Ексклюзиви
Четвер, 10 квітня 2014 12:58

Янукович заслуговує, аби його судили матері, чиїх синів він убив
4

Дмитро ГОЛУБНИЧИЙ. Народився 1998 року у Львові в сім’ї музикантів. Мати Віталія Голубнича – співачка, батько Олександр – цимбаліст, заробляє ремонтом музичних інструментів. Має молодшого брата 13-річного Андрія та сестер 6-річну Софію, Анну-Марію, 5 років, і 3-річну Мирославу. Живуть із батьками у трикімнатній квартирі. Дмитро навчається у спеціалізованій музичній школі. З 10 років грає на бандурі. Уперше на Майдані побував 21 січня, коли на вулиці Грушевського тривали сутички з силовиками. Тоді втік із дому. 19 лютого до Києва приїхав із батьком. Потрапив на передову на вулиці Інститутській, коли почався обстріл протестувальників снайперами. Прославився завдяки викладеному відео на YouTube. Дмитро на камеру розмовляє з батьком, просить матір не хвилюватися і чекати вдома. Того дня у Києві загинули понад 40 людей
Фото: фото: Ярослав Тимчишин
Львів’янин Дмитро Голубничий на передовій під час обстрілу протестувальників снайперами на вулиці Інститутській. Був там із батьком, який зняв сина на відео для матері – думали, що живими не повернуться
Бої на вулиці Інститутській у Києві 20 лютого. Зранку протестувальники пішли в наступ і взяли під контроль втрачені за два дні до того території. У відповідь силовики відкрили вогонь

16-річний львів'янин Дмитро Голубничий розповідає, як вижив під пострілами снайперських куль 20 лютого на вулиці Інститутській у Києві та що хотів би змінити в країні

– Восьму годину зустрічаюся тут із журналістами. Відколи в інтернеті тато виклав відео з нашого перебування на Інститутській, зі мною всі хочуть побачитися, – каже Дмитро Голубничий.

Він сидить на лаві біля Ратуші в центрі Львова, поряд із символічним меморіалом Небесній сотні. Там люди моляться й запалюють свічки під портретами розстріляних. ­Дмитро в синьо-жовтій куртці, картатій червоній сорочці, джинсах, на шиї шарф із портретом Степана Бандери. Усе як на відео, де хлопець із батьком Олександром на вул. Інститутській дерев'яним щитом затуляються від куль снайперів.

Революція відбулася. Що змінилося?

– Я змінився точно. А коли сам міняєшся, то і світ навколо тебе – також.

Доти смерть уявляв дуже романтично: помру героєм! Після Майдану зрозумів, що в цьому немає нічого прекрасного. Прекрасне було в боротьбі. Стояв із дерев'яним щитом і знав, що він мене не захистить. Але страшно не було, бо за мною і тими всіма людьми була правда. За правду не страшно вмирати.

Зараз кожен має шанс заради Небесної сотні змінитися. Жити гідно, без хабарів, не смітити, не красти, не вбивати.

На слова Дмитра позаду на лаві покашлює літня жінка. Губи підмальовані яскравою помадою.

– Фашисти! – нервово хапає полотняну торбу й кульгає в бік трамвая.

– Ті, які досі живуть за стандартами совка, також мають шанс змінитися. Вони мене найбільше обурюють – радянським мисленням. Їм хоч що кажи, хоч як переконуй, що ми – не фашисти й не терористи, все одно у своє вірять. У Європі краще, вищі пенсії та зарплати, а вони хочуть до Росії. Хочуть Путіна, його політику. І тільки тому, що "Россия – братский народ". Дивуюся, чого тут живуть, якщо все в нас не подобається. Беріть, їдьте туди і не каламутьте воду в Україні.

Моя сім'я не нуждалася ні в чому. Я був у Києві за інших людей, які живуть бідніше, ніж ми, які хліба не мають за що купити. От як ця бабця.

Ваші однокласники також їздили?

– Та ні, я їх і не просив. Зі старшими хлопцями з 11-го класу говорив, із колишніми випускниками нашої школи, але ніхто не відгукувався. Тому перший раз 22 січня поїхав сам. В інтернеті написав оголошення, хто би підвіз до Києва. Один чоловік зголосився. Біля King Cross'у (магазин на виїзді зі Львова. – "Країна") підсів до нього в машину. Вже як добряче були за містом, набрав маму і сказав, що їду на Майдан. Знав, що не відпустять, коли скажу наперед.

