"Богомазов був такий бідак, що не мав грошей навіть на фото для посвідчення. Вклеїв туди свій автопортрет"

Замість ордера на арешт Миколі Бажану вручили орден

Мій батько Омелян Григорович вступив у більшовицьку партію 1910-го. А потім його засудили й вислали в Сибір. Вважалося, що звідти неодмінно треба втікати. Батько пробіг на лижах 100 кілометрів, а потім його спіймали й повернули. А 1917-го він став більшовицьким діячем у Києві. Його іменем навіть вулицю назвали.

Батько до революції працював на заводі лекальником-інструментальником. Мав 5 карбованців платні. За ці гроші корову можна було купити. Мати потім питала: "Якого чорта ти проти царя пішов?"

 

1917-го батька й трьох товаришів по партії направили в Петроград виступити проти квітневих тез Леніна. Любив розповідати, як той вийшов із-за столу та спитав, чого батько кашляє. "Підхопив сухоти на засланні". – "Ось адреса лікаря, який нам симпатизує". Причарував ставленням. Із чотирьох чоловіків обрав батька, бо той був робітником і його легше було обкрутити.

Вдруге батько потрапив до Леніна вже директором московського металургійного заводу "Серп і молот". Тоді через закони воєнного комунізму не можна було користуватися послугами приватної власності. А лише так вдавалося дістати дров. Батько таємно їх замовляв. І на нього "настукали" Леніну. Той викликав його у Кремль. У кабінеті вождя було холодно, Ілліч сидів за столом у пальті. "Ми тут мерзнемо, – каже, – а ти за нашими спинами з буржуями домовляєшся?!" Батько зізнався, що змушений порушувати закон. Ілліч: "Так, закон ми ухвалюємо. А якщо він нас не влаштовує, то можемо його і змінити".

1933 року викликав батька до себе Сталін, щоб призначити директором Орського комбінату на Уралі – той саме будувався. Розказував: "Атмосфера підлабузництва відчувалася в повітрі. Рябий сидів у кабінеті, а Микола Єжов (майбутній нарком внутрішніх справ. – Країна) біля нього запопадливо: "Да, конечно, товариш Сталин, сейчас будет приказ о назначении". І задкує. А коли батько вийшов за ним із кабінету, то Єжов одразу став зверхній.

Я народився на Уралі, а 1945-го сім'я переїхала до Києва. Мільйони росіян їхали сюди, а мільйони українців відправляли в Сибір. Тоді така була настанова – заселити росіянами Україну й русифікувати. Не вийшло: я став націоналістом. Мої знайомі в другому-третьому поколінні з тих переселенців – свідомі українці.

Як син більшовика я мав преференції. Але це проявилося, коли вже закінчив університет. За освітою я – історик, архівіст. Після навчання кинувся шукати роботу – нема. Аж тут знайомий каже, що є місце екскурсовода в Музеї українського образотворчого мистецтва. Зайшов до директора: "Беремо". Кажу: "Я не фахівець". – "Не має значення, головне, що ви – мужчина. Ненавиджу жінок. Тільки їй на екскурсію, а вона – в декрет". А як дізналися, хто мій батько, одразу перевели в головні хранителі музею. А я ж салага, 23 роки. Потім займався самоосвітою.

У музеї експозиція нужденна була, провінційна, ­нецікава. І я подумав, що таким українське мистецтво і є. А ­1962-го вирішив зазирнути у фонди. Раніше не робив цього, бо казали, що там картини для списання, накручені на вали. Пішов шукати бойчукістів (представники школи українського мистецтва, названі від імені їхнього лідера Михайла Бойчука. – Країна). Про них саме почали говорити. А вони порізані, пошматовані, бо ж вважалися ворогами народу. І в цій напівтемряві підвалу відкриваю "Пилярів" Олександра Богомазова. І цей колір, потужність, цей спалах! Я був вражений так, що вперше і востаннє в житті побачив кольоровий сон. Оце так українське мистецтво, виявляється. Воно ж європейське, сучасне. Після того став його прихильником.

