Ексклюзиви
Вівторок, 23 липня 2013 12:17

"Даже пчьоли отсюда тікають. Я тоже з ними тікать хочу "
5

Дві дерев’яні драбини стоять біля грушдичок на в’їзді в село Борутине Овруцького району Житомирської області. Його ліквідували 2009 року. 11 людей тут живуть досі
Микола Рибацький тримає у довбанках сотню бджолиних сімей. Вулики залишилися йому від прапрадіда. Один важить 500 кілограмів
13річний кіт Мурко сидить на підвіконні в хаті свого 
господаря Миколи Тесленка. Любить молоко і свіжі 
помідори
Зінаїда Жигадло сидить на ліжку у своїй хаті на околиці Борутиного. Чекає на сина Анатолія, який поїхав у сусіднє село по хліб
Іван Редчиць живе у Борутиному сам. Його син мешкає 
в Житомирі, дружина померла сім років тому. Чоловік напинає під картуз хустку, щоб комарі не кусали в шию

1981 РОКУ В СЕЛІ ЖИЛИ 170 ЛЮДЕЙ, ЗАРАЗ – 11Борутине – колишнє село, розташоване в Овруцькому районі Житомирщини. Виникло 1963 року. 1981-го тут мешкали 170 людей. Були 4-річна школа, магазин і клуб. 1993 року Кабінет Міністрів розпорядився віднести село до другої зони радіоактивного забруднення – обов'язкової для відселення. Мешканці почали перебиратися в селище Олександрівка Кіровоградської області. Там їм будували хати. А за ті, які лишали, виплачували компенсації.13 січня 2009 року Житомирська обласна рада ухвалила ліквідувати село. Зараз у Борутиному живуть 11 людей. Магазину немає, автобус не ходить. Виїхати в райцентр можна із сусіднього села Виступовичі – за 5 кілометрів від Борутиного. Звідти автобус у Овруч ходить раз на два тижні

СЕЛО БОРУТИНЕ РОЗТАШОВАНЕ ЗА 14 КМ ВІД ПУНКТУ ПРОПУСКУ "ВИСТУПОВИЧІ" – НА КОРДОНІ З БІЛОРУССЮ. Черги немає, але прикордонники 15 хв перевіряють паспорти. Один із них лускає насіння, лушпайки випльовує на долоню.

– А чого в Борутине їдете? – питає.Кажемо, по мед до пасічника.

– А як його звать? Не знаєте? Ну тоді щасливої дороги.За пунктом пропуску 11 км їдемо асфальтованою дорогою. Всі ями й вибоїни засипані свіжим асфальтом. На повороті до села стоїть синій вказівник. За ним починається піщана дорога через ліс. Вузька – гілля сосен і берізок торкається даху машини. Просто над дорогою червоніють суниці, а за ними видніються ще зелені чорниці. На стежках – таблички: "Зона підвищеного радіоактивного забруднення. Збирати гриби та ягоди заборонено".

– Ви думаєте, хоч хтось це правило соблюдає? – питає таксист 44річний Андрій Скляренко.

– Тут ягоди й гриби тоннами збирають. Оптовики їх скуповують і везуть у Київ на базар. А там кажуть, що товар – з Волині.Село починається краєвидом, що нагадує декорації до фільму жахів: покинуті хати із проваленими дахами, вибитими вікнами і навстіж відчиненими дверима. Біля будинку № 55 завалився трухлявий паркан, а над криницею з іржавої бляхи схилився чорний потрісканий журавель. Комарів так багато, що за хвилину густо обсідають руки й ноги.

– Шо гарно про село розказать можна, як тут нічого гарного нема? – знімає засмальцьований картуз і чухає потилицю 75річний Микола Рибацький. Він у камуфляжній куртці поверх картатої сорочки. Взутий у високі гумові чоботи, хоч на вулиці +28°С. Обличчя чисто виголене, у чорному волоссі лише кілька сивих пасм. Микола Григорович сидить на пеньку старої липи біля дерев'яної, підпертої товстими колодами хати. Шифер на даху потріскався і в кількох місцях повідпадав. Троє вікон з перекошеними шибками навхрест забиті дерев'яними планками.

