Онучка Олеся Гончара - письменниця Олеся Гончар із чоловіком, скульптором Русланом Найдою, і синами Нестором та Дем'яном живуть у селищі Конча Озерна під Києвом. Неподалік стоять хати Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, Олександра Сизоненка. Більшість ділянок викупили столичні багатії, їхні будинки за високими мурами. Масив обгороджений 3-метровим парканом. На в'їзді - охоронець у камуфляжних штанах.
- До кого? - питає, коли під'їжджаємо.
- До Руслана Найди й Олесі Гончар.
Охоронець киває і, натиснувши кнопку, відчиняє ворота.
Руслан зустрічає на вузькій вуличці, якою ледь може проїхати машина. Він - кремезний, із великими руками, чорними вусами до підборіддя і з оселедцем. Одягнений у вишиванку, хутряний жилет і джинси.
Двоповерховий дім пофарбований у персиковий колір. Вікна з металевими заслонками. На стінах червоною фарбою зображені сакральні малюнки - орнаменти з кругів, чоловік у колісниці з конем. При вході на високому пеньку стоїть вирізаний із дерева домовик, схожий на поліно.
- Коли Олесю Терентійовичу тут ділянку давали, сусідами пристойні люди були, письменники, - відчиняє важкі дерев'яні двері Руслан. - А тепер землю олігофрени покупляли. Кілька років тому із сусідами й дітьми виходив перекривати дорогу бульдозерам. Бо вони землю намивали, хотіли прямо біля води будуватися. А це ж заповідна зона. Нічого наші протести не дали. Столітні дуби повирубували, територію забудували.
Замість веранди в хаті - майстерня Руслана. При вході на кривому дереві, що стоїть замість вішалки, висить солом'яний бриль. Стіни й підлога оббиті деревом. На стелажах - кілька круглих гіпсових голівок синів господарів у різному віці. Біля вікна - старовинне м'яке крісло. Обшивка на підлокітниках потерлася і порвалася.
- Це крісло Олеся Терентійовича. Тут ми зробили його куточок, - Руслан забирає книги і скульптури зі скла, під яким зберігаються особисті книжки Гончара. - Над вікном повісив копію меморіальної дошки, яку робив 1995 року. Ми на нього не молимося, але дуже поважаємо. Це - Лесин дід, прадід моїх дітей, ми живемо на його землі. Він спочатку дозволив тут нам майстерню побудувати. Коли повернулися з Америки (родина жила у США в 1993-2005 роках. - "Країна"), переїхали сюди. Хатка була невеличка. Тому я поступово добудовував її.
У майстерні холодно. Йдемо до центральної кімнати. На стінах висять ескізи, кілька картин, жовті кобза й бандура і темна скрипка. Одна стіна заставлена випаленими бронзовими скульптурами: жінка на коні годує дитя груддю, батько на руках тримає двох синів, а ті - мечі.
На другий поверх ведуть сходи зі стятими кутами. В кімнаті є пічка, але нею давно не користуються, бо діє автономне опалення. Білий кондиціонер схований між полицями з розписаним керамічним посудом.
- усе зроблене своїми руцями, - береться в боки Руслан і оглядає кімнату. - Весь живопис на стінах - нічна робота. Малював, коли дітей спати вклав. Як сини народилися, весь час на них витрачали і я, і Леся. Вставали о першій ночі, о третій, о шостій. Як на зоні. Питав друзів - як вони справлялися, коли діти пішли. Знайомий письменник сказав, що писав у маршрутках, на зупинках, доки чекав транспорту. Ми з Лесею займалися творчістю, коли дітей спати вкладали.
Нічого наші протести не дали. Столітні дуби повирубували, територію забудували
З горішньої кімнати чути дитячий кашель і клацання клавіатури.
- Це молодший, Дем'ян, на комп'ютері грається. Він і Нестор похворіли. Простудилися. Олеся старшого сьогодні до лікаря повела.
На веранді відчиняються двері. Заходить невисока худа жінка в коричневій короткій куртці. Тихо підіймається сходами на другий поверх. Ніяковіє, коли її помічають. Киває і пришвидшує ходу. Це - Людмила Олександрівна, мати Олесі.
