У в'язнів концтаборів розвивалася куряча сліпота
Хоробрів – місце мого дитинства. Корінне населення було українським, крім двох жидівських родин і трьох польських. Однак вони інтегрувалися – говорили українською, ходили до нашої церкви. До римо-католицького костелу було далеко – 10 кілометрів. Сільською інтелігенцією вважали родини начальників пошти й поліції. У той час поляки активно перетягували греко-католиків у римо-католицьку церкву. Тому мій батько був небажаний для влади.
У 13 років я пішла до гімназії в місті Белз на Львівщині. На канікули поїхала додому, й почалася війна. Взялися визначати нові кордони. Наше село опинилося на німецькій стороні. Спочатку німців вітали, тому що ще не знали їх. До СРСР не хотіли. Та потім пізнали гестапо. Німці відбирали майно в селян. Змушували мого батька наказувати людям, щоб корів і свиней віддавали армії. Він відмовив: "Люди знають, що вибирають".
Німці дозволили українські школи, але з обов'язковим вивченням німецької. Тоді я навчалася в торговельній школі в Сокалі. Усі наші професори були українцями. Ми підпадали під вплив націоналістичного виховання. Тому я пішла до молодіжної організації при ОУН. Нас послали на медичні курси.
На заході країни не було українця, який не симпатизував би нашим воякам. Приходили до жінок упівці та просили хліба. Ті давали, хоч і боялися за своє життя. Все робили проти Радянського Союзу й Польщі.
Після закінчення Другої світової війни був перший вивіз людей із польських сіл в Україну. Його називали добровільним. Людей виселяли на Волинь і Тернопільщину. У селах залишалися по п'ять-шість родин. Встигла виїхати з села перед тим, як його обступили поляки. Батьки вмовили командира відпустити їх – нібито за донькою, яка хоче їхати з родиною. Вночі УПА розбило польське військо.
Поселилися в покинутій хаті у майже порожньому селі за 60 кілометрів від нашого. Засадили трохи городу. Під замкненими дверима в маленькій церкві батько відправляв службу. Таємно хрестив дітей і одружував. Один раз я ходила до Хороброва. Усередині все поросло, мов у лісі. В одній кімнаті залишилася ікона з Ісусом Христом. По ній стріляли – кругом лика були видні дірки. Але в саме обличчя так і не попали.
Улітку 1947-го розпочалася акція "Вісла". На збори дали 2 години. Батьків і дорослих дітей розлучали. Запихали до товарних вагонів і замикали. Не казали, куди саме везтимуть. По приїзді нашу родину приписали до польського колгоспу в місті Срокове Ольштинського воєводства, бо майна не мали. Нас оселили на так званих повернених територіях – східні німецькі землі, які після Другої світової війни передали Польщі.
Спали прямо на бруківці площі міської ради. Самі мали дістатися до колгоспу, що був за містом. Завідувач міськради наказав нам виїжджати. Пояснили йому, що не маємо чим. Він попросив документи батька. Там була позначка "КС" – ксьондз. Завідувач перепитав, що то значить. Тато завагався, а потім відповів, що "касир". Тому завідувач узяв його до себе працювати.
Мамі дозволили вибрати одне з німецьких помешкань. В одному ще сковороди були гарячі – так швидко господарів виганяли. Мати сказала, що не хоче там жити: "На чужу нужду я не піду". Знайшли малий двоповерховий будинок. Перший поверх уже був зайнятий. Нам дістався другий – кухня й кімната. Стіни були голі. На початку не мали, що їсти. Ходили до лісу збирати опеньки. Інколи в місцевих брали трохи молока. Хліб пекли з кукурудзяного борошна, яке діставали в когось.
