"Я вигадав народ, який не має стосунку до будь-якої культури"

Олександр Дубовик перший у світі почав видавати свої артбуки

– Хочу висловитися щодо важливих для України речей, – Олександр Дубовик відставляє каву і жваво продовжує. Спілкуємось у невеликому ресторані після відвідування художньої виставки в мистецькій галереї "Лавра". – Наше покоління звикло, що за нами є великий сусід, який вирішує все за нас. Він забрав нашу культуру з художниками, нашу музику й пісні – наше мистецтво…

 

І нашу історію.

– Це почалося ще з Візантії, адже ніякої російської ікони не існує. Візантійські ікони та книжки через Болгарію, Україну везли на волах у Росію разом із прорізями – малюнками, наколотими на дереві. Тоді в нас уже була Софія Київська. Проте нам вбивали у свідомість, що ми маленькі під боком Росії, казали, що Україна – її "­подбрюшье". Це в'їлося в нас. Тепер треба далекобійною зброєю гнати їхній історичний вплив від себе, що ми успішно робимо. Вважаю, що війна закінчиться добре для України, відбудеться колосальний внутрішній прорив. Ми себе побачимо збоку. Країна в Центрі Європи, і ця земля обітована. Через Україну пролягли всі важливі дороги з Півночі на Південь, на Китай. Усі війни, всі орди пройшли Україною, й багато етносів залишило свої сліди в культурі, генетиці. Чи добре це? Звичайно. У нас багата історія. Ми поставали великою нацією, але нашу історію зупинили. Нас привчили до меншовартості. Нам треба повертати в самоусвідомлення наші культуру, артефакти, що їх вивезли з історичних курганів.

Як починалося ваше усвідомлення своєї мистецької місії?

– Я живу в період смути. На початку 1960-х, коли закінчив академію, ми вперше в радянському просторі створили молодіжну південну секцію художників – "Ініціативну раду", і я став її головою. У Москві поставилися до нас вороже. Ми об'їздили Одесу, Харків, Дніпро, збираючи творчих людей. Прийшли нові часи – період відлиги. В ті часи Спілка художників була на площі Калініна (нині Майдан Незалежності. – Країна). У нас збиралося багато людей, і це тривожило керівництво Спілки художників. Вони були налаштовані вороже, хоч вигнати нас не могли. Наші виставки ставали подіями. Але після розгрому експозиції в Московському Манежі відлига закінчилася. У Києві змінили керівництво ЦК комсомолу, яке ми загітували – й воно голосувало за нас двома руками. Проте нові керівники завалили нам виставку. Я зрозумів, що це жах, і пішов із головування. Молодіжна секція продовжила співіснувати зі Спілкою художників.

Там квітнув метод соцреалізму. А ви шукали небачені в мистецтві форми?

– У ті роки я був радянським художником-реалістом і вважав, що соцреалізм можна поліпшити – змінити колір, композицію, додати експресії. Але це закінчилося розгромом молодіжної секції, настав кінець свободи. Як жити далі? Зрозумів, що соцреалізм – брехливий і тупий, як і весь Маркс. У моїй голові виникали творчі ідеї, які виявилися згодом важливими.

Визрівав ваш концептуальний знак – Букет?

– Ідея Букета виникла випадково: мені принесли маленький букет – якісь крихітні троянди. Здалося, що це більше, ніж букет, – це голова, природа. І визріла універсальна ідея Букета. Вона пройшла через усі мої роботи. Зрозумів, що мистецтво сприймається не тільки зором – задіяні всі органи чуття, в картині є мрії та спогади – відгомін вічних речей та ідей про те, що було багато тисячоліть тому. У мене виникла ідея палімпсеста, яка почалася з роздумів про горизонталь і вертикаль.

Палімпсест – це нова візуальна інформація на вже проявленій. А який сенс вкладаєте в інші дефініції?

– Горизонталь – це універсальна лінія спокою, гармонії, зупинка часу та простору. Вертикаль – це рух, що виник із людського тіла. Ми побудовані цілісно: добро – вгорі, внизу – зло. У світі людей усі виміри побудовано на вимірах людського тіла. З наших десяти пальців вимірюється вся математика. Усе, що є в людини, увійшло в науку. Людина й Універсум втілилися в ідеї палімпсеста. Я зрозумів, що не існує епох і періодів мистецтва. Воно єдине й говорить про те ж саме всю свою історію. Так виникла моя естетика квадрата, де в одній роботі утворилося чотири простори. Вони заповнювалися зображеннями в певному русі, але не повинні зчитуватися як щось єдине – вони борються, зіштовхуються в різних способах бачення. Це не еклектика, а нова цілісність. Тепер я розумію, що то була квантова ідея світобудови. А тоді… Був кінець 1960-х, я поставив хрест на Спілці художників. Мене нікуди не випускали з виставками. Глухий кут.

