Чавунними прасками користувалися бідні, латунні були в заможних
Живу біля Пташиного ринку. 10 років тому проходила неподалік, побачила дві старі праски на газеті. Взяла в руки й помітила затиснуту в носику вуглинку. Заплатила 20 гривень. Побачила, що залишилась її подружка. Вирішила не розлучати їх. Купила обидві. Тато здивувався. Для нього це – звичайні речі, бо ще застав у дитинстві такі праски.
Спочатку праски стояли на підвіконні носиком до хвостика. Коли їх стало більше – поставила бочком. Тоді квіти поскаржилися, що праски витісняють їх. Тепер стоять у коридорі на трьох полицях і зверху – на шафках. Милуюся ними.
За півроку могла б зібрати сотню прасок, якби поставила за мету. Але колекціонування – це процес, а не набір предметів. Можна купити готову колекцію, однак тоді не отримаєш радості від кожного експоната.
Праски приходять від знайомих. Або бачу на ринку і не можу пройти повз неї. Зараз маю 37 унікальних речей. Останню мама подарувала мені нещодавно на 8 Березня – купила на блошиному ринку.
Друзі зі Львова привезли праску. Чоловік на базарі торгував: "Це не проста, а з Пташиного ринку в Києві". Це той, що біля мого будинку. Привезли її мені – ніби додому.
Спочатку були вугільні праски. Жінка мала розмахувати нею, тримаючи за ручку. Потоки повітря розпалювали вугілля. Праски були металеві, важили кілька кілограмів. Сучасні жінки з такими не впоралися б. Потім почали робити такі, які гріли на вогні, а тоді прасували.
Маю чавунні й латунні праски. Другі були лише в заможних. Добре прасували і ті, й інші, однак латунні – легші й вишуканіші. За одну п'ять років тому віддала 400 гривень. Подарувала її собі на день народження.
Є дві праски з північної Європи – зі Швеції чи Норвегії. Мають форму краплі. Розміром, як моя долоня, десь два пальці заввишки. Значно легші наших.
Прислали праску з Японії. Вугільна, але менша за наші. Ручка трималася за нижню частину на гвинті. Я відкрутила. Виявилося, верхня частина знімається і велика праска перетворюється на маленьку. Якщо немає вугілля, можна гріти на вогні.
Маю три 10-сантиметрові праски. Одна з них – зі світлого металу, але не алюмінію. У київській родині нею прасували мереживо й стрічки.
Раніше в Україні одяг прасували рубелем і качалкою. Вбрання намотували на дерев'яну качалку і впоперек водили рубелем – палкою із зубцями.
Маю дві праски з двома носиками, щоб прасувати в обидва боки.
У музеї бачила вугільну праску з трубою, як у пароплава. З неї виходить дим від вугілля. Хочу таку.
Мрію про праску з "душею". Це спеціальний шматок теплоємного металу, який нагрівали в печі і вкладали всередину. Кілька років на Андріївському узвозі чоловік намагається продати мені таку, але без "душі". Знайде – куплю.
Знайомий запросив на новосілля. Зробив ремонт, оформив квартиру в стилі хай-тек. Усі дарували щось сучасне. Я принесла вугільну праску. Сказала, що з нею в дім прийде домовичок. Поставив праску на підвіконня, складає в неї різні дрібниці.
Дехто з продавців лакують чи фарбують праску. Хочуть, щоб виглядала краще. Дивлюся на таку і здається, що їй самій соромно за свій вигляд.
Кілька років тому поспішала на зустріч. Але світло відключили, попрасувати спідницю електричною праскою не могла. Взяла одну з колекції, нагріла на газовій плиті і все зробила.
Раз на кілька місяців праски мию. Висушую на плиті, щоб не заіржавіли.
Праски вдома – в ходу. У негоду притискаємо ними вікно на балконі, використовуємо як гніт, коли квасимо капусту. Вони у нас – як члени родини.
Кожна праска має характер. Одні рішучі, як танк, інші набурмосені. Усміхнених мало, бо вони завжди в гарячому цеху. Делікатних і чепурних вважаю дівчатами, демократичніших і простіших – хлопцями.
Мала експозицію в бібліотеці неподалік дому. Завезла праски машиною. А додому носила по дві. Щоразу хтось чіплявся поговорити. Бо не щодня по вулиці ходять жінки на підборах із двома чавунними прасками в руках. Кажу: "Дівчата, якщо хочете познайомитися з чоловіками, беріть у руки дві праски. Можна одну – але шансів удвічі менше".
1 
1
Коментарі