У січні 1948 року по мене прийшла польська служба безпеки. Забрала до Варшавської в'язниці. Потім довідалася, що мене здав колишній український партизан. Коли прибула на слідство, побачила багато знайомих облич. Однак про УПА я майже нічого не знала. Видушували інформацію биттям. Пробула там півроку. В той час там був мій брат Всеволод, але я про це не знала. Він мав завдання від УПА – шукати контактів з іноземними кореспондентами. Коли напрацював кілька, його випадково впізнав шкільний товариш-поляк із Сокаля. За його наведенням брата арештували.
Нас передали росіянам до Києва на Короленка, 33 (тепер – вул. Володимирська. Там була слідча в'язниця Міністерства державної безпеки УРСР. – Країна). Не знала, куди їду, доки не вийшла на місці прибуття. Пізніше вичитала: хто був до 1939 року на території більшовиків, вважались українцями. В радянському ізоляторі мені говорили: "Ти – полячка". Постійно заперечувала це. Потім допитувалися, чому не поїхала в Україну, як її територію звільнили.
У квітні 1949-го мене засудили за зраду державИ на 10 років. Термін, який відсиділа в Польщі, не зарахували. Сказали, то було затримання. Брату дали 25 років таборів. Із ним відбували покарання по сусідству. Передавали одне одному повідомлення по дротах.
Тоді арештовували всіх підряд. Зі мною сиділа стара жінка. Колись дала їсти незнайомому чоловіку. Не могла знати, що то боєць УПА, бо вони тоді носили різні мундири, що вдалося роздобути – польські, німецькі. Її засудили на 10 років. Людей сильно били під час слідства. Багато з них підписували протоколи, не читаючи, щоб тільки перестали знущатися.
Етапом нас відправили на схід. Зупинку робили раз на день. Потрапила в Бутугичаг – найжорстокіший табір на Колимі. Його назвали Долиною смерті. Працювала в копальні кілька місяців. Ще трохи й не витримала б. Добре, що перевезли до іншого табору.
Виконували всілякі земельні роботи. Добували корисні копалини – уран, олово. Робота була шкідлива для здоров'я. Копали шурфи – ями, в які потім закладали вибухівку. Це вдавалося зробити тільки найсильнішим, бо земля була мерзла. Вирити 20-сантиметрову яму ніколи не могла. Йшла на штрафне – кількість хліба для мене зменшували.
Вранці давали чай і 800 грамів хліба – на цілий день. Був глевкий, низької якості. Хтось з'їдав одразу. Інші ховали частину за пазуху. Але він все одно замерзав.
Тим, хто працював у зоні, на обід давали суп. Риби там не було, плавали тільки її очі. Також клали ложку вівсянки. Хто не виробляв норми, цих харчів не отримував.
Рано-вранці виходили з табору на місце роботи. Могли йти 7 кілометрів. Працювали до 18:00 в копальнях, на лісоповалі. Узимку чистили дороги. Такою роботою доводили людину до звірячого стану. Були сильні морози – до 50 градусів. Нам видавали бушлати на ваті й такі ж штани. Валянки були зношені. Щоб якось їх укріпити, в'язні до підошви ладнали гуму з шин. Вбрання було завелике, але на це ніхто уваги не звертав. Підв'язалася шнурком і пішла. Від подиху вії покривалися інеєм. У багатьох розвивалася куряча сліпота, тому що не отримували вітамінів. Тільки трохи стемніє на вулиці, вже нічого не бачиш. Щоб дійти до санітарної частини, трималися за стіни. Було, із запаленням легенів лежала в бараку сама. Лише інколи клали до стаціонару.
У таборі мала невелике коло однодумців, близьких до душі. Навіть відзначали свято Шевченка. Під нарами збиралися вдвох або вчотирьох і зачитували вірші, що пам'ятали. Наші галичанки трималися міцно. Спочатку було важко знайти товариство, бо мала польське прізвище Пшепюрська.