– Раньше автобус кожду нєдєлю ходив, а счас ні разу нє ходіт. Продуктов і хлєба ніхто нам не прівозіт. Надо або у Виступовічі єхать, або в Овруч. Благо, шо в мене дві машини є.Правою рукою показує "уазик" і "ладу", що стоять під накриттям зі старого шиферу. В "уазика" немає одного колеса.

– По дорогє в город заїжджаю у Виступовічі. Набіру повну машину людей і всі разом за продуктами єдім. Хоч на граніце мєня всі знают, стою в очєрєді. Як погранічнік в документах не побачить пятьорки, так стой і жді. А єслі єсть, так сразу каже: "Пошол без очєрєді!"Микола Григорович ставить на стіл, застелений потертою білою квітчастою скатертиною, плетений кошик зі старими стільниками. Складає їх на купу. Поряд – почата пачка прального порошку Gala, чотири трилітрові банки й відро з акацієвим медом. Господар займається бортництвом – розводить бджіл у дуплах дерев.

– Ці уліки ше од мого прапрадєда осталісь, – повільно човгаючи, веде до похиленого вулика, накритого старою шифериною. Одна бджола сідає чоловікові на шорсткий, у зморшках тильний бік долоні. Повзає, але не кусає. – Було мені 4 года, як він мене на пасіку привьол. Тоді так покусали, шо голова розпухла, як баняк. А счас привик. Як і вкусять – нікакой реакції. Года три назад пішов у больницю, а мені кажуть: "Лягай на операцію". Не послухав. Начав їсти мьод с пильцой. Пошол до врачів через два місяці. Оні на мої аналізи посмотрєлі і кажуть: "Зачєм к нам прішлі? Ви – абсолютно здоровий чєловєк". Мьоду раньше було столько, шо всім безплатно роздавав. А тепер не то, бо поставілі вишки. Хоч і стоять, а подзвоніть не можна – ні Київ­стар, ні МТС не бере. Но із­за цих вишок пчьоли перестали мьод збирать. Вилєтают с уліка, а потом назад вернуться не можуть – їх ця вишка збиває з путі. Так само із матками. Тепер даже пчьоли отсюда тікають. Я тоже хочу з ними тікать. В сина є двохкомнатна квартіра в Овручі. На зіму туди переїду. Паркану біля хати Миколи Григоровича немає. Від нього залишився 5метровий шматок, інші штахети погнили і повалилися на землю. Біля хати стоїть причіп до трактора й залишки мікроавтобуса. Його салон вигнив, вікон і дверей немає. На вкопаній у землю лавці лежить сокира, довкола – порубані дрова.

– Газу в нас нема, але лєс рядом, всьо оттуда тащім. Звєря всякого повно. Всьо начальство з району сюда постянно на охоту приїжджає. Як нема лісника, то оні мєня просять їх в лєс повєсті. Я там всьо знаю – 54 года лєсніком робіл. В етом году ягод столько будєт, шо страшно. Є в мене у Виступовічах баба. Так ми з нею вєсной в лєс пошлі, а там один бєлий цвєт – черніка цвєтьот. Прінімают оптом спєкулянти з Житоміра і Києва – только давай. Микола Григорович живе сам. Дружина померла чотири роки тому.

– Поєхал по дєлам в Києв. Тільки сів за руль, шоб назад вертаться, дзвонить син і каже, шо мать помєрла. Я нє повєріл: "Як помєрла? Вона ж утром мене ше цілувала". Моя Люба горілку піла. Я її много раз лічив, але не помагало. Шо тільки врачі не робили, а вона п'є, і всьо. Коли уєхал в Києв, вона напілась. Спускалася по сходам, упала, ударілась головой. Позвоночнік переломала і момєнта­льно помєрла.

– ПІДОЖДІТЬ МІНУТКУ, Я СЧАС ДО ВАС ВИЙДУ, – крізь шибку дерев'яного будинку видно, як із застеленого червоною ковдрою металевого ліжка повільно підводиться 73річний Микола Тесленко.На ходу заправляє смугасту футболку в сині спортивні штани. Взуває чорні гумові калоші, відчиняє двері із облізлою білою фарбою і запрошує до хати. У сінях на столі стоїть до блиску вимита електрична плита, під вікном – збитий із дощок невисокий стелаж із двома поличками, припалими шаром пилу. На нижній лежить сокира, на верхній сидить 13річний білосірий кіт Мурко. Чухає лапою за вухом і голосно кашляє.