Виявилося, що жива вдова Олександра Богомазова – Ванда Монастирська. Вона бідувала у крихітній кімнатці. Якісь картини я брав у неї й віддавав у нашу реставраційну майстерню. Оформлювачу казав: "Це все музейні речі". Потім їй назад приносив. Став водити до неї іноземців, ті почали нишком купувати й через дипломатичну пошту вивозити за кордон. Там мистецтвознавці дізналися, що є такий Богомазов. На виставці російських авангардистів у Лондоні додали його і Василя Єрмилова. Всі тамтешні газети писали про цих двох велетів.

Довго думав, як реабілітували Богомазова в Україні. У Ванди Вітольдівни серед малюнків знайшов гравюру з Карлом Марксом. Показав директору музею: "У нас жодного Маркса в експозиції нема". Партієць вирішив: "Несіть його нагору, але напишіть "Маркс" великими літерами, а "Богомазов" – маленькими". Наступного дня репортери газети "Вечірній Київ" оприлюднили цей твір, ім'я Богомазова перестало лякати будь-кого. Із 1966-го його стали виставляти й у нас.

Богомазов не зміг нічого мати зі своїх картин. Був такий бідак, що не мав грошей навіть на фото для посвідчення, коли їздив викладати в Боярку. Намалював автопортрет і вклеїв.

2000 року "Натюрморт" Олександра Богомазова, що його вдова мені подарувала, продав московському колекціонерові за 20 тисяч доларів. Купив собі двокімнатну квартиру на Печерську, де зараз мешкаю. Не хотілося віддавати роботу, але жити не було де. У помешканні батьків – сестра з родиною, а я в маленькій квартирі дружини.

Серед творів, призначених на списання, побачив роботу бойчукіста Мануїла Шехтмана "Емігранти". Художника не розстріляли, як його вчителя й колег, загинув на фронті. Закортіло показати його висококласну картину серед нужденних соціалістичних шинельно-сірих полотен. Директор спитав: "Куди ж вони емігрують? Чи не в Ізраїль?" – "Вони їдуть до Сибіру, освоювати цілину", – кон'юнктурно відповів я. Картину вдалося проштовхнути, назвавши її "Цілинники". Так я просував українське мистецтво.

 

До мене звернулися мистецтвознавці – подружжя Маркаде з Парижа. Їм потрібен був каталог виставки російських авангардистів, що відбулася 1908-го в Києві. Ксероксів не було, і я переписав його від руки. Коли французи поверталися з Одеси в Париж, заїхали до мене. Про Анатолія Петрицького вони вже трохи чули. "Покажіть нам ще його щось". Я – до директора музею Петра Говді: "Люди їхали за тисячу кілометрів. Хочуть подивитися Петрицького". – "Та це ж лише з дозволу міністерства, а воно не дозволить, – каже. – Зробіть ось як. Нехай вони сидять у коридорі як прохачі, а ви вдайте, що носите картини з одного сховища до іншого". Так вони побачили роботи: "Потрясающе!" Потім ще багатьох іноземців водив у підвали музею. Помічав, що за мною стежить КГБ.

Якось моя сім'я обідала в ресторані "Дніпро" з Вендель – американською поеткою-фермеркою родом з Одеси. Перед тим я провів їй екскурсію музейною експозицією. В розмові згадали Бориса Пастернака, якому дали Нобелівську премію. Поряд із нами, за сусіднім столиком, сиділи кагебісти. Грошей, очевидно, їм видавали небагато – й вони переважно пили воду. Оркестр грав голосно, і я бачив вухо сусіда мало не у своїй тарілці.

На початку 1960-х мені написав футурист Давид Бурлюк. Він жив у Нью-Йорку і прагнув поновити зв'язки з Україною. Хотів зробити виставку до свого 80-річчя на рідній землі. Мені в міністерстві стали закидати листування з емігрантом. Вигнали з музею за всі мої витівки з іноземцями. Із вовчим квитком. Хоч куди поткнуся: "Мы, конечно, очень хорошо к вам относимся, но, к сожалению, запрещено". Не було куди йти. Хіба вагони розвантажувати.