- Я зараз не можу нічого розказувати. Я прийшла з онуком посидіти, - заходить у кімнату й прикриває двері.
- Мати в Лесі дуже скромна й релігійна, - шепоче Руслан. - Живе просто, як монашка. Вона - перекладач із англійської та французької мов. Любить онуків, витрачає всі свої гроші на них. Вони їй на голову сідають, як таргани розбігаються - не виловиш. Коли їздимо за кордон виставки організовувати, іноді залишаємо синів на мого брата. Моя мати померла, а батька кегебісти вбили - він ядерні бомби випробовував. Його прямо на подвірї біля нашої хати вбили.
Руслан сідає за стіл, спирається на лікті. Підкручує вуса.
- Я їх ніколи не підрізав. Сподівався, що виростуть довгі, буду на вуха намотувати, а вони нижче підборіддя не ростуть. Діти, коли були малі, звикли, що чоловік має бути вусатий. Якось до нас зайшли друзі. Нестор дуже підозріливо на них дивився. Потім запитав у мене: "Чого тьотя говорить голосом дяді?" Для нього безвусе обличчя було жіноче.
Із другого поверху чути веселий крик. Дем'ян щось пояснює бабусі.
- Я був присутній при народженні обох синів, - продовжує Руслан. -Чорношкірі няні в американському госпіталі, де Леся лежала після пологів, навчили купати, годувати, тримати дитину вертикально і похлопувати по спині, доки не бекне. Думаю, старший став би хорошим дипломатом - передався йому талант Олеся Терентійовича.
За вікном угукає сова. Руслан спускає закочені рукави вишиванки й виходить подивитися. При вході дістає зі старої скрині, на якій облупилася вишнева фарба, чорну кубанську бурку і світлий кожух, підбитий темною вовною.
- Колись був такий художник Кривавич. Ходив Андріївським узвозом в алюмінієвій шапці, в середньовічному одязі. Всі думали, що він - хворий. А він просто ламав совкові стереотипи. Я теж вирішив після того ходити тільки в шароварах, свитках, вишиванках, оселедець вибрив.
Навколо хати - 10 соток землі. Городу або саду немає. Ростуть лише сосни.
- Тут пісок, нічого не родить. Хто багатший, завозить на свою територію чорнозем. Але, як подумаю, що для моєї ділянки якесь село грабуватимуть, землю вивозитимуть, то й не хочеться того.
Із сосни падає суха гілка. Її збила білка, що живе в дуплі.
- Там, біля річки у траві живе заєць. Бігає тут, людей не дуже боїться. Поблизу в норах є кілька ласок, вони інколи пробігають біля нашого будинку.
Біля будинку стоїть гармата на колесах. Поруч із нею - іржава скульптура амазонки на коні зі щитом.
- У мене в родині були медики й військові, тому батьки не дуже хотіли, щоб я йшов у художній інститут. Після школи одразу не поступив - получив двійку, бо на екзамені виліпив козака, а тоді націоналізм не вітався. Я начитався романів про Мікеланджело, пішов працювати препаратором на кафедру анатомії. Хотів вивчити людське тіло, як художники епохи Відродження. Різав трупи, - Руслан стає біля гармати, ставить на неї ногу. - Мій особистий рекорд - за 23 хвилини розібрав на кістяк людину. Біля кафедри анатомії бомбосховище було, туди звозили всі трупи. Бувало, витягуєш тіло, а воно все обгризене до кісток. І під ногами товсті пацюки бігають. Розберу кілька трупів, мізки окремо у відро поскладаю, нирки - окремо. І несу це через парк в медінститут. Там їх студенти консервували у формаліні.
Руслан повертається в хату, кожух кладе назад у скриню. В майстерні стоять білі гіпсові торси Олесі без рук, ніг та голови, як у Венери Мілоської.
- Із Лесею познайомилися в моїй майстерні, - підсовує ближче до себе скульптуру, проводить пальцями по талії. - Я в інституті почав ходити у шароварах і вишиванці. Студенти, які підтримували національну ідею, почали до мене в майстерню приходити. Якось зайшла і Леся. Ми пили чай серед моїх скульптур. Так і зблизилися на грунті національних ідей. Коли проголошення незалежності було, ми святкували разом. В мене не було такого, що - ой, вона ж онучка великої людини. Мабуть, тому ми й разом, бо як співає Меладзе: "девушкам из высшего общества трудно избежать одиночества". До них упереджене ставлення - дивляться не на людину, а на прізвище.
