуки, ці картинки прокидаються в тобі. Десь за два тижні вже мені хотілося всіх питати: "А чого ви всі такі бліді? А чьо такоє?"

Постійно чекала на дзвінок від Олексія. Саме на один, саме від цієї людини, щоб підняти слухавку й почути: "Кицяя!"

Щоразу, як він телефонував, я питала, чи він у шапці. Відповідав: так, тільки вона тисне на шию. Так каску називав. І щоразу, коли дзвонив, він їв. Я сміялася: "Ти пішов воювати, щоб їсти?" – "А я блинчики сейчас ем". – "Слухай, а воювати хто буде?" – "А нам на вечер картошечку пожарят".

В останніх дзвінках казав, що їх підтримують місцеві, ставляться до наших військових як до божеств. Це мотивує та підносить, але з'являється страх, фобія не виправдати, не захистити. І він був упевнений у перемозі ще тоді, писав: "Останньому російському телепню зрозуміло, що все пішло не так. Перемога буде за нами".

Олексій піклувався про всіх – це його дар. От людина на передовій, а телефонує і каже: "Я розумію, як вам там важко, але ви тримайтеся". Бляха, нам важко, а не їм під Ізюмом. Йому важливо було чути, що в нас тут відбувається. Дивлюся на наших військових і не розумію, з чого вони зроблені. Якісь надлюди.

Ті дні постійно чекала на дзвінок, повідомлення, коли увімкнеться його телефон. Не наярювала, а писала в месенджер: "Добрий вечір, дорогий щоденник! Я поїла, я в шапці, кішка не голодна".

5 березня він подзвонив у першій половині дня – й усе. О 17:44 востаннє був у мережі. І потім більше не виходив на зв'язок. За три дні його матері зателефонували та сказали, що він загинув під Охтиркою Сумської області. Їх накрило артилерією. Тіло везли понад два тижні. І дякувати Богу, привезли. Був похорон, ми попрощалися. Як лікар розумію, що то була швидка смерть. Від потужної вибухової хвилі. Відкинуло – і все.

Я це не виносила нікуди. На роботі плітками рознесли, батьки мої знали, декілька близьких людей. Більше нікому не казала, не було постів. Люди захочуть поспівчувати, але мій біль не потребує чужого співчуття. Це те, що хочеться носити всередині й плакати ввечері. Думаю, що це горе назавжди залишиться.

Робота моя не припинялася: бабусі кашляють, чхають, тиск у них скаче. Досі шастають у поліклініку, інколи отримують від мене, бо приперлися під час повітряної тривоги. Я же знаю, де вони живуть і коли вони вийшли.

Про виїзд не думала. Хіба що лінія фронту посунеться в бік Миколаєва. Проукраїнським людям не можна лишатися в окупації – тоді виїзд, це очевидно. Бувало таке, що сварилася з батьками, які вмовляють їхати до них, бо нас тут кошмарять ракетами. А я не хочу добровільно їхати. Не люблю Миколаєва від початку, але в ньому бачу щось інше після 24 лютого.

Я дотична до війни з 2014 року. Це мене змінило. Воно відкладається, тому й покохала чоловіка, який не сидів на місці. Він знав, що історія твориться руками, й завжди хотів бути ближче до неї. Він відчував мій біль, я – його біль. Хочу й надалі бути дотичною до цієї війни. Не хочу жити в іншій реальності, в якій війни немає чи вона десь не тут. Якщо кудись поїду, не перестану про це думати. Десь сісти без діла – це як втрата власної ідентичності. Для мене це неможливо.

А їхати на фронт… Коли ми з Олексієм це обговорювали, погодилися, що я не найкращий у світі тактичний медик. Він власне загинув, щоб я цього не робила. Казав, що за потреби можу працювати в локальному госпіталі. І ще не можу їхати, бо на мені два життя, хай маленькі, котячі, але нема куди їх діти. Плюс я добре почуваюся в середовищі, в якому я є. Добре комунікую з людьми, швидко обростаю накипом зв'язків, необхідних на цей момент. Багато знайомих серед військових по місту, і вони стають близькими людьми. Мій волонтерський напрямок – медичний. Ця ніша швидко знайшлася, і я в ній залишилися.

9 березня мене з подругою-фармацевткою запросили у волонтерський хаб допомогти сортувати ліки. Сподобалося механічно робити щось, бо на якийсь час вимкнувся мозок. Так легше переживати втрату. Почали приходити щодня, за деякий час із кількох коробок обросли п'ятьма столами з медикаментами. Спочатку все не поміщалося в кімнаті, а потім – і на другому поверсі. Ми працюємо з військовими та цивільними: підвищення тиску, головного болю, подряпаних пальців ніхто не скасовував.

Хочу, щоб Олексій пишався мною. Знаю, що він пишався б у будь-якому разі. Хоч би що я робила, навіть якби цілими днями дивилась у вікно і співала ідіотські пісні. Така він був людина. Він любив мене, а я – його.

Ми не заслужили того, що так мало часу провели разом, і того, що сталося потім. Але я знаю, що таке кохати, і як це – коли кохають тебе. Цього було мало в житті, але було. Багато людей навіть цього не знає. Я була щаслива, й це чудово. Мала періоди в мирному житті, якісь дівочі страждання чи робочі: все пропало. А він: "Маленька, все норм, ти все правильно зробила, ти прекрасна". І мною тепер найбільше рухає бажання йому відповідати. Не обісратися перед собою.

Згадую щасливу історію: перед війною встигли злітати за кордон, це для Олексія було вперше. Полетіли в Мадрид. Пішли в музей Прадо, я мріяла Босха побачити. Годин за 5 вийшли, ніби поле висапали. Сміялися, що забагато боженьки (картин на релігійну тематику. – Країна) за один день побачили. І ще реготали, як важко бути окультуреною людиною.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×