А вже другий раз як зібрався, мама знала, що відмовляти мене немає сенсу. Попереджала, що там стріляють. Плакала. Мені було дуже її шкода. Та послухатися не міг. Я собі б ніколи не пробачив, якби не поїхав тоді до Києва. Мама пішла до тата. Сказала йому їхати зі мною. І привезти мене живим чи мертвим. Як уже вийде, – всміхається, від холоду трохи тремтять губи.

Що планували робити в Києві?

– Із татом приїхали в середу 19 лютого. Десь опівдні. Пройшлися містом. Побачили, що біля Маріїнського багато крутяться тітушок. Вирішили не нариватися. Повз пости ДАІ швидко пішли на Майдан. Там одразу до роботи взялися. ­Ніхто не говорив, що треба робити. Самому було видно. Лежали мішки, і ми з татом стали набирати туди землю. Укріплювали барикади. Носили каміння на передову.

Ночували в мерії. Наступного дня розбудили о шостій ранку криками "Наступ!" Усі побігли на Майдан. Там нічого серйозного ще не було. "Беркутівці" кидали поодинокими коктейлями Молотова, провокували нас. Постояли майже 3 години. Батько навіть повернувся спати. Сказав, що серйозного нічого не буде. А я зустрів Антона Пінчука. Йому 18 років. Познайомився з ним 22 січня.

Десь коло дев'ятої почався наступ на Інститутську. Пішли з Антоном. Батька не хотів будити.

Наші хлопці прорвали барикаду. Забралися у згорілий автобус і кидали коктейлі в бік стели, де "беркутівці" заховалися. Вони почали відступати. Наші захопили стелу, забарикадувалися. Хтось крикнув, що треба йти за силовиками в наступ Інститутською. Аби кордони Майдану розширити. Ми з Антоном рвонули вперед.

Що мали для самозахисту?

– На голові у мене була військова каска. Її подарував хтось із сотників – за те, що стояв на передовій на Грушевського 22 січня. Якусь каску знайшли й Антонові. Я собі підняв дорогою великий дерев'яний щит. За ним можна було сховатися обом. Щити валялися під ногами, але деякі були без ручок, а декотрі такі важкі, що не міг із місця зрушити. З Антоном домовились: я зі щитом попереду, прикриваю, а він за мною несе ящик із коктейлями. Кидає, підпалює. Ми присідаємо і ховаємося. Потім встаємо, і вперед.

Так прорвалися трохи вище за міст по Інститутській. І тут одразу почалася стрілянина. Спочатку думали – лякають із пневматичної зброї. Але вже за мить перед нами лежали люди, з яких лилася кров. Хтось не рухався. Стали помагати хлопцям виносити поранених. Так з Антоном і загубили один одного.

Кажуть, у наших зброя була. Бачив її. Вставлялись гумові шурупчики і ця зброя стріляла метрів на сто. Нею хіба відлякувати можна було, а не вбити чи хоча б поранити.

Хлопці, що стояли попереду, не входили до жодної сотні самооборони. Вони не були афганцями. Знайшли якусь каску будівельну, яка ні від чого не рятує, навіть від пневматичної зброї, і бігли вперед. Коктейлів не вистачало. Шин – також. Не мали з чого зробити димову завісу.

Бажання відступити не було?

– Там багато страшного робилося. На моїх очах чоловікові куля влучила в голову, і він упав. Кругом лежали мертві люди. В одного кулею з голови винесло мозок. В іншого все обличчя закривавлене. Кров річками текла по дорозі. Коли пораненого тащили до медиків, то на сходах калюжі крові були. Люди сунулися на ній, падали. Це жахливо. Але я не міг відступити. Треба було рятувати поранених. Страху в той час не відчував. То якесь інше відчуття, зараз його важко описати. Відповідальність за інших чи якось так. Я знав, що роблю правильно. Відчував: зараз – на своєму місці. Там, де маю бути.

Ви молилися?

– Я атеїст. Не вмію молитися. Мама вірить у Бога. А я вірю, що Бог – це все, що навколо нас. Коли був під кулями – знав, що наді мною є і рятує мене якась третя сила. Але не хочу це називати Богом.

Знаєте тих, кого врятували?

– Часу знайомитися не було. Не знаю людей, яких виносив, не знаю тих, що лежали переді мною мертві. Не знаю, чи залишилися живі ті, яким допомагав вибратися. Донесли до медиків, одразу біг назад. Далі почали барикаду будувати, палити шини. У той момент мене знайшов батько. У нього теж не бачив ніякого страху. Бачив любов до мене – сина.