– Кот старый уже, плохо видит, но за себя постоять еще может. Както поштарка зашла, принесла газету. Хотела его погладить, а ему что­то не понравилось. Он когти выпустил и давай рычать. Она испугалась и больше в хату ко мне не заходит. Почту привозят раз на неделю, по субботам. Если нужны продукты, сажусь на мотоцикл или на велосипед, еду у Выступовичи, а оттуда уже автобусом. Покупаю продуктов столько, чтобы на две недели хватило. Мне немного надо: килограмм гречки, риса, муки и бутылка масла. Все остальное на огороде растет. Держу двух кроликов. Раньше куры были и поросенок. Так тхор занадился. Залез ночью в сарай и всех курей подушил. Я капканчик поставил и его поймал. Но курей после того держать не стал. В Белоруссии во всех отношениях лучше. В каждом селе много людей живет, работают колхозы и разные предприятия. Молодым специалистам дают бесплатное жилье. Как только в Белоруссию въезжаешь, сразу видно, что там хозяин есть. Дорога гладкая и ровная, а у нас – яма на яме. Белорусский президент для народа все делает, а наши только воровать умеют. Микола Михайлович ногою відчиняє двері у вітальню. Під стелею на дроті висить лампочка. Стіни білі, без шпалер. Коричнева фарба на підлозі геть вичовгалася. Господар бере на руки собаку 4річну Малишку і стає з нею біля побіленої вапном печі. На ній стоїть чайник і заварений у літровій банці чорний чай. У кутку акуратно складені рогачі, держак одного наполовину обсмалений. Малишка облизує господарю вухо, кладе голову на плече.

– Живем втроем: я, кот и собака. Жена померла недавно. Парализовало ее, она два года лежала. В день похорон так замело снегом, что не могли из села выехать. Хоронили ее в Овруче. Так я с сыном шел перед машиной и расчищал лопатой дорогу. После смерти жены постирал занавески, но повесить не успел. Да и так нормально. Кто за мной подглядывать будет?

Микола Михайлович 15 років працював водієм у білоруському Єльську, 15 – у місцевому лісництві.

– В начале 1990х тут было 60 дворов, клуб, магазин и школа. В селе работы полно было, но многие работали в Белоруссии.

– Там більше платили?– Конечно. Там зарплаты всегда были на наши деньги на 300–400 гривен выше. Пенсионерам тоже больше платят. А нам, чтобы нормально жить, надо в лес идти за ягодами и грибами. А там комаров – тьма. Но потом копейку имеем. Ягоды принимают по 7–12 гривен за килограмм, грибы дороже: лисички по 20, а белые – по 40 гривен. Я на ягоды купил сыну машину.Виходить на вулицю. Зі скрипом відчиняє масивні двері видовбаної в пагорбі землянки, що служить льохом. На сходах стоять банки з маринованими помідорами, огірками, грибами і компотом із ожини та чорниці.

– Тут через два дома одна жинка живет, – показує на пофарбовану в жовте хату. Всі вікна забиті товстими дошками.

– Както поехала к дочке в Овруч. Пока ее не было, воры хату обчистили. Разбили окно, вынесли телевизор, кастрюли и сковородки. Так их и не нашли. А она забила окна досками, да так и живет.

ПОСЕРЕД СЕЛА ДОРОГУ ПЕРЕГОРОДИЛИ ТРИ ВАНТАЖІВКИ. У двох причепи доверху закладені свіжими 5метровими колодами. Біля третього, на який їх вантажать краном, запалює цигарку сивий жилавий чоловік у синьому комбінезоні на голе тіло.– Із цього дерева комусь хату построять, – каже.

– Хоч і радіація – нам яке діло? Хазяїн гроші платить, а ми ріжемо.У дворі під дерев'яним накриттям на гойдалці сидить 73річний Іван Редчиць. У нього густі сиві брови. Зпід картуза до плечей звисає червона хустка – щоб комарі не кусали в шию. – А я думав, це нова поштарка газети привезла, – каже і широко усміхається, зуби білі й рівні.

