Сім випадків із життя художника Гамлета Зіньківського
1. Застряв на Кільцевій під російським Бєлгородом – ніхто не зупинявся. Дивлюся – на дорогу виїжджає "копійка". Така собі будка з туманом: у салоні горить світло, але видно тільки силуети людей. Дуже накурено. Щось мене дьорнуло підняти руку. Машина пригальмувала і раптом пішла на мене. А там – бетонний бордюр, за ним – металева огорожа, земляний схил і вода. Я перемахнув через парканчик. Чую металевий скрегіт. Схоже, чувак, здав назад і размудохав багажник. Вийшли з машини і стали кричати: "Де ти? Вилазь! Вилазь!" Усі бухі. Я лежу в темряві й думаю: "Хана. Просто хана!" Але вони покричали, сіли в машину й поїхали. Вирішив: автостоп – це чудово, але треба дбати про елементарну безпеку. Їздитиму потягом.
2. У Парижі малював на вулиці. Вибрав закуток – прекрасна стіна, людей немає. Повз проходить дуже вродлива дівчина, зупиняється. А я вже знав, що за малювання на стінах у Парижі – штраф 70 тисяч євро. Заплатити його я не в змозі. Якщо посадять у тюрягу, почну вчити французьку. А тим часом дівчина комусь дзвонить, щось пише. Під'їжджають люди на мопедах. Знімають на телефони мою роботу. Зібрався натовп. І тут з'являється поліція. Уявив сюжет у новинах: арешт вуличного художника. Поліцейські запитали: хто, звідки, чия фарба, що за робота. Переглянулися, дали 30 євро і поїхали. Мене це вразило. Я поставив підпис, народ поплескав. Йшов і думав: "Париж, я люблю тебе". На стіні залишився будинок, точніше, каркас будинку. І приблизно такий текст: "Я думаю про дім, якого немає".
3. В якийсь момент залишився без майстерні. А дівчина, у якої жив, дуже не хотіла, щоб я працював у квартирі. Почав шукати нове житло. І одночасно – збирати по смітниках поверхні – фанерки, дверцята, шматки гіпсокартону. Маркерами робив малюнки з текстами, фоткав і залишав у різних місцях. Була ідея: місто – це моя майстерня. Якось натикаюся на свою роботу біля Худпрому (Харківський художньо-промисловий інститут, зараз – академія. – Країна). Хоча залишав її на Конституції (одна з центральних площ Харкова. – Країна). Дошка була зламана навпіл і на ній сиділи люди. Через місяць зустрічаю дівчину, яка розповідає історію. Вона і три хлопці – всі бухі – вирішили похмелитися й наткнулися на мою роботу. Беруть фанерку, обходять відділення банків і говорять: "Ви повинні купити цю роботу. Це ж Гамлет! Це вкладення капіталу. Дайте нам кредит!" Роботу не продали й залишили біля академії.
4. Зустрів рудоволосу дівчину. Підбіг, подивився в очі, поцілував і втік. Обмінялися тільки іменами. Вирішив: якщо що – знайду. Потім знову її зустрічаю, і знову цілуємося. Вона каже, що з друзями кудись вирушає. Через деякий час питаю тих, хто бачив нас разом: "Хто вона?" Ніхто не знає. Став виглядати в метро. Спеціально сідав у першому вагоні, щоб проїжджати через усю станцію і розглядати людей на платформі. Два з половиною місяці сидів на сходинках кав'ярні в очікуванні, коли вона пройде мимо, – по годині, по дві. Марно. Восени катаюся на велосипеді. Виїхав із двору – і бачу її на своїй вулиці. Сидить на лавці й курить. Під'їжджаю, накидаюся на неї, цілую. Кажу: "Блін, скільки я тебе чекав!" – "О, прикольно, – говорить. – А я тут працюю перший тиждень". Зустрічалися три роки і розлучилися. Якщо основні цінності не збігаються, будуй – не будуй стосунки, а результат один.
5. Дівчина мені дуже подобалася. Відчував, що я їй – теж. Але в неї був хлопець – мій друг, який жив в іншому місті. Зрештою вона залишилася в мене в майстерні. Що робити? "Я йому зараз подзвоню", – каже. Повертається задоволена. "Все класно, він передає тобі величезний привіт. Я йому розповіла, що дико хочу з тобою переспати, але не знаю, як підкотити. У нас вільні стосунки". Так почалося життя втрьох. Він приїжджав до Харкова – вона була з ним. Іноді їхала до нього або ми їхали разом. Коли з'явився четвертий – теж мій друг – я зрозумів: психологічно вона вже не справляється. Кожен претендував на її увагу, а вона не могла прийняти рішення. В результаті, хто її висмикував, той з нею і був. Коли вона зібралася в чергову поїздку до першого, я сказав: "Все! Умиваю руки. Ти не справляєшся. Ти просто не вигребеш усе це". Вона поплакала й поїхала. Згодом розлучилася і з першим, і з третім. Як показало життя – єдиний варіант її вгамувати – замкнути в будинку, що і зробив четвертий хлопець. Вона перетворилася на прекрасну турботлива дружину й маму.
6. Дуже хотів купити турецькі ножиці для різання паперу. Традиційна форма – дуже складна – з вензелями, різьбленням, гравіруванням. ХVIII–XIX століття. У нас нічого подібного в принципі не водилося. Поїхав у Кападокію. В антикварній крамниці знайшов ножиці, які дико сподобалися. Але коштували 100 баксів – дорого! Через два роки їду в те саме місце. Думаю, раптом ці ножиці залишилися? Куплю! Приїжджаю з друзями, заходимо в магазин. Є! Питаю: "Скільки?" Чувак каже: "250". З досади я на 100 доларів накупив інших ножиць – у тій же лавці. Мужик хотів по 30–40 доларів за кожен екземпляр, а я п'ять штук узяв на стольник. Було приємно. Але ідея знайти традиційні турецькі ножиці для різання паперу лишилася актуальною.
7. У Львові купив срібний перстень – дужка, в яку запечатаний шматочок металу – осколок від кулі. Напис: 1916–1917. Продавець розповів байку: чувак у Першу світову війну отримав кулю в серце. Його відходили. На згадку про порятунок замовив перстень і носив його до кінця днів. Називав кільцем куленепробивної людини. Мені воно ідеально підійшло на мізинець. Проходив із ним років п'ять. Потім узяла поносити дружина. Так у неї і залишилося.
3 
1
Коментарі