"Які паломники? Це тільки прикриття для церковного бізнесу"

ДО 1025-ЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ В КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКІЙ ЛАВРІ 100-РІЧНУ ПЛИТКУ ЗАМІНЮЮТЬ НА СУЧАСНУ ГРАНІТНУ, А СТАРОВИННІ МЕТАЛЕВІ ВІКНА – НА ПЛАСТИКОВІ

Є чотири готелі й понад десяток кафе

Свято-Успенська Києво-Печерська лавра заснована в першій половині XI століття. У радянські часи вона була заповідником, який мав культурно-просвітницьке значення. На території є понад 100 корпусів, які використовували під майстерні художників, фонди зберігання цінностей, кабінети наукових співробітників, відомчі квартири. 1988 року відновив роботу монастир, йому почали передавати приміщення заповідника й виділяти кошти для їх ремонту. За даними сайта Лаври, там чотири готелі. Вартість проживання в чотири-, п'яти-, 16- та 18-місних келіях від 35 до 50 гривень за добу. На території обителі працюють понад 10 кафе. Уся господарська діяльність монастиря звільнена від оподаткування.

Намісником Лаври є митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павло, в миру – Петро Лебідь. У 2008 році він обраний депутатом Київради від Партії регіонів

– ТУТ НЕ СЛУЖБА БОЖА, А БІЗНЕС. Я їх так і називаю – бізнесмени в рясах.Стоїмо біля входу до КиєвоПечерської лаври з архітекторкою, яка має понад 15 років досвіду в роботі зі столичними культурними пам'ятками. Казати справжнє ім'я й місце роботи не хоче, бо "в Лаврі крутяться величезні гроші, тут замішана політика, а я ще хочу спокійно жити й працювати". Просить називати її Людмилою Іванівною, а колегу – Ольгою Миколаївною. – Церковники готуються до 1025річчя хрещення Київської Русі, – пояснює Людмила Іванівна, доки чекаємо на Ольгу Миколаївну. – Основні урочистості будуть 28 липня. Дуже поспішають, хочуть устигнути перекрити підвал та замінити підлогу Трапезної церкви. Це кафедральний собор УПЦ Московського патріархату – головна церква, в якій відбуваються найважливіші служби. Якби ремонт робили не до дати, було б менше проблем. А так вони відступають від проекту.Прямуємо алеєю від входу. Перед Успенською церквою з великою кількістю жовтого металу в оздобленні повертаємо праворуч. Бачимо круглий храм із зеленим куполом та прямокутною двоповерховою прибудовою біля нього.– Це і є Трапезна церква, – показує рукою Людмила Іванівна. – Прибудова – це Трапезна палата. Там теж відбуваються служби.Біля палати на купу складені іржаві залізні рамки.– Це вентиляційні решітки. Їх витягли з підлоги, а вентиляційні люки закрили. Останні роки вони й так не працювали – були несправні. На багатолюдних службах, бувало, непритомніли від задухи. Це й далі продовжуватиметься, бо монахи поспішають закінчити ремонт і вирішили не возитися з люками. Їм головне, щоб красиво було. Нас доганяє Ольга Миколаївна. Вона з професійним фотоапаратом. Знімає будівельні матеріали та церковні бані. – Трапезна церква не належить до монастиря, – каже. – На території Лаври є дві різні структури – заповідник "КиєвоПечерська лавра" і монастир КиєвоПечерської СвятоУспенської лаври. Монастир орендує територію в заповідника. Трапезна церква – це територія заповідника, але будівельні роботи виконує монастир. Бо в заповід­ника знайшлися гроші тільки на проект реставрації, а на самі роботи – немає. При вході в Трапезну палату лежить купа кольорової – жовтої, червоної, коричневої, сірої й рожевопомаранчевої – плитки.– Це з підлоги її зняли. Плитці близько 100 років. Бергенгейм – це харківський майстер. Ось бачите, клеймо на цій половиночці, – піднімає одну плитку Людмила Іванівна. Показує напис "Бергенгейм Харьков". – Цю прекрасну плитку хочуть замінити сучасним гранітом. Залишать тільки латку метр на метр, щоб відвідувачам показувати.

