"Якщо в лісі побачити змію, що хоче з'їсти жабу, й розігнати їх палицею, то вона стане громовою"

Австрійський цісар замовляв посуд у гуцульського майстра

Колекціоную речі все життя. Збудував на подвір'ї музей. Назвав "Альпеншток". Так кажуть на палицю для походу в гори – прототип трекінгової. Мандрівники купували набійки-шильдики в містах чи на вершинах гір і прибивали до альпенштока. Колись по тих набійках можна було сказати, яким маршрутом людина ходила. Їх могло бути 30–40. Тоді видно, що турист – бувалий. Гуцули називали альпенштоки клябуками чи кальбуками. Користуватися ними їх навчили австрійці. Шильдиків вони не чіпляли.

В експедиції їжджу, щоб побачити гуцульський край, автентику його сіл. Із сином раз на тиждень вибираємось. Обходили майже всі села Верховинщини й Косівщини. Зараз вивчаємо Закарпаття.

 

Зрозуміли, що мольфари досі є чи не в кожному гуцульському селі. Їхній дар нікуди не зникає, перед смертю вони комусь його передають. Серед предметів, за допомогою яких вони виконують свої дійства, є, наприклад, камінь з отвором усередині. Що з ним роблять – не розповідають. Є мольфарська громова палиця. Кажуть, якщо в лісі побачити змію, яка хоче з'їсти жабу, то їх тою палицею треба розігнати. Опісля вона стане громовою. Нею можна буде відігнати град, якщо казати певні примовки. Палицю, що зберігається в нашому музеї, подарував мольфар.

На Гуцульщині мольфарство з'явилося пізно. Вчителі й перші школи виникли наприкінці XIX століття. Доти люди не вміли писати. Хоч і діяли церкви, та християнство перепліталося з язичництвом. Свята були християнськими, а обряди – язичницькими. Звісно, люди зверталися до священників, але ніхто не міг допомогти так, як це робив мольфар. До них ішли з усіма проблемами. Їх боялися і поважали. Біля їхніх хат і досі стоять черги. Люди ставлять намети і днями чекають, щоб почути пораду. Це сильні люди, які багато знають. Мають зв'язок із природою, певними силами, багато чого відчувають.

Важко було знайти чепелик – справжній гуцульський ніж мольфара. Вдалося випадково, але як саме – тримаю в таємниці. Ніж містичний. Якщо розповім, як потрапив мені в руки, може втратити силу.

Якось набрели на глухе село, яке майже вмирає. Підходимо до 200-річної хати, а там живуть люди. Перш ніж запитати, хто ми й чого прийшли, запрошують за стіл, пригощають. А вже тоді розпитують. Ця гостинність вражає, як і традиція знайомити гостей із найстаршим членом родини. Сучасні люди в низинах не звикли таке робити, соромляться часто. А в горах – навпаки. Старший у родині – головний.

Гуцульщина зникає, полонини пустіють. Мало хто хоче тримати овець і займатися господарством. Доріг, худоби й засобів для проживання нема. Ще кілька років без підтримки – і від цієї автентики залишаться лиш артефакти в музеях і сторінки у книжках.

Більшість сіл – високо в горах. Йти до них треба по 10 кілометрів, бо заїхати неможливо. Якось в одному такому знайшли давній стіл. Не могли відмовитися від нього. Змайстрували із сином палицю на 5 метрів, прив'язали до неї стола і снігами несли 4 години. Стіл зроблений наприкінці ХІХ століття, має візерунки, хрести. Вони й солярні знаки зображені майже на всіх автентичних гуцульських побутових речах. Наприклад, символом сонця був малюнок у вигляді круга з гуцульською ружею посередині. Знаки вважали оберегами. Гуцули прийняли християнство, щоб прикрасити свій культ, казав письменник Михайло Коцюбинський.

Столи є яремчанського, микуличанського, верховинського типу. Різняться відповідно до побуту в цих районах. Майстри в Микуличині, наприклад, робили так званий писаний стіл – з явора, оздоблений сливою. Стіл-скриня – верховинського типу. Поїли, поскладали миски й закрили.

В одному селі натрапив на глек, виготовлений в середині XIX століття. Був занедбаний, майже чорний. Малюнок побачив, коли відреставрував. Це робота видатного майстра гуцульської кераміки Олекси Бахматюка. У нього замовляв посуд австрійський цісар Франц Йосиф. Олекса робив колоритні малюнки з сюжетними композиціями, які не повторювалися. На цьому глеку зобразив двох панів у капелюхах, які щось продають один одному – між ними є ваги. Посеред композиції – австро-угорський герб.

 

Цікаві села в Богданській долині на Рахівщині. Особливість цього району в тому, що лише один із Закарпаття входить до складу Гуцульщини. Густонаселений і має такі присілки й хутори, до найближчої хати яких треба йти зо 2 години. Цей шлях люди долають щодня. Там прекрасні краєвиди з автентичними хатами. Що вище піднімаєшся в гори, то добріші там живуть люди.

У селі Чорна Тиса неподалік селища Ясіня знайшли деталь від кляузи – гуцульської гідротехнічної споруди, призначеної для сплавляння лісу маловодними гірськими річками Карпат. Це чи не найстаріший артефакт у музеї. На ній написано "Берлін 1812 рік". Був здивований, що в той час існували технології, за допомогою яких сплавляли ліс. Знахідка стала відкриттям. Три дні вивчав інформацію про сплавляння. Поїздів тоді ще не було, шосейних доріг чи машин – також. На фірі багато не повезеш, тому ліс сплавляли річками й навіть потічками. Їх перегороджували, щоб утворилася загата. Робили кляузу: з одного боку виникало озеро, в якому складали зв'язане дерево. Коли шлюз відкривали, вода виливалася разом із деревом, на якому сидів керманич – бокораш. Текла до повноводнішої річки чи наступної кляузи-гаті. Їх багато в Карпатах полишалося досі. До кляузи Балтагора, наприклад, ми добиралися джипом 9 годин. Зазвичай це фантастичні місця з озерами й залишками дерев'яних кляуз.

Познаходили багато рекламних, вуличних, страхових табличок. Одна з них висіла на залізничному переїзді. На ній написано, що коли почуєш звук дзвона, як має їхати поїзд, то треба відійти від колії. Табличка трьома мовами – німецькою, польською та українською. Датована 1890 роком.

Гуцульська культура багатюща всім – піснями, обрядами, музикою, узорами, сільським господарством. Кожне село живе по-іншому. Відрізняються слова, акценти різних регіонів. Коли їдемо це досліджувати, то не ганяємося за речами. Найважливіше – віднайти автентику.

×