"Янукович, як прем'єром був, наш завод запустив. А Порошенко розібрав"

У Цукроваровому квартири продають за п'ять тисяч гривень

724 квартири стоять порожні в колишньому селищі Цукроварів Добровеличківського району на Кіровоградщині. У них жили працівники ­Кіровоградського цукрового заводу № 11. Поряд працювала кондитерська фабрика, де виготовляли солодощі з арахісу. 2004-го підприємства закрили, люди почали виїжджати. Кількатисячне селище перетворилося на руїни

Цукроварового нема на електрон­ній карті. Тепер це вулиця Цукровий завод на околиці села Липняжка. Площа селища – 262 га, як два Національні музеї народної архітектури й побуту поблизу Пирогова.

На початку 2000-х у Цукроваровому жили близько 3 тис. людей. Сьогодні – 111. Газу й опалення в будинках немає. Із комунікацій – лише електрика. Воду добувають зі свердловини.

– До нас Чорнобиль приїжджали знімать. Кажуть: "У справжньому все позаростало, а у вас ще ні", – говорить сільський голова Липняжки Віктор Торовик, 53 роки.

Їдемо його службовою "Нивою" до колишнього Цукроварового – із центру села близько 2 км.

 

– Тут було чимало невеличких цукрових заводів. 1978-го стали будувати ще один. Перший цукор виробили через вісім років. А 2004-го завод вже простоював. Не завезли сировину. Буряк відправили на Новоукраїнку.

Віктор Торовик працює головою села 10 років. На руці витатуйовано ім'я дружини – "Оля". Робив сам. На зап'ясті шрам від іншого татуювання – "Галя". Це його перше кохання. Напис випалив марганцівкою, коли стосунки не склалися.

– За 20 доларів продамо весь під'їзд, – каже Віктор Поліщук, 59 років.

Сидить під своїм продуктовий магазином на вул. 40 років Перемоги. Колись працював на заводі.

– Він міг переробляти в сутки 6 тисяч тонн буряка, – розказує. – Все було зроблено по польських технологіях. Таких заводів в Україні було три: 11-й Кіровоградський, 40-й Вінницький і 17-й Хмельницький. За зміну працювали 800 людей. Всього на заводі було 1600 робітників.

У Липняжці є сільська рада, школа, будинок культури, бібліотека, крає­знавчий музей, два магазини, кафе, фермерське господарство.

Більшість колишніх працівників цукрового заводу живуть на пенсію. Решта – їздять на заробітки.

На території колишнього Цукроварового – дев'ять п'ятиповерхівок. У них – 783 квартири. Заселені 59. Селище називають "місто-привид" або "солодкий Чорнобиль".

– Писали листи і Януковичу, і Ющенку, і Тимошенко, і Яценюку. Пропонували тут створити військову частину, будинок для престарілих чи інтернат. Кажуть, неактуально. Будинки не потрібні нікому. Нехай сюди переїдуть переселенці. Плитку поставити, грубу для опалення – і можна жити, – розповідає 53-річна Тетяна Лучейко. У Цукроварів перебралася з чоловіком і дочкою. Через два місяці отримали двокімнатну квартиру. Працювала вчителем початкових класів. Тепер – секретар сільської ради.

Сільський голова веде у п'ятиповерхівку напроти продуктового магазину. У кімнаті на першому поверсі п'ятеро чоловіків грають у доміно. По кутках розкиданий старий одяг, пляшки з-під пива й пачки сигарет. На стінах – обдерті мереживні шпалери, плакат із дівчатами у коротких майках із домальованими на обличчях фломастером бородами й вусами.

– Тут жив наш товариш. Електриком робив. Потім переїхав у батьківську хату в Липняжці. Попросили в нього квартиру, щоб у гаражі не сидіть. Оце в усіх квартирах так – позатікало, повідпадало. Ми тут і зимою граємо, – говорить Володимир Заєць, 58 років. – Харашо, що світло є, вода і магазин, щоб хліба купити.

