Уривок із роману "Коханці юстиції"
У видавництві Meridian Czernowitz вийшов новий роман Юрія АНДРУХОВИЧА "Коханці Юстиції". Письменник працював над ним 27 років.
Складається з дев'яти розділів. Написані в різних стилях. У кожному йдеться про лиходійства окремого злочинця, крім останньої частини. В ній автобіографічна оповідь зосереджується на загадковому вбивстві. Події відбуваються переважно в Галичині – від 1612-го до 1971 року.
Серед персонажів – убивця Степана Бандери Богдан Сташинський, несправедливо засуджений до страти за розтління малолітньої Маріо Понграц, терорист Мирослав Січинський.
– Усі вони залишили по собі архівні згадки.
Я їх розвинув і перетворив на оповіді з неабиякими внутрішніми конфліктами.
Щоб роман написався, мусив кілька разів ставати іншою людиною. Хотілося створити густо насичений і в той же час захопливий текст, від якого читачеві нелегко відірватися, – каже Юрій АНДРУХОВИЧ
Кілька слів про вдову, графиню Христину Потоцьку з Тишкевичів. Досить показовим щодо цієї особи став її лист до цісаря Франца-Йосифа. Листа було написано вже після повторного судового рішення щодо смертного вироку і страти Січинського на шибениці. У листі графиня зрікається будь-якої помсти й іменем своїм та дев'ятьох осиротілих дітей просить найяснішого монарха помилувати молодого вбивцю й дарувати йому життя, а з ним і шанс на виправлення.
Два десятиріччя по тому Січинський прокоментує це так, що то було ніяке не милосердя доброї католички, а банальна політична гра. Відень мав бути життєво зацікавлений у заспокоєнні пристрастей, стабілізації та безперебійному надходженні з Галичини "збіжжя і рекрутів". Страта Січинського могла спричинити чергову хвилю заворушень. Обмірковуючи вбивство графа, Січинський усвідомлював, що ледь не стовідсотково прирікає себе до найвищої міри покарання. Однак усвідомлював він і те, що на його захист неминуче виступлять неймовірно потужні чинники і цілком знехтувати ними Відень швидше за все не зможе.
У своєму впертому героїзмі засуджений навіть звернувся до цісаря з контрпосланням, де просив не зважати на клопотання вдови і негайно виконувати судовий вирок. У Відні воліли зрозуміти це так, що засуджений уже почав ставати на шлях каяття й виправлення.
Наприкінці липня 1909 року вийшов цісарський наказ про заміну Січинському смертної кари 20-річним ув'язненням. Ризикована гра студента філософії принесла перший успіх.
Звідки взявся цей Мирослав? Які обставини привели на світ цю вбивчу суміш?
В очікуванні найяснішого рішення про страту або помилування Січинський читав поезії Байрона. Що суттєво – він читав їх мовою оригіналу, заодно навчаючись її. Ніби вона знадобиться на шибениці. Ніби на тому світі, у пеклі повішених, його обов'язково спитають: how do you do Sir? В'язнична адміністрація не мала нічого проти самовдосконалення підопічних і надала йому все необхідне для такої позитивної мети: пера, папір, зошити, словники. З Байроном він опановував не тільки й не так англійську, як романтизм боротьби та революційний нігілізм. Січинський і сам був поетом – із тих, які не залишають після себе жодного рядка, зате намагаються компенсувати це самим життям, кожною своєю дією. Байрон, По, Кольридж, Теннісон, Оскар Вайльд – ось перелік його замовлень у в'язничних бібліотеках, спершу львівській, а відтак і станиславівській.
Достоєвського він також читав, причому багато й так само в оригіналі. Багато років по тому, відповідаючи на запитання, скільки він знає мов, Січинський перелічив польську, німецьку, норвезьку, шведську, англійську і російську. Останню – "з помилками, бо не маю практики".
Напередодні замаху на Потоцького, перечитуючи внадцяте "Злочин і кару", він олівцем обвів речення "Тварь ли я дрожащая или право имею". Слово "тварь" він зрозумів як "обличчя" (польською "twarz") і в очікуванні аудієнції перед приймальним покоєм графа найбільше переймався тим, щоб жоден найменший мускул його лиця по-зрадницькому не сіпнувся, а тому весь час поглядав у дзеркало.
Достоєвський і Ніцше були його вчителями. Література була його філософією.
Починаючи з осені 1907 року, Січинський регулярно вчащав до кав'ярні "Монополь", про яку ширилися чутки, ніби там збираються молоді декаденти. Його приваблювали найрадикальніші речі, зокрема циклічне повернення Карманського і Яцкова до теми самогубств. Не завжди маючи змогу підсісти ближче, Січинський навчився слухати їхні суперечки звіддалік, читаючи по губах і рухах. Він точно вираховував час, коли в "Монополі" з'являвся Франко, і влаштовувався так, щоб виразніше чути, як той укотре знищує когось із молодих своїм безапеляційним "дурниці мелете". Проте найбільшою радістю для Січинського була хвилина, коли декаденти хором затягували свою культову пісеньку "Хоч клаптик неба". Тоді він, обхопивши руками голову, починав розгойдуватися в такт і непомітно підспівувати.
