"Аристократки для весільних суконь обирають шовк і кремовий колір"

У Бельгії підприємництву вчать на курсах

Бабця була швачка, обшивала пів села. Спостерігала, як вона працює, розробляє лекала. Підлітком почала створювати вбрання для себе і старшої сестри. Бо в магазинах усе продавали однакове та монотонне, а хотілося незвичного.

Дизайн своєї весільної сукні придумала сама. Розробила лекала, купила тканину, але шити доручила колежанці. Кажуть, це погана прикмета, якщо наречена сама шиє вбрання. Сукня вийшла красива.

18 років тому наважилася поїхати з чоловіком на заробітки в Бельгію. Ми були молодою сімейною парою. Я викладала в училищі. Зарплату отримували таку мізерну, що її більша частина йшла, щоб доїхати на роботу.

 

У Бельгії були друзі й сестра чоловіка. Ми не планували залишатися надовго. За рік хотіли заробити грошей, щоб чоловік зміг відкрити стоматологічний кабінет, а я – ательє.

Перший час жили в друзів, спали на підлозі. Не могли собі дозволити наймати квартиру. Водночас і додому повернутися не мали як. Для поїздки позичили багато грошей. Треба було повертати.

Влаштувалася нянею. Тричі на тиждень займалася з двійнятами. Годувала, купала, вкладала спати. Одночасно готувала їжу їхнім батькам. Було непросто, бо не розмовляла французькою. Знала лише "добрий день" і "дякую".

Французьку вчила під час роботи. Пізніше записалася на заняття. Згодом опанувала і фламандську. Щоб відкрити бізнес, закінчила курси підприємця.

Переважно траплялися хороші люди. Щоправда, всюди бувають винятки. Одна з колишніх роботодавиць не приховувала зверхності. Коли її мати розповідала про деяку побутову техніку, та знервовано сказала: "Що ти їй пояснюєш? Вона українка, все одно нічого не зрозуміє". Це образило. Відчувала, що ставляться, ніби до нижчої раси. Незабаром змінила роботу.

В іншій сім'ї працювала два роки. Досі підтримуємо дружні стосунки. Коли господиня дізналася, що я знайшла роботу за спеціальністю, шкодувала, що залишаю їхній дім, але й щиро за мене раділа. Зараз ми стали сусідами, живемо на одній вулиці.

Гастрономічні вподобання бельгійців спершу дивували. Люблять морепродукти, особливо мідії. Мені вони здавалися огидними. Але тепер смакують. Також не розуміла тартару із сирого м'яса, приправленого різними спеціями.

Дотепер не можу звикнути до бельгійської погоди. Це дощова країна, інколи бракує сонця. Місцеві живуть від­особ­лено, можуть нічого не знати про найближчих сусідів.

Доньку забрала в Бельгію, коли їй було 3,5 року. Швидко вивчила французьку в дитячому садку. За місяць видавала чимало нових слів, а через три могла казати такі фрази, яких навіть ми з чоловіком не знали.

Молодшу доньку народжувала в Бельгії. Це не порівняти з пологами в Україні. Після перших я була психологічно травмована. В Бельгії зовсім інше ставлення – інтенсивно готують, допомагають під час переймів, морально підтримують. Після народження постійно запитують, чи щось потрібно.

За три роки приїхала моя сестра Оксана. Я допомагала їй із пошуком роботи, й це стало доленосним моментом. Ми натрапили на оголошення, де сім'я шукала хатню робітницю. Господарі почали показувати дім. На другому поверсі ми побачили велике ательє. Я не могла стримати усмішку. Пояснила, що пошиття одягу – моя професія. Вони якраз шукали моделістку й запросили на іспит. Мала повністю розробити модель сукні. Мене взяли на роботу.

Це був будинок високої моди, який займався вечірніми сукнями. Розробляла в них лекала. На щодень бельгійки вдягаються буденно. Але на урочистостях дотримуються дрескоду. Обирають лаконічні, але водночас вишукані сукні.

Шити весільні сукні підказав власник магазину тканин, з яким співпрацювали в ательє. Запропонував приводити клієнток. Досі з ним підтримуємо контакт.

Бізнес відкрила 10 років тому. Поступово через "сарафанне радіо" почали з'являтися замовники. Люди самі роблять мені рекламу. Працювала у власній вітальні. Могла сидіти над замовленням і до опівночі. Чоловіка це не влаштовувало, бо ж не залишалося часу на сім'ю. Але тоді треба було максимально працювати, щоб усе функціонувало так, як треба.

Коли орендувала приміщення, робочий графік стабілізувався. Як зводили власний будинок, одразу запроєктували ательє. Тому тепер моє робоче місце поряд із домом. Та я намагаюся розділяти роботу й особисте життя. Працюю до п'ятої, максимум до шостої вечора.

Створювати сукню можу кілька тижнів. Замовниця розповідає про свої вподобання, описує, яка хотіла би бути в особливий день. Я дивлюся на жінку й даю поради. Не боюся сказати, що личитиме, а що – ні. Тоді накидаю ескіз і добираємо тканину до цього фасону.

Завжди шию пробне плаття з простої тканини, адже не всі правильно уявляють картинку. На клієнтці виправляю, домальовую деталі. І тільки після цього переношу на лекала й беруся за справжнє.

Багато працюю для людей із вищого світу. Вони, як правило, самі про це не говорять, але про аристократичне походження розповідають їхні подруги. Для весільних суконь часто обирають шовк і кремовий колір. На урочисті події неодмінно надівають капелюшок.

Оксана в Україні працювала вчителькою молодших класів. У Бельгії викладала в українській школі Брюсселя. Вона креативна й відповідальна, тому я запропонувала їй спробувати виготовляти капелюшки. Коли порівнюю якість роботи інших майстрів і моєї сестри, завжди нею пишаюся.

2017 року пішли з подругою подивитися показ високої моди в Брюсселі. Вийшли під величезним враженням. Подруга цілком серйозно сказала, що наступного року я також повинна взяти участь. Головною умовою тоді була творча співпраця двох дизайнерів, поєднання їхніх бачень. У мене з сестрою вже був спрацьований дует. Тому ми представили портфоліо й пройшли відбір.

Нашою фішкою стала алхімія кольору. Від темних відтінків перейшли до світлих, від вечірніх суконь – до весільних. У залі сиділи понад 700 людей. У нашому вбранні на подіум виходили найкращі моделі Бельгії. Ми хвилювалися.

Знайомі бельгійці щиро захоплюються історією моєї кар'єри. Всі розуміють, що було непросто й за успіхом стоїть титанічна праця. Тут багато податків, тому не поледарюєш.

Найбільший стимул працювати – це жінки, які вдягають мої сукні. Приємно, коли телефонують після весілля й дякують за вбрання. Особливо щедрі на похвалу матері наречених. Кажуть, що їхні доньки мали вигляд справжніх королев.

Наше коріння важливе. Виросла в родині, де всі дружні. Тісно спілкуюся з двоюрідними, троюрідними сестрами та братами. На жаль, таких родинних стосунків бракує моїм дітям. Вони отримують величезне задоволення, коли гостюють у рідних в Україні.

Найбільше шкодую, що не змогла попрощатися з батьком. Він захворів у той період, коли ми не могли виїхати. Це досі болить.

×