О 18.00 В ТРАПЕЗНОМУ ХРАМІ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СЛУЖБА. Люди виходять на вулицю. Двері в церкві старі, металеві, вік­на – з коричневого металопластику. – Це неподобство, – струшує в повітрі рукою Людмила Іванівна. – З пам'яткиархітектури, яка охороняється ЮНЕСКО, зняли оригінальні залізні вікна й замінили на металопластикові! Крім усього, вони ще й не пропускають повітря. У церкві тепер нема вентиляції. – На пам'ятнику, який охороняється ЮНЕСКО, важлива кожна цеглина, кожна дрібниця, – додає Ольга Миколаївна. – А те, що вони зробили, – це вже євроремонт. Це все одно що підфарбувати й осучаснити Джоконду, замалювати тріщинки. В Польщі є дерев'яне житло XV століття. І його зберігають. З церкви виходить священик з довгою бородою, в чорному підряснику.– Вони кажуть: святим отцям видніше, що тут робити, – переходить на шепіт Ольга Миколаївна, прикриває рот рукою.– До робіт із пам'яткою архітектури не можна допускати будького з вулиці, – каже Людмила Іванівна. – Щоб бути реставратором, майстер має пропрацювати 18 років архітектором. Після цього терміну відбувається якийсь "клац" у мозку – і людина починає мислити як реставратор. Архітектор прагне зробити комфортно, зручно для життя. В реставратора думки працюють на те, щоб зберегти будівлю. – А в керівництва монастиря думки працюють на те, як заробити більше грошей, – говорить Ольга Миколаївна. – Зараз подивимось на Онуфріївську башту. Вона в аварійному стані, є проект її реставрації, та монастир усі гроші направляє на розвиток комерційних двіжух. А сріблолюбство – один із семи найстрашніших гріхів. Керівництво Лаври замість того, щоб слідувати Святому Письму, якого вони вчать людей, використовує цю територію для бізнесу. Проходимо повз алею з туями, сіру сучасну будівлю Академії керівних кадрів культури і опиняємося біля напів­зруйнованої башти без вікон. Вона збудована на краю схилу, далі – парк Слави.– Монастир регулярно отримує кошти з бюджету на протизсувні заходи. Могли б і відреставрувати башту. Але вони на ці гроші будують готелі, – розводить руками Ольга Миколаївна.Проходимо парк Слави і опиняємося з протилежного боку Онуфріївської башти. Схил заріс кущами та кропивою, перед ним перекопана земля. Неподалік стоїть вагончик. Біля нього курить будівельник у шортах.– Тут збираються звести цех із розливу святої води. Забуритися на 300 метрів углиб і зробити артезіанську свердловину.

ПІДНІМАЄМОСЯ ПО СХИЛУ Й ЗАХОДИМО ЧЕРЕЗ ЗАЛІЗНІ ВОРОТА.– Це теж територія парку Слави. Коли зводили Успенський собор, тут виділили місце під будівельний майданчик, щоб розмістити вагончики і будматеріали. Лаврі сподобалась ця територія, і вона тут хоче побудувати ще один готель для паломників, не маючи дозволів та землевідводу. Я знаю людину, якій замовили проект готелю рік тому. Їй поки що не заплатили, тому вона нічого не робить.Коли минаємо монастирський сад, Ольга Миколаївна зауважує: – Тут були надворітні арочки. Їх зламали для того, щоб важка техніка могла проїхати. Без дозволу, в одну ніч. А потім сказали: "Ох, упало!"У брезентових ятках торгують медом у скляних банках із червоними кришками, іконами та хрестиками. Круті сходи ведуть уздовж сірої стіни униз, до алеї з червоними трояндами.– Цю опорну стіну побудував військо­вий інженер де Боскет у XVIII столітті, – розповідає Ольга Миколаївна. – Вона зроблена з цегли. Споконвіку була покрита вапняною штукатуркою, завдяки якій може дихати, – й там не розвивається грибок. Торік зробили ремонт. Вапняна штукатурка – дорога річ. Тому її вирішили замінити простим цементом. Тепер усе відліплюється. Ґрунтові води не відводяться, через них стіна намокає й руйнується.– Далі – ще один лаврський бізнеспроект. І теж на чужій території, – показує пальцем угору, коли виходимо з воріт біля церкви Живоносного джерела. – Он, круглий будиночок – оборонна башта Київської фортеці й територія парку Слави. А вони в ній зробили свічковий завод! До будівлі веде забетонована дорога, яка зпереходить у щебінь. – На цю дорогу на бетонній основі не дало погодження будівельне управління протизсувних робіт, бо не було землевідводу. Біля будинку чути шум. Облізлі вікна закриті й заґратовані. Обходжу майже весь, шукаючи двері. Їх ніде не видно. Впираюся в стіну, біля якої накидана цегла. Далі не йду, щоб не зіпсувати босоніжки, які перший день взула.– Чуєте? – стишує голос Ольга Миколаївна. – Це вентилятори працюють і верстати. А запах? Інколи він тут такий буває, що й не пройти, – у повітрі чути парафіном, аж трохи паморочиться в голові. – А внизу тут у них, – тупає ногою по щебеню, – склад готової продукції.

