Москва віддасть окупований регіон занедбаним і токсичним
– В "Атлантиди" є шанси потрапити в шортлист "Оскара". Має нагороди фестивалів А-класу, позитивні відгуки кінокритиків. Українське кіно поставило високу планку. Від початку війни ми здобули все, крім "Берліна" й "Оскара", – говорить Андрій Римарук. Знімає куртку кольору хакі. Він у футболці з логотипом фонду "Повернись живим". Каже, має таких із десяток різного кольору. Розмовляємо у відеостудії "Країни".
Чому погодилися зніматись у фільмі?
– Якби колись сказали, що Римарука показуватимуть у 120 кінотеатрах країни, ржав би. Авторських стрічок не дивився. Жив у світі Marvel. Було цікаво, що таке кіно. Після кастингу зайшов у Вікіпедію почитати про Васяновича. Це бог. І так скажу про всіх зі знімальної команди.
Мрію за наступний рік зіграти у п'яти фільмах. Знімаюся в новій картині Васяновича, пройшов кастинг на головну роль у ще одній.
Режисер працював без детального сценарію. Як розуміли, що робити?
– Сцени були коротко описані. Частина змінилася. Я не знав, що таке кіно, зміни по 12 годин. Був незадоволений, чого мене будять о 6:00 і везуть на майданчик, а я сиджу до 12-ї й дивлюся, як усі бігають. Міг би ще поспати.
У наступному фільмі стало комфортніше.
У вас було багато репетицій, Васянович знімав десятки дублів. Що вимагав?
– Він же взяв людей із вулиці, тим більше – контужених війною, поставив перед камерою: грай. Найскладніша сцена – діалог із Василем у гаражі. Ми розставляли металеві мішені під стіну 48 дублів – із десятої ранку до півночі. Одна мішень важить 25 кілограмів. За два дні поносили 3 тонни заліза на двох.
А сцена сексу – найкраща за всю історію українського кіно. Ми з Льодою (Людмила Білека зіграла в "Атлантиді" головну жіночу роль. – Країна) за сім дублів усе зробили. Я стер коліна в хлам. А потім сів у забиту тепловізорами машину і поїхав на Донбас.
Складно було у сцені на вулиці. Кінець листопада, дощ. Для ефекту на нас вилили 60 кубів води. Цистерна курсувала, як маршрутка, від озера на знімальний майданчик. Я 6 годин був у вологому одязі.
Хто ваш герой?
– Він народився на Донбасі, працював на заводі, мав сім'ю. Пішов захищати своє місто від російської окупації. Під час обстрілу родина загинула. Після війни його побратим скоїв самогубство. Головний герой думає: йти йому за другом чи виживати. Тут, як у всіх нормальних фільмах, з'являється жінка. І він обирає життя.
У Японії лінію головного героя назвали шляхом самурая. Бореться із собою, шукає вихід. Має спокусу влаштуватися на шикарну роботу в Європі. Але прив'язаний до своєї землі, навіть за таких жахливих умов не хоче її залишати.
У Японії українську історію зрозуміли?
– На презентації "Атлантиди" в Токіо я сказав, що маємо спільного ворога. Пів зали ствердно кивали головами. У них напружені відносини з Москвою із 1946-го. Років із 10 щосуботи влаштовують перформанс перед російським посольством, вимагають повернути Курильські острови.
Японці – трудоголіки, працюють по 14–16 годин. Там ганьба бути безробітним. Культура глядача – на найвищому рівні. На показах "Атлантиди" жодна людина не їла попкорна. Це єдина країна, де в нас після фільму по 3 години брали автографи і ставили запитання.
Ви розповідали, що поїздка на Венеційський кінофестиваль була першим виїздом за кордон. Порівнювали зарубіжжя з Україною?
– Гуляв вуличками на острові Лідо, йшов і плакав. Господи, чому українці не можуть так жити? Усе чисто, розвинена інфраструктура. Після Італії були Канада, Польща, Франція, Бельгія, Японія. Та, коли приїхав у Мексику, зрозумів, що в Україні не все так погано. Виходиш із шикарного готелю в центрі Мехіко, робиш два кроки – а тут, як у нас на початку 1990-х, люди з газети продають труси, шкірянки. Прірва між багатими й бідними. Середнього класу майже немає. А країна з неймовірними ресурсами – нафта, найбільші поклади срібла, багато інвестицій у сільське господарство. Але корупція з'їдає все. У деяких районах Мехіко навіть поліція пересувається у броньованих авто.