Через півтора року ми опинилися в Америці, а там усім на все начхати. Там вважають: якщо ти - художник, то десь на рівні з бомжем. Кажуть: "Okay, you are artist, but what do you do for living?" - "Добре, ти художник, але що ти робиш, щоб їсти, щоб жити?" Там художник - або бомж, або дурний багатий. Середнього немає. Ми в Америці побралися. Нестор народився 2003 року. Назвали так, бо дуже скучали за українськими степами, і я шанував Нестора Махна. Дем'ян народився вже тут.
Руслан знімає зі стіни кобзу, одним кінцем ставить на коліно, другий підтримує рукою. Перебирає ненастроєні струни. Про себе згадує пісню, ворушить губами, але не співає.
- У 1990-х, коли ми емігрували, в Америці був ковбойський капіталізм, усе крутилося навколо мані-мані. А в нас казали: будь скромний. Вчили, що слід стояти і пічку колупати, коли сватають. А там треба про себе кричати, рекламувати себе.
Ми рішили, що помагать вам не будем. Бо якщо ми вам поможемо, то ми всім маєм помагати
Підходить до кухонних шафок, запускає кавоварку. У каву додає молока, яке дістає з холодильника. У ньому дверцятах стоять кілька пляшок з йогуртами для дітей.
- Нам важко зрозуміти емігрантів перших хвиль. Вони по-своєму патріоти, але це - змутовані українці. Вони американізувалися. От збанкрутував там українець, їсти нема чого, прийшов у якийсь український клюб. Просить: поможіть, бо здихаю. Ті пішли, порадилися, й кажуть з таким противним акцентом: ми рішили, що помагать вам не будем. Бо якщо ми вам допоможемо, то ми всім маєм помагати. На нас більше схожі індіанці, які живуть у резерваціях. Мав друга з племені ірокезів. Ед Шорт - коротишка по-нашому. Може йти-йти, побачить дерево, сяде й почне з ним говорити. Потім далі піде. Він цінує дружбу, як козаки побратимство. Якби не горілка, індіанці чудово би там жили.
Руслан дивиться на стіну пічки, прикрашену іконами.
- Я трохи християнин, а трохи - рідновір. В Америці щонеділі ходили до церкви, бо хотілося бути ближче до своїх. В Україні пішли до греко-католиків. У 1980-х на них були гоніння, служби проходили таємно, на квартирах. А зараз приходиш у церкву і бачиш жирного попа. Колись один такий мені сказав, що я ідола зробив - і це такий гріх, що краще не народжуватися було.
Йде до книжкових полиць, приносить "Козацький роман". Він щойно вийшов. Писав її разом із дружиною Лесею, сам робив ілюстрації. Замість фотографій авторів наприкінці поставив автопортрет і портрет Олесі. Зобразив себе та її з чотирма очима.
- Творчістю тут не заробиш. Видавництво за книжку максимум кілька тисяч гривень платить. Це іміджева річ, що дає відчуття життя. Нас зараз годує капітал, який заробили в Америці. Там я реставрував старі будинки. За вісім років відновив 10 споруд. Підірвав здоров'я, операцію на нирках зробили. Тут, щоб отримати велике замовлення, треба мати велике рило і хрюкать. Хліб-сіль у мене є. Нащо мені хрюкать?
У книжці "Козацький роман" Руслан Найда і Олеся Гончар описують скандал із кредитною спілкою "Турбота", яку очолювала Галина, дружина академіка Миколи Жулинського. Перед першою хвилею кризи сума депозитів становила 20 млн грн. Після 2008 року спілка збанкрутувала.
Руслан і Олеся зобразили в романі Жулинських під прізвищем Поцупенків. Спілку перейменували на "Безтурботність".
- Сталося так, що вся українська інтелігенція носила туди свої гроші. І ми з Лесею носили. А потім усі наші гроші пропали, - каже Руслан.
3 
1
Коментарі
13