ЩОБ ДІЗНАТИСЯ ДУМКУ КЕРІВНИЦТВА ЛАВРИ ПРО ЇЇ РЕКОНСТРУКЦІЮ, телефоную Алевтині Ільїній, координаторці СвятоУспенської КиєвоПечерської лаври зі зв'язків із засобами масової інформації. Обіцяє передзвонити "після того, як буде резолюція та благословіння інтерв'ю від намісника Лаври". За два дні повідомляє: резолюції ще немає. Минає понад два тижні – жодної інформації від Алевтини Ільїної не з'являється. Вирішую завітати до священиків без запрошення.На місці, де, за словами Ольги Миколаївни, має з'явитися готель, працює екскаватор. Лежить купа каміння та цегли. Чоловік у робі складає розкидані чорні дерев'яні колоди. У зеленому вагончику сидять п'ятеро робітників віком від 20 до 35 років. – Ремонтуєте тут усе до річниці хрещення Русі? – підходжу до вагончика й зазираю всередину.– На річницю святкування хрещення Русі нас відпускають на тиждень додому, – каже високий чорнявий чоловік у білій з коричневим сорочці.– Останнім часом тут багато будують ресторанів, готелів. Тягнуть бабло з народу, – додає дебелий рожевощокий спітнілий працівник за 30, якого називають Сашком. – Хлопці, не розказуйте нічого. Бо скажете щось ліве, запишуть нас і з роботи виженуть, – усміхається золотими й сріблястими коронками інший робітник. – Болтун – находка для шпіона. – Ми – обслуговуючий персонал, зай­маємося ремонтом каналізації, нічого не знаємо, – говорить Сашко. Показує пальцем на купу каміння. – Он ідуть головний інженер, із сивою бородою, й головний архітектор – із вусами і в окулярах. Їх і запитайте.Підбігаю до головного інженера. Він швидко крокує вздовж паркана. – Ми давно тут уже ремонтуємо, шостий рік, – говорить через плече. Тримає дешевий на вигляд телефон. – Проводимо протизсувні заходи. Ігор Всеволодович більше розкаже, – махає рукою в бік головного архітектора, який іде за ним.– Щоб зі мною поговорити, треба взяти благословіння у намісника, – каже Ігор Всеволодович, його круглі окуляри поблискують на сонці. – Коли мене Алевтина викличе, тоді я й маю право говорити. Минає діру в паркані, на місці якої раніше була арка. Частина цеглин відпала.– Правда, що зруйнували арку, щоб могла проїжджати будівельна техніка? – Це було дуже давно, коли відбудовували Успенський собор. Треба було возити великі залізні конструкції і, за рішенням Міністерства культури, цю арку зламали, – тихо говорить Ігор Всеволодович. Голови не повертає.– Кажуть, за гроші, виділені для проти­зсувних робіт, будують готелі й ресторани? – В Лаврі немає ні готелів, ні ресторанів. Це готелі тільки для паломників. Мені треба йти, – Ігор Всеволодович розвертається й прямує назад.Біля церковної крамниці в чорній рясі неквапно походжає високий священик із великим жовтим хрестом на животі.– У Ближніх печерах є благочинний, підіть до нього, – радить. – Він живе в 46му корпусі.Спускаюсь сходами до Ближніх печер, натискаю кнопку домофону біля дверей корпусу. Двері прочиняє огрядний чоловік із довгою сивою бородою, у сірій рясі. Притримує, щоб не відчинилися зашироко. Дивиться скоса. – Яке відношення до святкування річниці хрещення Русі мають ресторани та готелі? – сердиться він. – Ви паломників спитайте, подобаються вони їм чи ні. А про історичні пам'ятки архітекторів питайте, – зачиняє тяжкі двері.

У ПОШУКАХ ПАЛОМНИКІВ ІДУ ДО СТІНИ ДЕ БОСКЕТА. 60річний киянин Воло­димир Ілліч відпочиває з двома онуками на лавці біля клумби з трояндами. Ходять у Лавру по декілька разів на рік.– Які паломники? – сміється він. – Це тільки прикриття для церковного бізнесу. Лавра перетворилась на комерційну організацію. Попи повинні займатись релігією, духовністю, а не лізти в політику та комерцію. Вони переплутали грішне з праведним. На Lexus'ax роз'їжджають, як звичайні бізнесмени. Останні роки все більше й більше кафе, готелів тут будуються. Оскверняють це місце. Бачив по телевізору, що владика Павло, який тут керує, обматюкав журналіста. Як можна поставити керувати духовним місцем таку людину? Багато тут дуже огрядних священиків є. Як може духовний сан займатися чревоугодництвом? Навряд чи хтось відчуває повагу до таких.Коли йду до виходу, чую позаду себе:– У неділю тут багато людей буде?– А як же поіншому…Обертаюся – це двоє священиків. Один худий з рудою бородою, другий – високий із сивою. Сповільнюю ходу, порівнююсь із ними й питаю, де тут свічковий завод.– Свічкового заводу в нас нема на території ніякого, – каже рудобородий. – Його нікуди поставити. Тут жити монахам нема де, а ви про завод кажете.

×