Я мріяв відвідати Канаду. Красиво, але дорого. Вартість нерухомого майна захмарна. Однокімнатка не в центрі Торонто коштує понад мільйон канадських доларів. Спілкувався з нашою діаспорою. Не подобається, коли люди, які довго живуть за кордоном, розказують, як мені жити у своїй країні.
Як вам далася така різка зміна в житті – з окопу на червону доріжку?
– Нормально. Продовжую працювати у Фонді й знімаюся в кіно. Дружині щодня мільйон разів треба дякувати. Не думаю про тил. Усе робить жінка. Живемо плече в плече, душа в душу. Дітей намагаюся відгороджувати від війни, але донька вже розуміє. Коли їздив на Донбас, при виході лишав брудну чашку з-під кави. Вона там стояла тиждень. Ніхто не чіпав. Така сакральна традиція: мушу повернутися й помити її.
Діти не знають, що я актор. Але бачать мене у випусках новин, коли щось на фронті стається. Може, колись у підручнику з кінематографа моя дитина прочитає, що Андрій Римарук зіграв головну роль в українському фільмі, завдяки якому на Венеційському фестивалі підняли прапор України.
Ваша історія успіху склалася завдяки війні?
– Війна зробила мене таким, яким на екрані хотів побачити Валентин Васянович. "Атлантида" дала можливість на три місяці забути про війну. Можливо, кіноіндустрії вдасться вкрасти мене з неї. Ще торік не міг більше тижня бути в Києві. Донбас притягував. Було страшно, як житиму далі.
Із задоволенням розвивався б у кіно. Але тебе запросять у фільм раз на рік, в Україні це не той заробіток, за який можна прогодувати сім'ю. Гроші з Держкіно забрали. Останній пітчинг пройшов із порушеннями.
Багато ветеранів мають схожу із вашою історію успіху?
– Їх могло бути значно більше. Мені не вистачає трьох-чотирьох ветеранів серед міністрів, а є достойні люди після бізнес-шкіл. Вони за знаннями зроблять пів Верховної Ради.
Подобається історія Юлії Микитенко. Військовослужбовець, яка втратила чоловіка на війні, недавно – батька (14 жовтня ветеран АТО Микола Микитенко підпалив себе на Хрещатику. – Країна). Це сильна людина. Не зламалася, не зневірилася. Поставила за мету створити жіночий взвод. У неї дівчата на рівні з хлопцями воюють.
Ваш герой у фільмі говорить про Донбас як про заповідник для ветеранів. Було таке відчуття?
– Радів, коли створили Міністерство ветеранів. Тільки воно почало щось робити, змінюється влада. Його об'єднують із Міністерством тимчасово окупованих територій. Не можуть ветерани бути в одному кабінеті із сєпарами! Потім нарешті їх роз'єднують, і Мінвет починає втілювати проєкти. Аж тут на місце толкового менеджера ставлять нафталінового совкового генерала, який найперше виписує собі мільйон гривень за інвалідність.
У ветеранів зараз навіть заповідника немає. У фонді соціального захисту на тебе працівниця дивиться: знов прийшов щось просити. Ти не маєш вибивати путівки на оздоровлення, інформацію щодо пільг. Тобі їх мусять пропонувати. Бо ти ризикував життям. У маршрутці не виймаю посвідчення, завжди плачу, бо не хочу потрапити в ці маршруточні історії УБД. Про це серіал треба знімати.
Чому суспільство так ставиться?
– Торік 71 відсоток українців найбільше довіряв ветеранам, 69 – Збройним силам, за опитуванням групи "Соціс". Решта – сєпари і совки. Ці люди тебе зневажають, хоч знають, що ніхто, крім військових, не зможе їх захистити. Це вибиває з колії. Інколи промайне: може емігрувати? Але ніт. Тут похований мій дідо, родичі. Я звідси не поїду.
Довіряють армії, але кажуть, що втомилися від війни.
– Усі втомилися. Я понад рік на війні, чотири з половиною – у Фонді. Люди йдуть в армію, а приходять "двохсоті","трьохсоті". Тиждень тому я з цими двома сержантами з 36-ї бригади (30 жовтня російсько-окупаційні війська, порушивши домовленості, обстріляли українські позиції, загинули двоє українських військових. – Країна) спілкувався. Найбільше себе картаю, що не встиг допомогти. Ми розмовляли про камеру спостереження, щоб вони могли не вилазити. Не мали фінансів. Можливо, недостатньо написав постів із закликами: перераховуйте більше грошей.
За час перемир'я загинули більш як 70 сєпарів. Вони один одного вбивають, дохнуть від водки й наркоти. Ми інформаційно тиснемо. У них втрати в десятки разів більші за наші. Якщо так піде далі, нам тільки дай команду "вогонь". Деяким підрозділам вистачить двічі зробити постріл, щоб закопати бліндаж із сєпарами під землю.