Янукович, як прем'єром був, наш завод запустив. А Порошенко розібрав. Зараз він числиться як законсервірований. Я 20 років проробив там замдиректором по снабженію. Останні місяці зарплати не платили. Замість неї – хліб, м'ясо, котлети давали у столовій. Мій кабінет самий останній розібрали. Не давав машини вивозити. Страйкували, дорогу перекривали. Мене тричі за це арештовували.

– Село покинуте. Ні дров, ні вугля не завозять, – 68-річний Олександр Кубишин тримає в руках тліючу сигарету. – Хотів недавно взять кредит у банку. А вони мені: "Що під заставу даєте?" Відповідаю: "Квартиру". Чую: "Та ваша квартира взагалі ніде не числиться".

На першому поверсі у трикімнатній квартирі живе подружжя Людмила та Анатолій Грубі. Одразу ведуть на кухню. Там стоїть автоматична пральна машинка, електроплитка "Мечта", старі меблі.

 

– Кроме завода, работы не было, – говорить 58-річна Людмила Груба. Часто усміхається, на зубі блищить золота коронка. При заводі працювала вихователем у дитячому садку.

– Дівки було і такі, і такі, – 55-річний Анатолій Грубий показує руками розміри грудей. Невисокий, з рідкими сивими вусами, накульгує на праву ногу. Приносить із сусідньої кімнати пляшку самогонки і коньяк. На плечі має татуювання дівчини. – А потім приїхали западенки. Ото безотказні дівчата. А нашим треба то гроші, то шоколадку.

Господиня ставить на стіл варену кукурудзу, смажену картоплю з ковбасою, рулет із яблуками. До столу підсідає син 31-річний Володимир.

– Остались мы без работы. И факти­чески без жилья. Отопления нет, воды, по сути, тоже. Кран только на улице. Носим воду ведрами, – продовжує жінка. – В квартире над нами никто не живет. Мы там поставили бочку. В нее нужно принести четыре ведра воды, чтобы стиральная машина работала. Канализация – в подвале. В жару запах слышно. Зимой течет по стенам. Постоянно надо делать ремонт – подклеивать, подмазывать. Отопить все – нечем. Электрообогреватель только в одной комнате. Пол очень холодный – ноги мерзнут.

Держим огород. Хоть и нет на землю никаких документов. Выращиваем, кто что может – огурцы, помидоры, кукурузу. Фруктовых деревьев насадили. Засаживаем клумбы цветочками. Сил не хватает, потому что нас мало. А хочется красоты.

Людмила Вікторівна наливає компот з яблук, абрикос і тархун. Анатолій Володимирович – самогонку й коньяк.

– Щоб у нас тут все наладилося. Хай Петро Олексійович приїде і хоч канфєтну фабрику поставить, – говорить тост сільський голова.

– Хочете в нас квартіру купить? – сміється Анатолій Грубий. – Може, тут нєфть найдуть.

– Од клуба самі розваліни остались, – каже Володимир. Приїхав до батьків на кілька днів. Працює інженером-механіком у Кропивницькому (раніше місто називалось Кіровоград. – Країна). Одружений. Має сина. – Скільки людей погибло, поки завод різали на метал. Того тросом збило, хто швелер різав і впав, кого плитою привалило. Для цієї роботи набирали бездомних, безробітних.

У посьолку колись було чисто. Асфальт мили пожарною машиною. Отоплєніє лупило так, що штори плавилися. Форточки взимку були откриті всігда. Квартіри шикарнячі. В Кіровограді таких нема. Зараз хто в Києві, хто в Кіровограді. Однокласник Валік Охріменко – в Росії. Братуха уїхав в Москву. Я сюди приїжджаю раз на рік. Тьоща тут також живе. Їй дрова порубав – і звалюю. В малого алергія. Амброзії багато.

У будинку навпроти сім'ї Грубих заселена одна квартира на третьому поверсі. Там живе 47-річна Тетяна Хоміна з чоловіком Володимиром, 56 років. Купили 3-кімнатку 10 років тому. Раніше жили в райцентрі.

– Так шо до неї підете? Начне кричать-верещать. Настроєніє попортить, – говорить Анатолій Грубий. – Приїхала з дітьми. І ще теперішній чоловік зробив чотири дитини. У неї вже дев'ять. Каже, що хоче медаль "Мать-героїня".

