Бродяжничали. А тут навчилися зуби чистити

5

Прилуцька виховна колонія для неповнолітніх 2013-го відзначатиме 50-річчя. Засуджених, що досягли повноліття, але мають зразкову поведінку, не переводять у дорослу колонію, а залишають тут.

Вік вихованців – від 14 до 22 років. Зараз їх 237. Більшість сидять за крадіжки. 99 відсотків звільняються, відбувши половину терміну. Остання втеча була в середині 1990-х. Тоді хлопців перед звільненням виводили в місто, й один зник.

На території є загальноосвітня школа, бібліотека, стадіон, хлібопекарня, клуб. У місцевому ПТУ навчають на мулярів, слюсарів, зварювальників.

Раз на рік у колонії випускають журнал "Горизонт", який започаткував нині покійний письменник Юрій Покальчук

– Свобода нас примет радостно у входа, – трохи перефразовуючи Пушкіна, жартує 42-річний Олександр Янчук, психолог Прилуцької виховної колонії. – Але через 4 години.

Саме стільки часу виділила нам державна пенітенціарна служба. При вході до КПП – вузький коридор, який починається і закінчується заґратованими дверима. Між ними віконце в стіні, куди здаємо гроші, сигарети, мобілки, документи.

– Так, батарейки теж доведеться здати. І навушники, – зазирає в сумочку молодий старлей. – Предметів, що колють, ріжуть, немає? А медпрепарати? – втуплюється в закриту кишеньку.

Там – прокладки.

– Нема, – кажу.

Він не наполягає. Ще двоє дверей, і ступаємо на порепаний асфальт двору. По обидва боки старі цегляні будівлі. Одна – лимонного кольору, від чого здається ще убогішою. Це – корпус адаптації, куди вихованців переводять за кілька місяців до звільнення. Потроху випускають у місто, щоб звикали. Інша будівля – з товстими стінами і маленькими вікнами.

– Тут тюрма була ще за Катерини I, – виходить назустріч у формі з погонами капітана заступник начальника колонії 28-річний Дмитро Жайворонок.

Дорогою зустрічаємо групи хлопців у темному одязі. У всіх коротке волосся, але двоє йдуть із оселедцями на голові.

– У нас є свій козацький курінь, – пояснює Жайворонок. – Вихованці самі створили. Навіть Вірастюк (Василь Вірастюк – український богатир, власник титулу "Найсильніша людина світу-2004. – "Країна") приїздив вітати.

Батарейки доведеться здати. І навушники

– Деякі в нас уперше білу постіль побачили, – додає психолог. – Бродяжничали. А тут навчилися зуби чистити. Одна мама приїхала прові­дувати сина. Каже: "О, поправився".

– У вихідні у нашому клубі танцюють. Концерти ставлять.

– Під фонограму співають.

– Під яку фонограму? Ти що, Ніколаїч. Вживу! Придумав.

– Да? – Олександр Миколайович ніяковіє. – Ну… так.

У бібліотеці хлопці сидять за партами по двоє. Гортають журнали. Вдають, що читають. Один тримає Конституцію.

– Це ви для нас зібрали їх тут?

– Нет, что вы! – бібліотекарка у накинутій на плечі хустці хитає головою. Хлопці в однакових ­темно-синіх казенних сорочках. – А переодеть – да, переодели.

Показує книжки, які здали сьогодні: "Пойман, чтобы быть свободным", "Я обвиняю", "Я любил девушку".

– Любят детективы, сказки.

Щойно йдемо з кімнати, хлопці висипають у темний коридор, обкладений плиткою.

У класах школи двері наполовину скляні – щоб бачити, що там відбувається. У коридорі вигорілі на сонці репродукції картин "Три богатыря", "Аленушка", "Охотники на привале". За психологом хвостиком ходять двоє невисоких хлопців. Одного крадькома, думаючи, що ніхто не бачить, він по-батьківськи тріпає по голові.

Зі свого кабінету виходить директор школи, учителька української мови Людмила Перепелова. Запрошує в кабінет народознавства з піччю, кочергами, давнім одягом, рушниками. Посеред коридору – басейн із застояною водою, в якій плавають дві іграшкові черепахи й одна справжня.

– Три роки, як строк тут мотає, – каже зі смішком один із хлопців.

Думал, приятель в больнице, а он умер через 10 часов

У кімнатах по 20–22 металевих ліжка. У ногах кожного табличка з іменем і дерев'яна блакитна табуретка. На стінах – кілька іконок.