До 1954-го не знала, що з батьками. А вони не відали, де я. Того року зустріла дівчину – польську переселенку. В Сибір відправили, бо була в УПА. Вона порадила написати листа й вислати її матері. Сказала: "Вона відвезла б його туди, де ти жила". Спочатку не писала, бо могла нашкодити рідним. Наважилася після смерті Сталіна. З маминого листа дізналася, що вони лишилася в тому ж містечку, а батько переїхав до іншого села. У католицькій церкві латинського обряду священнослужителі не мають права одружуватися, тому батьки зустрічалися таємно.
Після смерті Сталіна багатьом скоротили строк. Із Колими нас із братом повезли в Польщу. Там прийняли як репатріантів, а не в'язнів. Завдяки знайомій матері отримала роботу інструктора в повітовій бібліотеці.
Був у Польщі відомий греко-католицький священик Репецький. Дав мені гроші на адвоката, який боронив вояків УПА на судах. 18 червня у мами був день народження. Наступного дня у Варшаві мав відбутися останній суд над братом Всеволодом. Уже зібралася їхати туди, як прибігла одна полька і сказала, що мій брат стоїть на вулиці. Виявилося, на досудовому засіданні його відпустили завдяки адвокату, якого мені порадив отець Репецький. 1947 року оголосили амністію для учасників УПА.
Разом із братом навернулися матері на голову. Ще й мали цингу – авітаміноз. Втратила всі зуби, а брат – ногу. Відтоді хворів. Та згодом одружився з полькою. Українські дівчата були вимогливі. Одна вказувала на те, що брат не має власної хати, друга занадто пишалася собою, бо була магістром фармації.
Поляки ставилися до українців, як до бандитів. Якось у Сокаль приїздила повітовий інструктор для контролю. Вона не захотіла ночувати в готелі, запропонувала зупинитися в мене. Після вечері сказала: "Знаю, що українці погано вчиняли. Вбивали людей". Я запитала, кого в її родині вбили українці? Та відповіла, що нікого. Мого ж брата Мирослава 1943-го вбили поляки. Вона й замовкла. Відтоді не зачіпала цю тему.
Мала товаришку-польку. З нею відбували ув'язнення в Магадані. Після звільнення вона поїхала на північ Англії, щоб позбутися переслідування. Там вийшла заміж за місцевого. 1965 року мене запросила до себе на гостини. Я взяла місяць відпустки й поїхала. За п'ять днів до від'їзду вирушила до Лондона. Там подруга поручила мене Українському товариству. У провідники дали Володимира – адміністратора їхньої газети "Українська думка". Ходили до опери. Як поверталися, запитав: "Що, якби ми побралися?" Жартома відповіла: "Чому б і ні?"
Наступного дня Володимир прийшов із документами. Подумала: "А що мене в Польщі тримає?" Перед тим поховала матір і брата. Була під постійним наглядом. Згодилася розписатися. Нічого з собою не мала, бо їхала на відпочинок. У нього теж майна було небагато. Однак мене це не лякало. Вважаю, замість купувати ганчір'я, можна віддати гроші на доброчинність.
До війни чоловік навчався на педагога у Львові. Коли більшовики прийшли до влади, знав: буде арештований. Утік на Захід. У Відні його затримали німці й відправили у табір. Володимир влаштував втечу. Вступив до дивізії "Галичина". Однак потрапив у полон в Італії. Англійський уряд домовився, щоб його перевели до Великої Британії – їм не вистачало працівників. Але чоловік був хворий. Після одужання до тяжкої праці був не здатен, його влаштували в канцелярію.
Сім років працювала у книгарні Союзу українців Британії. Потім поєднувала дві роботи. Тиждень працювала в банку, наступний – у представництві польської поштової компанії. Одну зарплату витрачала на купівлю речей, які відправляла на Галичину колишнім політв'язням, другу – вносила в сімейний бюджет. Англійської майже не знала. Для місцевих не було великої різниці, що я українка. В Лондоні тоді ще було мало чужинців.
4 
1
Коментарі