Ранок. Прибиральники вилизують Комсомольську площу - площу біля трьох залізничних вокзалів: Казанського, Ярославського і Ленінградського. Сьогодні, в переддень дня міста, сюди завітає мер Москви Сергій Собянін.
- Эй, пошла отсюда! - мордатий поліцейській горлає на літню жінку, яка не вища зростом за 8-річну дівчинку. Вона не дуже зважає на нього, повільно переходячи від стовпа до стовпа із кипою латаних картатих сумок, навантажених на возика. Торби височіють над жінкою, від чого вона здається ще нижчою.
Біля підземного переходу територія Казанського вокзалу закінчується. Поліцейський виконав свою місію і йде назад. Від жінки, яка здалеку здається схожою на Бабу Ягу через велетенський ніс і засмальцьований одяг, тхне нечистотами метри за 4. Перехожий насилу стримується, щоб не виблювати. Жінка сідає на асфальт, чекає, коли можна буде повернутися.
Кілька бомжів тусять біля переходу Ярославського вокзалу. Допивають пиво, залишене для них ранніми відвідувачам привокзальних кафешок.
На зупинці біля Ленінградского вокзалу - купа лахміття, з якої стирчать руки-ноги в різні боки. То безпритульні додивляються останні сни. Кілька п'яничок вештаються навколо. Наважуємося підійти до найбільш безпечної на вигляд компанії - трьох літніх чоловіків і жінки, яка навпомацки фарбує губи рожевою помадою.
- Мы живем здесь, - охоче озивається Ілля, почувши, що за інформацію йому заплатять. - Меня и вот Сергея здесь называют Дедами Морозами, - тицяє на товариша поруч. Вони справді схожі: в обох великі червоні носи, сиве волосся й бороди, гнилі зуби, що випали через один. І одяг подібний - куртки, кепки. - Мне 56 лет, ой, обманываю - 65. Сидим на остановке, - хрипить Ілля, - не пьем. А милиция гонит нас. Охраны набрали! Ночуем на улице, пока тепло. Под забором. Он люди добрые дали надувной матрас, - під ногами у нього кравчучка із пакетом. - Мы его не надуваем. Стелем на доски. А когда дождик - картон вниз, а им укрываемся.
- На вокзал можно пойти ночевать. 50 рублей (12,5 грн. - "Країна") ментам отдал, и все, - додає Сергій. Прізвищ чоловіки не називають.
У меня ранение. Я в Афганистане был. Никак пенсию не оформят. Вот и беру деньги с таких, как вы
-Ты думаешь, после этих ремонтов они туда пустят? Я одно время под платформой ночевал! - мусить підвищувати голос Ілля, бо поруч гуде траса. Городяни, які чекають автобуса, зиркають на зупинку й відходять подалі.
Ілля каже, що приїхав із Ростова оформляти квартиру, що лишилася після смерті матері.
- А на вокзале украли документы, - смикає себе за рукав куртки, на якому є кишеня. - На липучке был карман. В третем зале на Казанском вытащили. Я в милицию, в дежурку. А они то в отпуске, то спрашивают, за сколько квартиру продал. Понимаешь? Денег хотят, сволочи.
- Когда это было? - звертається до нього жінка, яка фарбувала губи. Її звуть Аллою. Тепер вона обробляє пилочкою брудні нігті.
- Три месяца назад, - косить оком в наш бік Ілля.
- Ой, ври больше, - не зрозуміла натяку Алла.
- Ну да, 10 лет, как здесь живу, - зізнається Ілля. - Квартиру брат сдает, я с ним делов не имею с 1974 года. С детьми своими тоже. А каким я способом заработаю? - раптом зривається на крик. - У меня ранение. Вот, - нахиляє голову, зриває кепку. На високому лобі біліє глибокий шрам. - Я в Афганистане был. Никак пенсию не оформят. Вот и беру деньги с таких, как вы, - регоче. - Дают люди. А на работу куда я устроюсь? Берут молодых.
- Многие говорят: "Работать надо", - долучається третій чоловік. Він без двох ніг, заробляє їздячи на інвалідному візку по трасі. Просить гроші у водіїв. - Меня Николай зовут. Я разве не работаю? Каждый день жизнью рискую. Я - не бомж. Квартиру в Мытищах (місто за 19 км від Москви. - "Країна") снимаю. Со мной Сашка и Оксана из Киева. По 10 тыщ (2500 грн. - "Країна") платим в месяц. Сын у меня в Москве, но не хочу я молодым мешать.
Микола каже, що сам - колишній військовий, ноги втратив, працюючи завгоспом у піонерському таборі - на них упала труба.
- У него, у инвалида, из коляски деньги вытащили, когда в Москву из Саратова на операцию приехал. Попросил через дорогу перевезти мужика одного. Все - и ничего нету. Паспорт, телефон, деньги украл, - розповідає історію друга Ілля.
- Я три месяца здесь, - продовжує Микола. - Деньги собираю на билет обратный. На милиционеров кричу, они на меня: "Сейчас по башке палкой получишь". Говорю: "Попробуйте". Прошу деньги очень просто: "Дайте, люди добрые", и все - я врать не люблю.