– Немає можливості поставити ліжка так, щоб до кожного був підхід, – каже Олександр Миколайович. – По чотири-п'ять стоять упритул одне до одного. Але не думаю, щоб хлопці дуже цим переймалися. Так утомлюються за день, що падають і одразу засинають.

О 14.00 засуджені в ногу марширують до їдальні. Нас туди не пускають і їжі куштувати не дають. Натомість ­показують пекарню – із запахом свіжого хліба й лотками до стелі з хот-догами, булочками з різними начинками. Дозволяють взяти одну. Вона з яблучним повидлом. ­Точно такі колись давали в радянському шкільному буфеті.

Розмовляємо з вихованцями у кімнаті психологічної реабілітації. На стіні аркуш, де фломастером різними почерками написано: "Ценности: доброта, искренность, понимание". Слова "дом", "семья", "родители", "работа", "дети" підкреслено червоним. Слово "здоровье" обведене колом. На іншому аркуші: "Правила: цензура, говорить правду, взаимоуважение, взаимопонимание, регламент, активное общение". Кілька підписів і смайлик. Психолог і заступник директора слухають розмову.

Леву Чайковському 18 років, із Донецька. Відбуває покарання за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті. Завтра має вийти на свободу. Представляється Льовою. Має матір і брата.

– Я тут два года, и еще восемь месяцев на СИЗО был, – тримає руки замком, ноги теж схрестив. На переніссі – шрам. Біля великого пальця лівої руки витатуювано "Не..." – В 2010 году возвращался со знакомым со Дня независимости. Шли домой пьяные сильно, он цепляться начал, – шморгає носом. – Сначала перепалка слов. А потом, видать, его переклинило: решил ударить. Я начал защищаться. Сбил его с ног. Оттянул под больницу и оставил, а сам пошел отсыпаться. Думал, приятель в больнице, а он умер через 10 часов после драки. Дали пять лет. Мама плакала очень. Девушка была, но сплыла. Кто же ждать стоко будет?

Беспорядка здесь нет, все хотят домой. Но нужно заслужить поощрение. Например, концерт, и ты там участвуешь. Я на 14 февраля стихи на любовную тематику читал. Не свои, мировых этих самых, – робить паузу, – с листика. На память не учу подобные вещи.

Уже несколько ночей не сплю. Не верится, что выхожу завтра. К бабушке поеду. Маминого борща поем. Брата обниму, – вперше усміхається. – Его Толик зовут, 6 лет. На свободе куплю первым делом белый спортивный костюм и закончу 11-й класс. Потом в техникум пойду на газоэлектро­сварщика учиться. На свободе не буду вспоминать, что был здесь. Если кто-то узнает, тыкнет пальцем – не подам вида. Главное – не думать об этом.

Борис Мішеєв, 15 років, із Запоріжжя, навчається в четвертому ­класі. Відбуває покарання за крадіжку телефону. Звільняється на початку літа. Називає себе Борькою.

– Дали год и восемь месяцев, – говорить нерозбірливо. Низенький, зі жвавими очима, над пухлими губами родимка, густі широкі брови. Біля зап'ястя татуювання – змазане сонце. – Это я хотел имя выбить, но гнить начало. Мама моя – гречанка. Отец – не знаю, мама говорила: молдаванин какой-то. Она сидела в России в тюрьме несколько раз за торговлю и употребление наркотиков. В 2009-м вышла и купила дом в Запорожье. Переехали туда с отчимом и двумя братьями. Один на девять месяцев меня младше, другому скоро 4 года. Она как кололась, так и не бросила, отчим такой же. Я на них насмотрелся, поэтому никогда не пробовал, только коноплю пару раз курил. Я лучше сладкой воды попью.

Бывало, мать просила меня уколоть ее, потому что была не в состоянии. Я взял иголку, подержал и выдавил в пустое место. Или вместо наркотиков сахар засыпал. Она меня за это до крови избила. Она часто это делала, с башкой разбитой ходил. Отчим – тоже, раз руку поломал. Из-за этого из дома уходил, ночевал в подъездах, на чердаках. Начал танцевать на улице под Майкла Джексона за деньги.

В школу никогда не ходил. Когда маленьким был и жил у бабушки, спрашивал, почему меня не ведут. "Тебе рано, попозже, " – говорила она. А мне хотелось. Дома буквы сам учил, пытался повторять, что делают другие дети. Раз даже зашел в школу и попросился посидеть на уроке. Мне понравилось.