Він знімав усе на камеру. Коли зрозумів, що довкола відбувається, подумав, що живими не виберемося. Хотів, щоб мамі хоча б відео залишилося. Хтось би його знайшов та й передав.

За кілька хвилин мама задзвонила. У цей момент за кілька метрів від нас із татом чоловікові в скроню влучила куля, він упав. Я взяв слухавку. Сказав мамі, що дуже її люблю. Що зараз із татом у їдальні. Не хотів, щоб хвилювалася. Вона б себе думками вбила. Сама з чотирма дітьми. Без старшого сина, без чоловіка.

Потім дали команду повертатися. Не знаю, котра була година. Не знаю, скільки пробули під тими барикадами.

Вам лише 16. Не було шкода свого життя?

– Я знав, що мушу тут бути. З дитинства у мене таке відчуття, наче маю борг перед своєю країною. За те, що в ній народився. І маю його повернути.

Звідки стільки сміливості?

– Моя бабуся колись була мельниківка. Може, мені це від неї передалося, і я такий затятий.

А ще обурила нерішучість деяких чоловіків, які старші за мене, з військовою підготовкою – і в такий важливий момент лежать на дивані. Хотів, щоб їм було соромно, коли мене побачать під кулями.

Зараз готовий їхати в Крим воювати. Якщо дадуть зброю, бо без неї там нема чого робити. Зброєю не вмію користуватися, але, думаю, мене навчать. Для цього багато розуму не треба.

Не боїтеся вбивати?

– Убивати і захищатися – різні речі. Я ніколи перший не нападав би, не провокував би й конфлікту. Бо вважаю, що все можна вирішити мирно. Але коли в тебе стріляють, хочуть убити – треба захищатися. Це нормально і природно. Я позбувся багатьох страхів після 20 лютого. Раніше сильно боявся крові. А тепер відлягло. Прийшло усвідомлення того, що всяке в житті буває. Повинна нація народитися і переродитися завдяки крові невинних людей. На Майдані народилася справжня Україна, і я бачив це.

Дмитро пропонує піти на місцевий майдан, щоб трохи зігрітися.

Сняться жахіття після всього побаченого?

– Не сняться, бо я майже не сплю. Вночі лягаю, закриваю очі, бачу дим. Момент, коли чоловікові попадають у голову, він падає. Друг порадив піти на могилу до Вербицького (Юрій Вербицький, герой Небесної сотні, тіло якого знайшли 22 січня біля столиці. – "Країна"). ­Поставити свічку. Подумати. Так і зробив.

Думаю, я недаремно вижив, маю ще якусь місію виконати. Хотів би в майбутньому стати громадським діячем. У президенти не піду і в політику – теж. Не готовий своїми рішеннями нести відповідальність за всю країну.

На площі біля пам'ятника Шевченку близько 200 людей дивляться прес-конференцію Віктора Януковича в Ростові-на-Дону. Дмитро зупиняється, слухає. Колишній президент ламає ручку, а потім просить пробачення в українського народу.

– Ну хвора ж людина. Лікувати його треба, але й карати. Я віддав би Януковича матерям загиблих синів. Вони правильно вирішили б його долю, – на слова Дмитра оглядаються кілька жінок. Погоджуються з ним, кивають. – Янукович – боягуз. Те, що він розказує, це маразм. Він просто тікав. Він дуже багато знає. Якщо попаде на лаву підсудних, буде невигідним для деяких осіб свідком. Він усіх здасть. По ланцюжку аж до Путіна дійде. Росіянам невигідно буде довго тримати Януковича живим. Думаю, його скоро свої ж приберуть.

Я ще я Партію регіонів заборонив би. Зараз вони тікають від Януковича, сльози ллють. Звинувачують у всьому колишнього президента і його найближче оточення. Але хіба вони не є тим оточенням?

І "беркутівців" карати треба. Розумію, що деяких заставляли стояти, тиснули на їхні родини, погрожували дітям, жінкам. Але можна було стояти і не бити людей. Зрештою можна було стріляти, раз є наказ, але в ногу, руку. А не в скроню та серце цілитися.

Зараз ви читаєте новину «Янукович заслуговує, аби його судили матері, чиїх синів він убив». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 900
Голосування Чи повірили ви у Шевченка-тренера після матчів проти Сербії та Люксембургу?
  • 1) так, команда під його керівництвом прогресує
  • 2) ні, як не було віри, так і немає
Переглянути
Погода