- Сегодня какой день недели? - озивається Алла. - Пятница. Значит, кормить будут. Суп дают, кашу, чай.
- Супа такая тарелка, что я не съедаю, - каже Ілля.- Можно и добавку просить. Они не отказывают. Где-то расписание было, - риється в кишенях. - Где кормят, где лекарства дают, где одежду, - показує на свій чистий одяг. - Вот сейчас четверг, нет - среда... Нет, четверг - на Павелецкой гуманитарка будет.
- Пятница сегодня! - повторює йому Алла. - В баню можно сходить.
- На, помойся, Иллюха, - простягає мило Микола.
До компанії підлітає білява жінка із зачіскою "під їжака", обличчя у виразках. Обіймає усіх. Звертається до нас:
- Помогите мне! Чем можете! Не бойтесь, я не заразная. У меня прописки нету, а паспорт российский есть. Работала здесь в кафешке, а теперь бомжую, ищу работу. Где устроиться, подскажите, я бы с удовольствием и дворником пошла.
Жінка підступає все ближче, за нею підтягуються кілька чоловіків не слов'янської зовнішності. Я міцніше притискаю паспорт у боковій кишені куртки до себе.
Алла встає, потягується. У неї запухле від спиртного обличчя, але, на відміну від інших безпритульних, - гарні зуби.
- Меня Ирина вообще-то зовут, Алла Пугачева у меня здесь поганялово. Пою-пою, уже все пропела, - хрипить спитим голосом. - Я здесь уже 25 лет. Правда, на 13 лет замуж в Сокольники (район у Москві. -"Країна") сходила. Муж умер, вернулась. Попрошайничаю. "Дайте, кто сколько может", - кривиться жалісливо. - Только что женщина 50 рублей дала. А бывает, и 2 тысячи попадает. Ой, милиция нас не берет. Мы им не нужны, потому что денег нет.
Ненавижу я вашу Юльку! Она ж бендеровка, всех из Западной Украины терпеть не могу
Алла з білявкою ідуть випивати за зупинку, там є круглий високий столик. Пригощає їх молодий чоловік у гарних сірих штанях і футболці. Перед цим він привітався за руку з Дідами Морозами й Миколою.
Питаю, куди витрачають зароблені гроші.
- Покушать купить, - каже Ілля.- Нам, правда, и так часто приносят еду.
- Если увижу, что объедки, сразу выкину, - встряє Микола. - Самое шикарное, что приносили? Икра была - и красная, и черная. А колбасу видеть не могу, от нее, блин, тошнит уже. Я ее ем, как этот самый, снег зимой.
Кажу, що не вірю йому. Я на свою зарплату не можу дозволити собі щодня купувати ковбасу.
- Серьезно? Пойдемте в магазин, я вам возьму. 10 тисяч рублей (2500 грн. - "Країна") в день зарабатываю! Если пять, с трассы не ухожу.
Інвалід просить подивитися диктофон.
- Отдам. Честно, отдам.
Вагаюся, але таки даю. Микола за кілька секунд диктофон повертає.
- Ненавижу я вашу Юльку! - раптом кричить Сергій. - Она ж бендеровка, всех из Западной Украины терпеть не могу, - зривається на матюки. - Денег бы себе побольше набрать. Ющенко нравился, а вот Юля... Бендеры - враги мои. Как почему? Потому, что они - за фашистов.
Зауважую, що Юлія Тимошенко - із Дніпропетровська.
- Все равно - ненавижу.
- А вот у меня дом в Мариуполе, - мрійливо каже Микола. - Знаете такой город? По завещанию достался. Надо как-нибудь съездить.
Сергій дістає закупорену пляшку вина із торби. Розливає Іллі та Миколі. З торби випадає книжка.
- Читаю, что попадается. Фантастику люблю, приключения.
До зупинки підходить не менше десятка бомжів. Оточують колом, розмахують руками, просять їх сфотографувати. Стає не по собі. Відомо, що на площі трьох вокзалів дурять і обкрадають на кожному кроці. Хоч ґвалт кричи - ніхто не порятує.
- Меня вам не жалко? - допитується молодий симпатичний чоловік із зеленими очима. -А может, пожалеете?
Ми розплачуємося з Дідами Морозами 300 рублями (75 грн. - "Країна") і тікаємо, прорвавши коло. Гроші й документи цілі. Полегшено зітхаємо й пішки йдемо на іншу зупинку метро. Вертатися на Комсомольську страшно.
Наступного дня вдома знаходжу замітку в інтернеті про те, що мер Москви відвідав Комсомольську площу. І сказав: "Московские вокзалы из самых опасных территорий города превращаются в наиболее безопасные. Только полтора месяца назад все площади были заставлены торговыми рядами, ларьками, бомжами. Тут же собиралось все отребье, которое только можно придумать. На вокзалах в день совершалось до 70 серьезных преступлений, а сейчас за месяц - три-четыре преступления".
Вчасно ми відвідали Москву.
3 
1
Коментарі
1