Поясніть ваше відчуття квантовості в мистецтві.

– Уперше квантова ідея виникла у 1920-х у Шлезінгера. Він був велика людина. Над ним сміялися, навіть Енштейн сприйняв ідею квантовості з упередженням, а вона виявилася пророчою, почалося усвідомлення нової фізики природи. Принцип квантовості – невизначеність, позачасовість, тобто може відбутися що за­вгодно і де завгодно, можуть зіткнутися будь-які ідеї та речі. Квантовість світу й нині не всі сприймають, але вона стала основою сучасного його бачення та майбутнього. Світ іще більше став невизначеним і непередбачуваним. Для мене квантова ідея в палімпсесті – це об'єднання речей, що зіштовхуються в несумісності, але не в еклектиці. Мільйони років розвитку людини згуртовуються в цій ідеї.

Як узгоджується ваш універсальний інтелектуалізм із культурологією Букета – найбільш впізнаваного й інтригувального знаку у ваших картинах?

– Ідея Букета – це поєднання, з одного боку, людини, а з іншого – природи, зокрема квітів. Згодом я зрозумів, що форма букета сама собою така міцна й могутня, що нічого туди додавати не треба – в ній є абсолютна наповненість, як у монаді Лейбніца. Монада містить спільне й ціле, єдине та множинне.

2023 року я написав маніфест сингулярності, куди вклав універсальну ідею, масштаб якої ні з чим не співмірний для країни. У моєму маніфесті постулюється універсальна модель "Білого букета". До квітів це не має стосунку. Але маніфесту в нас не помітили, а в ньому ідея цілісності людського початку, незалежно від Бога, релігії, дао чи ще чогось. На Землі є тільки один суб'єкт – Людина. У мене виникла ця думка тоді, коли Армстронг на Місяці зробив знамениту фотографію сходу Землі з-за обрію. У людей наче нічого не змінилося, але… Змінилася парадигма: людство побачило себе ззовні як жителів космосу. Нас поселили як сусідів у цьому просторі й терплять. У нас, поселенців, своя культура, релігія, маса всяких проблем. Ми в сингулярності побачили всю нашу цивілізацію з космосу: ми, земляни, поводимося по-дурному – з усім воюємо, все руйнуємо… А де Бог? Люди повинні дійти висновку, що в космосі ми самотні й там немає схожих на нас істот, хоч є тисячі екзопланет. Як вони виникли – є ж якийсь закон, код… Але це інша тема. Отже, ми люди іншої епохи.

Епохи воєн, зокрема з рашизмом?

– Так, дрони залітають у наші квартири, і штучний інтелект не виник сам собою. Невідомо, хто за ним стоїть. На завершення нашої цивілізації вчені відміряли 150 років. А далі кінець ресурсам і агонія цього світу. Але напівграмотний ідіот може натиснути кнопку – й усе закінчиться раніше. Ця сингулярність загрозлива – людина в ній щезає. Штучний інтелект може навчатись і не в людини, бо в нього заклали різні програми, в яких можуть бути жахливі істини. ШІ створює власний світ.

І там не буде художника й узагалі не буде людини?

– Я так не стверджую. Думаю, люди відчують бар'єр, перед яким треба спинитися і кого треба спинити. Проте є екстремали, які чортзна-що накоїли зі своєю свободою. І про це я написав у своєму маніфесті. Але ніхто не побачив у ньому події світового значення, яка відбулася в Україні. Головне, щоб світ зрозумів, які масштабні ідеї народилися в Україні, бо мине деякий час і хтось заговорить про те, про що я вже написав у маніфесті про "Білий букет".

Коли у вас були виставки у США, ви зазначили, що успішність виставки залежить і від значущості у світі держави, з якої виставка прибула.

– Звичайно. Це вимірюється меркантильністю: чи спроможні в державі віддати декілька мільйонів за картину? Наприклад, Роберт Раушенберг – модерний художник із Флориди, де в нього в резиденції працює немало людей на його творчість із багатомільйонним обігом. Але річ у статусі художника в державі.

Зрештою, ви увійшли в культурний обіг світу після 20 років замовчування в СРСР.

– 1996 року в нас удома в Києві побував аташе з культури США. Він казав, що Америці потрібні такі люди, як я. Аташе надав мені грант на подорож Америкою, хоч я і не просив. Приймали мене та дружину на високому рівні – готель, цілодобова машина, відвідини майстерень художників, я виступав на весь світ по "Голосу Америки" – будівля ледь не на кілометр. Такі преференції надали українському художнику вперше. Мої виставки відбулись у Вашингтоні, Чикаго, Нью-Йорку, Клівленді, Далласі, Атланті, декілька виставок у Флориді. Нас побачила вся Америка, було багато публікацій. А для України це ви­явилося непомітним. Я розписав шапель у французькому Провансі, де до мене розписували шапелі Матісс, Кокто, Шагал, Пікассо. На відкриття прийшла тисяча людей, було влаштовано зустріч у готелі "Негреско" з усією верхівкою Ніцци. І ця подія для України була нецікава.

 

Ваш "Білий букет" – це культурно-цивілізаційний знак, яким вписуєте Україну в мистецький простір світу?

– Якщо в "Чорному квадраті" Малевича є обмеженість, то мій "Білий букет" – грандіозна й колосальна ідея, яка нікому не спала на думку. Я мрію поставити балет про "Білий букет" і вже написав лібрето. Воно скандальне – така квантова річ на чотири картини. Балет бачу цілісним і нахабним. У ньому повинна бути задіяна повноцінна трупа на великій сцені. Це немалі кошти: декорації, агресивно-яскраві, колористичні костюми персонажів – моїх фантомів. Я вигадав народ, який не має стосунку до будь-якої культури, – це квантовий народ.

А хто буде композитор?

– Там мають бути реп і класика. Це зміг би зробити хтось із непатріархальних композиторів. Іще я написав ораторію з 12 епізодів. Один епізод "Босоногі боги" був зроблений як вистава. На прем'єрі в Софії під час фестивалю Bouquet Kyiv Stage я звертався під музику до глядачів на тлі моїх живописних робіт і ненароком зачепив мольберт. Він, перекинувшись, зачепив виставлені роботи: все падає, мене підтримують музиканти, а я продовжую говорити. Таким чином вистава народжувалася перед глядачем.

Окрім картин, лібрето, ораторій, у вас є епістолярні роботи.

– У мене 54 альбоми з ескізами, текстами, віршами. Чотири томи видала Стелла Беньямінова під назвою "Слова". Це факсимільні видання. Я перший у світі почав видавати свої артбуки. У них тисячі ескізів. У мене накопичується "бібліотека гномів" – вже 42 малі книжки з малюнками й текстами.

На 94-му році життя вас визнали Національною легендою України, але оминули із Шевченківською премією.

– У мені говорить не образа, а те, що в нас не бачили України з кута зору світу, не змогли належно оцінити культуру країни – її літературу, музику. Другосортність у нас вкорінена, й ми досі не можемо із себе її вирвати, оцінити себе ззовні. Україну слід підтримувати всередині та створювати її ореол. Не треба соромитися, мусимо говорити, що ми стали центром культури. Потрібно створювати з нашої країни цінність і нахабно заявляти про себе у світі.

Світові музеї виправляють національність ­визначних художників, яких вважали росіянами. Недавно відбулася прем'єра художнього фільму про Малевича.

– У 1950-х мене таємно провели у фонди російського музею в Ленінграді. Там у спецхрані зберігали полотна заборонених художників 1920-х. З грубих дощок збили полиці, на яких упритул стояли картини, які дряпали, роздирали. Я витяг картину Малевича. Донині пам'ятаю той скрегіт рамки. У мене серце краялося від їх обдертості. Це вже пізніше, коли художники стали затребувані, їхні полотна були переписані поверх того, що збереглося, бо стан робіт був жахливий. Історія Малевича – це детектив. Як він постав у світі? Була виставка в Берліні, де Малевич був як п'яте колесо до воза серед модерного мистецтва. Його картини виставили в маленькому залі завдяки другу-архітектору, а точніше його дружині. Вона була росіянка й умовила чоловіка виставити хоча б якогось російського художника. А після війни була виставка в Амстердамі, де згадали й Малевича. Там його роботи побачив впливовий у артбізнесі американець. Я люблю Малевича, він заслуговує поваги. Але він став відомий випадково. Це квантова справа. Історія – ланцюг випадків на побутовому рівні. Так відбувається і з війнами.

Поясніть свою думку докладніше.

– Наша війна – героїчна. Вона відчувається як повсякденна напруженість. Сподіваюся в результаті перемоги зміниться наша свідомість. Історія – як белетристика. Навіть документ не факт, бо їх маса й висмикнути можна що завгодно. Хочеться, щоб після закінчення війни, ми не залишилися зі своєю дурною свідомістю, під чиїмось пануванням і не стояли на задніх лапках – мовляв, вони пани й більше знають, у них краща культура. Треба виховувати в собі гординю: ви з нами не згодні, не хочете давати зброю? Ми самі зробимо. Зброю простіше зробити, ніж культуру. За декілька років можна виготовити високотехнологічну оборонку – й нас боятимуться. Але спочатку треба перевернути свою свідомість і почати говорити й писати своє світового рівня.

×