Тетяна Хоміна – невисока худа брюнетка з короткою зачіскою. Одягнута у домашній рябий халат. Зустрічає на порозі квартири. Поряд бігає білява дівчинка, років 5, у рожевому платті з рюшами.

– Ми 10 років тут живемо. Купили квартиру за 4,5 тисячі гривень, – шморгає носом Тетяна Іванівна.

Веде в кімнату з диваном, дзеркалом і шафою для посуду. На дзеркалі висять три стрічки "Випускник". У кімнаті напівтемрява – вікна зашторені. На дивані розкидані іграшки. За ним фотошпалери з пальмами. Відчувається волога і запах плісняви. На підлозі стоять 10 відер води.

– Мокріє все – одкриваємо вікна, щоб сохло. Грибок завівся – діти боліють. На зиму плиту построїли. Топимо дровами. Тепло лише у двох комнатах. Третю закриваємо – потім її ціле літо висушуємо. Воду носимо, щоб дітей купати, посуд мити, готувати. Кожен день стіраю. По три-чотири шворки навішую.

Тетяна Хоміна веде у сусідню кімнату з грубою. Там сплять діти.

– Зі мною живуть шестеро. Той в армії, інша замужем, – продовжує. – Тримаємо 12 соток городу. Ждемо грошей із колгоспної землі. Здавала в оренду, а тепер продам. Покупатєль дає 60 тисяч гривень. Тут хату купимо. Сидимо з чоловіком без роботи уже вісім год. Я раніше працювала санітаркою в больниці у Добровеличківці. Потім заміж вийшла. Чоловік бив – покинула. Це в мене другий. Від нього – п'ятеро дітей. Був у Чорнобилі. Але документів, що робив там, не осталося. Получаємо на дітей допомогу 9 тисяч.

З кімнати виходять хлопчик, на вигляд років 7, і дві дівчинки. Розпатлані після сну, усміхаються.

– Недавно купили "Москвича" за 6 тисяч гривень. Геть розвалюється. Але дітей треба в лікарню возити, – каже Тетяна Іванівна. – У магазині нічого докупиться не можна – страшні ціни. А діти просять ковбасу, цукерки, пряники. Сосиски дуже люблять.

 

У центрі селища – два магазини з продуктами й побутовою хімією. Сім метрових полиць забиті алкоголем – від горілки за 55 грн до грузинського вина за 165 грн. Поряд – проіржавілий кіоск, де крейдою написано "Пусть сердцу вечно снится май".

– Жити тут харашо. Але не хватає інвестора, щоб робочі місця були. Купив квартиру за 5 тисяч гривень. Ще стільки вложив в переоформлення. За дев'ять років Київ надоїв. Встановлював там кондиціонери. Потім влюбився. Дружина з Липняжки, – розповідає підприємець Володимир Мельник, 36 років.

Зустрічаємо його недалеко від магазину. Несе картату сумку з кабачками. Переїхав сюди з Києва. З батьком і братом відкрили два магазини й кафе. Ще один магазин має у райцентрі. Живе з дружиною 36-річною Ганною і 12-місячною донькою Алісою у трикімнатній квартирі. Вставили пластикові вікна, зробили ремонт, провели воду. Мають автомобіль Fiat.

– Завод був нерентабельний. На нього мали робити два райони. І він би все те ковтнув за два тижні, – розповідає Марія Заєць, 54 роки. Поспішає на роботу в бібліотеку. – На Вінниччині такий самий завод розібрали. А всі збудовані до революції – і досі працюють. Бо маленькі.

Люди з грошима сюди приїжджали. Хотіли комплекс рогатої худоби робити, палетами займатися, макаронними виробами. Якби завод ціленький був, то інвестори знайшлися б. А з нуля ніхто не хоче нічого робити.

Їдемо подивитися на руїни цукрового заводу. Від будівлі залишилися бетонні плити фундаменту, цегляна вежа і довгі канави, де мили буряк. Все заросло бур'янами.

– Тут був завод. За ним – очисні та зливні споруди. Гараж стояв, – Віктор Володимирович показує на голі бетонні плити. – А залишилося одне приміщення від складу сухого жому. Не можуть його ніяк розвалять.

×