То, что не умел читать, не мешало. Вывески у магазинов мне ни к чему, там картинки нарисованы. А деньги считать умею. Когда подрос, начал воровать. Забрали в приют. Туда же пришла бумага, что мать умерла. Я собрал вещи и убежал. Стало обидно, хотя осознаю: никакой любви к ней не было. Она ни разу меня по голове не погладила. Просто жалко по-человечески.

Приехал к отчиму. А он стоит небритый, помятый. Спрашиваю: "Как жить дальше будем?" – "Видишь палатку? Иди туда". Я зашел, а там наша мебель, ложки. "Будем здесь жить, – говорит он. – Дом я продал. Пришлось долги отдать, в ломбард отнести".

Я своровал мобильный, продал и купил билет в Харьков к тетке. Она не кололась, но вообще – никакая. Дала 50 гривен и сказала: "Езжай обратно. Я позвонила отчиму, он тебя бить не будет". Вернулся я, а отчим в Россию спетлял. Брата оставил у соседки.

Друг просил помочь. Его сестрам нужны были деньги на туфли, еще что-то. Забежали за угол, телефоны украли. Можно человека толкнуть, и он сам выпадет. Или карман разрезать, и он ничего не почувствует. Друга поймали, он сдал меня.

В колонии научился читать, писать. Уже пошел в четвертый класс. Читаю "Букварь" и журналы о спорте и машинах. Медленно получается, – дивиться на наш журнал, за хвилю каже назву "Країна". – Нормальная еда, чистая постель, у меня такой никогда не было. Я после колонии хочу образование иметь. Потом хочу списаться с продюсером: у меня получается петь и танцевать.

17-річний Валерій Валерійович Войт – із Одеської області. Відбуває покарання за крадіжку телефона і акумуляторів до автомобіля. Називає себе ВВВ. До звільнення – шість місяців. Удома чекає брат із родиною.

Тетка дала 50 гривен и сказала: "Езжай обратно"

Валерій низький – 156 см. Маленьке личко з зеленими очима, потріскані, у ранках через авітаміноз руки.

– П'яний був. Украв у ровесника телефон – можна сказати для інтересу. Він вслід біг, кричав, щоб віддав. Утром просипаюся від стуку в двері – міліція. У мене до цього було умовне покарання: залізо крав на одному пункті здачі, в другий здавав. Раз поймали, предупредили. Потім дали условно, на третій раз – чотири года і місяць.

Батьків у мене нема, жив з братом. Він старший на 10 лєт, оформив опікунство. У нього жінка, дитина. ­Просив мене, закривав у хаті, щоб не йшов до тих друзєй. Їм дєньги постоянно нада було приносити.

У школі ходив тільки на перший і останній урок. Нудно сидіти там. ­Настроєніє пропадало, як тільки туди приходив. Тут вчителя нормальні. У футбол можна грати, волейбол. Понравилось, коли про СПІД, про ВІЧ розказували, як можна заразитися. Я знав, що є така болєзнь, але тут розжували, що до чого. Самий главний для мене урок – що красти не можна.

Вийду, вивчуся на електросварщика, як брат. Він нормально живе. Як будуть дєньги – куплю мопед. Толку з машини, якщо ногами до педалей не достаю.

Кирило Кутаков із Миколаєва, 18 років. Відбуває покарання за крадіжку, розбій і пограбування. До звільнення – два місяці. Має батьків.

На Кирилові домашня курточка, добротні кросівки. Він високий і капловухий, вії світлі, пухнасті. ­Тримається впевнено.

– Был молод и глуп. В баре на соседнем столике увидел телефон дорогой, кошелек немаленький. Захотелось себе, забрал. Никто не видел, но по телефону вычислили. ­Потом у мужика барсетку на ходу вырвал. Мне условно за это дали.

Позже побил мужика и забрал все, что у него было. Хотя он просто шел из магазина домой, нес дочери бананы. У меня статья была – от семи до 10 лет, но дали три. Потому что мама хорошего адвоката наняла, денег отвалила. Зачем это делал, и сам не знаю. Мама, папа есть, прекрасная семья, денег хватало. Может, перед друзьями хотел себя показать?

Как сюда попал, все друзья исчезли. Со мной только родня общается. Ну, и девушка передавала привет. Я сказал: "Забудь меня. Живи своей жизнью". Ей 17 лет. Что, будет полтора года ждать? Оно ей надо?

Від ліктя до зап'ястя спускається витатуйована стрілка.

– У меня на руке еще и ангел есть. В СИЗО сделал, там делать нечего. Мама как увидела: "Выйдешь, будем лазером выводить".

×