Що таке зараз українська армія?
– Дно повне. Влада нічого не робить, щоб армія стала сильніша.
Між Вірменією й Азербайджаном – подібний конфлікт. Ще Союз не розвалився, як вони почали махатися. У них теж свій "Мінськ" із 1991 року, режими припинення вогню й тиші. Азербайджан подивився на це все: ми їх не переможемо, доки не будемо сильніші. І роками йшов до якісного підбору й підготовки особового складу, оснащення, нарощування резервів. Попереднього разу конфлікт поновився 2016-го. Обстріли були чотири дні, вони перевірили, хто на що здатен. І далі – "Мінськ", режим тиші, цьомки-бомки, мир. У фазі війни ці країни довго не перебували, бо ніхто не мав власного виробництва боєприпасів, усе купували або діставали з радянських резервів. В Україні теж немає виробництва боєприпасів. Тепер Азербайджан має сучасні види озброєння – безпілотні ударні апарати. Збільшував оборонний бюджет. І зараз у цій війні з козирів ходить. Азербайджан виграє війну, це питання часу. Він із 1990-го посилював армію і чекав моменту, коли Росія не впряжеться за Вірменію.
Треба брати приклад з Азербайджану. А в нас – деградація. Гнобимо армію, знівелювали образ військовослужбовця й ветерана. Тому люди не хочуть підписувати контракт із ЗСУ. Аваков саджає ветерана. До влади після останніх виборів поприходили партії, які принесли війну в країну.
Півтора-два роки відбувається найбільший відтік особового складу. Люди йдуть з армії.
У вас є образа на це все, на людей?
– За що я можу ображатися на Іллю Ківу. Він актор, отримує шалені гроші, відпрацьовує, що режисер із Москви каже або помічник режисера Віктор Медведчук.
Ветеранський рух став заполітизований. Не маємо єдності, одного бачення і вектора руху. Ветерани пішли у владу й забули, що мають лобіювати інтереси таких, як вони. Можна було б зібратися під Офісом президента і поставити чіткі умови. 100 тисяч ветеранів по цеглині розібрали би ту споруду. Та сьогодні це неможливо. Але буде років через п'ять-сім. На жаль, ми гуртуємося, тільки коли біда в дупу клюне.
Що маєте на увазі?
– Пружина розтиснулася 2013 року, зараз знову починає стискатися. Огидно не бачити позиції президента щодо останніх подій на Донбасі – двох загиблих і чотирьох поранених. Ти ж верховний головнокомандувач, тобі підпорядковуються величезна кількість військовослужбовців, сотні генералів, полковників. Як це немає позиції? У посадовій інструкції головнокомандувача прописано бути рупором.
Попереду в Україні не дуже позитивні події. Конституційний суд каже: побули цивільною країною, тепер будемо бидлом далі. Армія стає слабшою на тлі зовнішніх ворогів.
В "Атлантиді" Україна перемогла 2025 року. Васянович каже, що треба було вказувати 2045-й. Та тут 2070-м пахне.
Вважаєте, за п'ять років не переможемо?
– Ні. Крим потрібен Росії. Це надпотужна локація і база для військово-морського флоту. Вони його не віддадуть. Росіянам пропонують роботу в Криму. Переважно це молоді сім'ї. Там народяться їхні діти. Через 20 років голосуватимуть: "Это моя земля, я в России родился". Москва дочекається моменту, коли буде впевнена, що Крим не повернеться до України, й тоді віддасть Донбас – занедбаним і токсичним. Його утримувати Кремлю дорого, санкції б'ють, заробіток на газі падає. Щонайменше 15 тисяч військовослужбовців Москва відправила в Білорусь. Плюс Вірменія з Азербайджаном. Усе це не дає проявити активність на Донбасі. Та режим тиші триватиме недовго. Ми не зможемо вийти з перемогою найближчі 15–20 років.
Донбас перетвориться на "Атлантиду"?
– Не знаємо, якою нам ця територія дістанеться. Понад сотню військових досі вважають безвісти зниклими. Росіяни своїх найманців в одну яму скидають. Нам їх доведеться відкопати, ідентифікувати. Знищений заповідник "Донецький кряж", затоплена ядерна шахта неподалік Єнакієвого, вода із закритих копалень просочується у ґрунтові води – її не можна буде пити. І нічого вирощувати. Мертва зона. У фільмі показуємо цю екологічну катастрофу. Але погляньте на пустелю на Близькому Сході – сонячні батареї, вітряки. Така територія – це непахане поле для інвестицій. Я не ставлю на ній хреста.
3 
1
Коментарі