До мене добре ставився Микола Бажан. Коли почув, що зі мною сталося, подзвонив міністру культури Бабійчуку. "Ви не мусите виганяти Горбачова, він уже встиг корисного зробити і ще зробить". Бабійчук відповів: "Охота вам, Николай Платонович, всякое говно защищать?" Але Бажан все ж мене врятував. Він домовився з директором видавництва "Дніпро" Олександром Бандурою. А той мене знав, бував у музеї, у фондах я йому показував книжкову графіку 1920 років. Сказав: "Запрошую вас на роботу завідувачем експериментальної редакції. Ставка – 100 руб­лів". Та сама, що була в мене в музеї.

Сестра Бажана Алла розповідала епізод із його життя. ­1939-го на нього була готова справа в НКВД. Щоночі чекав арешту. Водночас Сталіну дали на підпис проєкт указу про нагородження орденами. І тут вождь згадав, що в Україні хтось гарно переклав "Витязя в тигровій шкурі" Шота Руставелі: "Це варто ордена Леніна". І вписав у перелік прізвище Бажана.

У видавництво часто заходив Василь Стус. Гомоніли про літературу, його переклади. Вигляд він мав бідний, брюки старенькі, із торочками. Якось повідомив, що "Дніпро" збирається видати книжку його віршів. "Мене викликав до себе керівник Компартії Петро Шелест і запитав, чому мене цькують в Україні". – "Бо мене видало у Франції українське видавництво". – "А ми видамо тебе тут, – сказав Шелест, – і тебе не цькуватимуть". Це був 1971 рік.

Та невдовзі до влади прийшов русифікатор Володимир Щербицький. Із назв книжок, запланованих у видавництві, терміново почали викреслювати слово "український", залишали лише "радянський". Шелесту інкримінували націоналізм. А в січні 1972-го заарештували 150 українських інтелігентів, серед них і Стуса.

Поступово я став консультантом з українського й російського мистецтва ХІХ століття. Давав атрибуції для аукціону Christie's і Sotheby's. Що таке експертиза? Це коли роздивлявся тисячі робіт, око звикає і ти, як комп'ютер, уже – бачиш, справжня річ чи ні.

Якось мюнхенське подружжя Корецьких купило колекцію абстрактних картин. Приятелі відмовляли їх. Казали: "Тут нічого не намальовано" А це були полотна Казимира Малевича й Володимира Татліна. Так Корецькі стали мільйонерами.

Фальсифікацій трапляється багато. Де пахне грішми, люди що завгодно зроблять. Підробники – хороші психологи. Років 25 тому приходить до мене у сльозах гарненька дівчина. Розповідає: "Дід помер у Вінниці. А на горищі ми знайшли картини". Твори слабенькі, але підписи добрих художників – Штернберга, Меллера. Манера наче та, ще й дівчину шкода. Пишу, що це справжні речі. За три місяці приходить інша приваблива дівчина. Теж рюмсає: дід помер. Питаю: "У Вінниці?" – "Ні, в Житомирі, а на горищі…" Кажу: "Знаю". Дівчину вигнав, а в попередньої експертизу відкликав.

У 60 років я ходив на руках, у 70 – стояв на руках, а у 84 вже ледь ногами дибаю. Роблю примітивну зарядку. Якби не дружина, то й надвір не виходив би. Зійшлися ми років вісім тому. По роботі попросила розповісти про Анатолія Петрицького. Ірина – моя колишня студентка. Досі ображена, що на іспиті поставив їй четвірку.

Вдома є маленька мистецька колекція. Дружина називала її "колекція моїх удів". Купував картини у вдів художників, або ж вони мені їх дарували. Останнє придбання – "Чорний квадрат" Казимира Малевича. Якийсь художник робить копії і продає по 1000 гривень. Мені за 500 віддав. У нього гасло таке: "В кожну хату – по квадрату!"

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН

×