– Сам живу, нема і заговорить до кого. Баба сім год назад померла, син у Житомирі. Каже, забере мене. Та я не хочу. Там же все реве і гуде, а тут – тихо. Що хочеш, те й роби. Хоч голим по двору бігай – ніхто не побачить. Тільки комарі спокою не дають. Син мені привіз якусь гадость, шо горить і комарів лякає. Як запалив, то думав, шо дуба вріжу.Іван Васильович нахиляється. З розгону ляскає долонею по нозі в сірій шкарпетці. Показує вбитого комара.

– НАРВАЛА ЩАВЕЛЬ, ДА ПЕРЕБІРАЮ СОБІ ТИХЕНЬКО, – у низенькій, перекошеній хаті на ліжку, застеленому покривалом і ковдрою, сидить Зінаїда Жигадло, 83 роки. Вона у зеленій забрьоханій спідниці й синьому піджаку. Перед жінкою на підлозі лежить гора щавлю. Поряд – синя пластикова миска. У хаті пахне кропивою. Господиня сушить її на трьох деках.

– Вєлікій вирос, так нада пєрєбрать і посоліть, шоб зімою було з чого борщ сваріть. Я такий борщ дуже люблю. За раз півкаструлі сама з'їсти можу. Ше гриби люблю. Але тепер у ліс не ходжу – боюся вовків. У нас тут год 10 назад одна дєвочка пішла за ягодами і не вернулася. Шукали її довго, та так і не найшли. Потом люди казали, що її вовки з'їли.Фотограф дістає камеру. Зінаїда Миколаївна схоплюється з ліжка і закриває обличчя руками.

– В мене грошей нема, шоб за фотографії платить. Буду фотографіроваться, як поштарка прийде і получку принесе, – прикриває краєм хустки рота. – Получаю мало, хоть всю жизнь технічкой в школі работала. Але і того нема де тратіть. Ногі болять, в город сама поїхать не можу. То мені сини всьо прівозят. Старший Толік лєсніком робить, оце поєхал у Виступовічі за хлєбом. А менший в Кийові живе. Женився, та там і остався. Красівий він у мене. І невєстка така ж – просто загляденіє. І онуки красіві. Але до баби не дуже хочуть єхать. Кажуть: "Нас сильно комарі кусають. Як вертаємося додому, то ще місяць ходимо і чухаємося".Фотограф прямує в іншу кімнату, вхід до якої завішений кремовою шторкою з жовтими соняшниками.

– А шо там дивиться? Там нікого нема, – Зінаїда Миколаївна заступає йому дорогу.Та за кілька секунд сама веде в кімнату. Під стінами стоять диван і ліжко, у кутку – чорно­білий телевізор "Весна", у серванті – темні від пилу фужери й три жовтогарячі чашки у білий горох. Зверху на ньому три вази зі штучними квітами і дві 100грамові чарки із недопаленими свічками.

– Ми в цій комнаті з чоловіком жили. Він на войні ранений був, часто болів. Хоч і важко було, але все по хазяйству робив. Поросят порав, корову доїв. Як помер, я всього звелася. Самій важко за скотиною дивиться. А син на роботі постоянно. Тільки ночувать додому приїжджає.Зінаїда Миколаївна проводжає за ворота. Тоді запитує:– Може, вас борщом угостить? Свіженький – тільки позавчора зварила.

 

 

Дві дерев'яні драбини стоять біля грушдичок на в'їзді в село Борутине Овруцького району Житомирської області. Його ліквідували 2009 року. 11 людей тут живуть досіМикола Рибацький тримає у довбанках сотню бджолиних сімей. Вулики залишилися йому від прапрадіда. Один важить 500 кілограмів

13-річний кіт Мурко сидить на підвіконні в хаті свого господаря Миколи Тесленка. Любить молоко і свіжі помідори

Іван Редчиць живе у Борутиному сам. Його син мешкає в Житомирі, дружина померла сім років тому. Чоловік напинає під картуз хустку, щоб комарі не кусали в шиюЗінаїда Жигадло сидить на ліжку у своїй хаті на околиці Борутиного. Чекає на сина Анатолія, який поїхав у сусіднє село по хліб

Зараз ви читаєте новину «"Даже пчьоли отсюда тікають. Я тоже з ними тікать хочу "». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

7

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2251
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода