2014-го вважав, що все закінчиться поразкою Росії за півтора року. Зараз для цього потрібно, щоб помер Путін

Верховна Рада має змінити статус Криму з територіальної автономії на національну

У перші півтора року загинули 46 відсотків депортованих кримських татар. Нам забороняли виходити за територію поселення – за це карали 25 роками каторжних робіт. Не видавали паспорти, не брали в армію. Вступити до вищого навчального закладу було нереально.

В основному депортовані гинули від кишкових захворювань.

Перший час ні про яку роботу мова не йшла. Місцеві жителі підгодовували депортованих юшкою і коржем. Потім почали зганяти на польові роботи – збирати бавовну. Легше було тим, хто працював із фруктами – вони могли трохи потайки поїсти.

У кожному місті й районі Криму існували комісії, які перевіряли прописку. Секретне розпорядження забороняло реєструвати кримських татар, які повернулися на батьківщину.

На початку грудня 1988-го приїхав влаштовуватися на роботу до Бахчисарайської районної лікарні. Там якраз не було акушера-гінеколога. Головний лікар запитав, звідки я. Відповів, що з Кубані. Мене врятувало, що документи не питав. Головлікар привів мене до відділу кадрів і сказав, щоб дали клопотання. Я прийшов із ним у райком партії. Під мене зібрали комісію і ухвалили рішення прописати. 24 грудня перевіз сім'ю в щойно куплений будинок.

 

Перший секретар райкому і начальник КДБ району подзвонили головлікарю. Той злякався і назвав зрадником батьківщини. Зібрав колектив, поставив на голосування питання: чи варто приймати мене на роботу? Тільки дві людини підтримали мене. Через багато років, коли я був віце-прем'єром Криму, представив обох до звання заслужений лікар України.

У Криму були майже 300 військових частин. Якби кожна з них випустила по одній автоматній черзі, російські військові не посміли б поводитися так нахабно. А на Донбасі не було б війни.

Російські військові виловлювали депутатів Верховної Ради Криму по домівках і лікарнях. Їм допомагала "самооборона" під керівництвом офіцерів із Москви. Цілими загонами приїжджали терські й кубанські козаки. Під дулами автоматів депутатів везли до парламенту. Так прийняли звернення до Путіна. Рішення провести референдум 16 березня ухвалили за два тижні до дати. Підготуватися за цей час було неможливо фізично й технічно. Зрозуміло, що результати сфальшували.

Після 16 березня розпочався парад зрад: на бік Росії перейшли майже 90 відсотків чиновників і силовиків. Було прикро, що це роблять люди, які жили за рахунок України. А кримські татари, до яких влада завжди ставилася

з підозрою, не визнали юрисдикцію РФ.

Мусив отримати російський паспорт, щоб мати пенсію та медичну допомогу. Знаю людей, які відмовилися від нового аусвайса. У них додалося багато соціально-побутових проблем.

Після окупації чотири місяці продовжував керувати Бахчисарайською районною адміністрацією. До мене приїхали представники "нової влади" – люди Аксьонова (Сергій Аксьонов окупаційний голова Криму. – Країна). Сказали, що претензій не мають і я можу залишитися працювати. Але маю перестати обзивати їх окупантами. Тоді здавалося, що вони прийшли ненадовго: Обама покличе Путіна, пригрозить йому – і все повернеться. На початку серпня перестав ходити на роботу.

Під час обшуків у мене Федеральна служба безпеки перекрила кілька кварталів. Прийшли двоє: начальник поліції Бахчисарайського району та Володимир Шевченко – оперативник, який курирує кримських татар у місцевому відділенні. Раніше працював у відділі зміцнення української державності. Шевченко сказав: Ільмі-ага, ми за вами. Я запросив їх до хати і запропонував чаю. Сам переодягнувся й зібрав сумку. Поїхали до Сімферополя. У ФСБ ознайомили з кримінальною справою за заклики до порушення цілісності Російської Федерації. Думав про арешт, але обійшлося підпискою про невиїзд – через хворобу Паркінсона.

19 травня з підозрюваного перетворився в обвинувачуваного. На час слідства забороняли покидати межі Бахчисарая. Але я неодноразово ці вимоги порушував.

Суддя образився на моє останнє слово і дав два роки реального терміну. Прокурор просив три з половиною роки умовно. Читав із листка, не піднімаючи очей у зал. Після оголошення вироку навіть не запитав, чи зрозумів я його. Секретарка плакала, коли мені його зачитували. Пізніше дізнався: напередодні в них були візитери з російських спецслужб, які продиктували рішення.

Від апеляції відмовився. Вирок набув чинності 21 жовтня 2016-го. Мав їхати в колонію. Але стався гіпертонічний криз – і мене забрали в лікарню. Того ж дня прийшли співробітники ФСБ. Сказали, що є домовленість між президентами Туреччини й Росії. Але я повинен написати прохання Володимирові Путіну про помилування. Я різко відмовився і виставив їх за двері. Вони потім вирішили справу по-іншому: підписали прохання у кримського муфтія. Хоча за законом таке клопотання можуть робити тільки родичі.

На шостий день прийшли працівники служби виконання покарань. Сказали, що маю ознайомитися з указом президента про помилування. Поїхав із ними до Сімферополя. У результаті опинився в літаку. Він вилетів в Анапу, а потім – в Анкару. Нам організували спецборт: ми з Ахтемом Чийгозом (заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу. 11 вересня 2017 року Верховний суд анексованого Криму засудив Ахтема Чийгоза до восьми років колонії суворого режиму. – Країна) і 15 працівників ФСБ. Я сидів ближче до носа, Чийгоз – до хвоста. Російські "специ" забороняли навіть переглядатися з Ахтемом. Один представився лікарем і весь політ вимірював мені тиск і питав про самопочуття.

В Анкарі пробули ніч і два дні. Спочатку привезли в офіс спецслужб, де мене оглянув медик. Розпитав, які препарати приймаю. Видав запас на кілька днів. Потім заселили в готель – номери нам із Чийгозом уже оплатили.

Зустрічався з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом. Він привітав зі звільненням. Але в мене був абсолютно розбитий настрій: Ахтема звільнили з в'язниці, а я туди навіть не доїхав. Було відчуття, що мене депортували з Криму, як колись батьків.

У Туреччині опинився без грошей і документів. Українське посольство дало документ на виїзд. На кордоні турецькі прикордонники запитали, як я потрапив у країну. Сказав, щоб усі питання задавали працівникам спецслужб, які нас супроводжували. Вони відповіли, що формально нас з Ахтемом Чийгозом у Туреччині немає.

До сьогодні не знаю, чи мені заборонено в'їзд до Криму. Теоретично нас помилували. Але фактично – обміняли на двох російських бандитів, які вбили турецького журналіста. Пізніше дізнався, що ініціатором звільнення був Мустафа Джемілєв (1-й голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України. – Країна). Але формально до Ердогана звернулася кримськотатарська діаспора в Анкарі.

Україна слабша за Росію. Тому повернути Крим військовим способом – нереально. Буде багато жертв. Розглядаю тільки шлях дипломатичного й політичного тиску й посилення економічних санкцій.

Україна відновить свої кордони. Росія, скоріше за все, їх втратить і застряне в локальних війнах між своїми автономіями. Нинішня РФ – потворна пародія на Радянський Союз. Незабаром розпадеться на півтора десятка окремих держав. Але найкращий варіант – це повалення Путіна і прихід нового керівника. Він має здатний виправити помилки нинішнього Кремля.

Коли повернуся в Крим – не знаю. 2014-го вважав, що все закінчиться поразкою Росії за півтора року. Зараз для цього потрібно, щоб помер Путін.

Верховна Рада має змінити статус Криму з територіальної автономії на національну. Це гарантує право кримських татар на територію, де вони сформувалися як народ. І полегшить деокупацію півострова.

×