Кілька разів він бачив там самого Стефаника, проте жодного разу не зважився підійти по автограф. 26 травня 1908 року, тобто за півтора місяця після замаху Січинського, Стефаник виступив у Віденському парламенті з промовою на захист "героїчного студента". Січинський, дізнавшися про це у в'язниці, подумав, що якби трапилося таке диво і йому вдалося б вийти на волю, то він уже точно не замнеться і не спасує, а таки підійде і подасть свій примірник "Синьої книжечки" для автографа. Він уже навіть знав, як саме попросить підписати її: "Мирославові, другові, соціалістові". Про більше він мріяти не міг, пам'ятаючи, що Стефаник пише дуже коротко.
Соціалізм Січинського до певної міри випливав з його походження. Батько героя, священик і син священика, був послом Галицького крайового сейму від націонал-консерваторів і наприкінці свого 44-річного життя приєднався до опортуністичної "Нової ери". Він помер, коли Мирославові було всього лише сім. Отже, світоглядні й політичні дискусії між батьком та сином зав'язатися радше не встигли. Проте у свідомому віці Мирослав почав зіставляти кожен свій крок з життєвою лінією батька, принципово намагаючись чинити саме так, як той не вчинив би нізащо. Його дратувала власна попівська генеалогія, тож він де міг підкреслював свій нігілізм і залюбки повторював тезу італійського анархіста Андреа Кости: "Насильство неминуче для того, щоб оголити проблему, а старий ідеал замінити новим".
Старим ідеалом жив батько, новим – син.
Застреленому Потоцькому було 47 років, його вбивці – 21. Маркові Каганцю, за чиє знищення начебто заплатив життям Потоцький, 27.
Свій вчинок Мирослав Січинський подумки вписував до уявного каталогу терористичних актів, що його називав "усесвітньою революцією молодих".
"Насильство неминуче" – дзвінка і сильна фраза. Вона здатна захоплювати і диктувати. Надто ж коли зовсім поруч зі словом "насильство" з'являється "ідеал", до того ж "новий".
Мирослав Січинський став цим новим ідеалом ледь не всього галицького українства, першим національним героєм, визнаним блискавично і ще за життя. У квітні 1908 року з'являються перші прояви героїчного культу. В українських родинах новонароджених хлопчиків починають масово називати Мирославами. Заможніші громадяни міст і містечок замовляють художникам його портрети. У місцях великого скупчення людей (торговиці, ринки, місця паломництв, церкви, цукерні, біржі, цирки, стадіони) поширюються невеличкі, завбільшки з дитячу долоню, олеографічні "іконки" з "нашим Мирославом". Анонімні творці несуть у народ героїчні пісні й балади, зокрема 28-куплетну "Револьвере мій солодкий". Інший Січинський, композитор зі Станиславова і далекий родич героя, присвячує йому цикл романсів, а незадовго перед власною смертю у травні 1909-го – кантату "Лічу в неволі дні і ночі".
Проте найгідніше подиву – це повсюдні співчуття і навіть підтримка з боку поліціянтів та всіх інших сторожів порядку. З перших митей свого затримання Січинський відчуває їхню ненастанну і часом трохи незграбну турботу. Вже у поліційному екіпажі, дорогою з місця скоєння злочину до відділка, один із конвоїрів настійливо радить Січинському вдавати божевільного: "Щоб вас, пане, задарма не засудили". Інший тим часом намагається почастувати студента шоколадом, бо це, мовляв, "знімає стрес".
Тюремна охорона – як у Львівській, так і згодом у Станиславівській в'язниці – завжди, щойно його забачивши, віддає йому честь, та ще й так запопадливо, ніби він якийсь високий пенітенціарний інспектор. Не минає трьох днів, відколи Січинського доправлено до другої з в'язниць, як один із наглядачів навіть не впівголоса каже: "Звідси ще ніхто не втік, але вам ми допоможемо. Майте лиш терпіння. Можливо, доведеться з рік або й зо п'ять почекати". Чекати довелося не рік, але й не п'ять.
До речі, переведення особливо небезпечного державного злочинця зі Львова до Станиславова було зумовлено скасуванням смертного вироку й заміною його на 20-річне ув'язнення.
Станиславівська тюрма "Діброва", здана до експлуатації щойно якісь чверть сторіччя тому, вважалася чи не найдосконалішою в усій монархії, а її наглядачі залюбки повторювали, що "швидше сонце зійде на заході, ніж хтось із неї втече". З іншого боку, не оминімо увагою ту обставину, що захисники й родина Січинського протягом усього процесу активно клопоталися про переведення в'язня саме до Станиславова. Є підстави припускати, що вже тоді й почали планувати його втечу.
Тож не дивно, що при вступному огляді, реєструючи новоприбулого для словесного портрета, станиславівський в'язничний рисописар, схожий на святого Миколая церковний дяк, цілком свідомо нотує інший, ніж насправді, колір очей, а також вигадує, наче в Січинського "кілька пломбованих золотом кутніх зубів". Натомість в'язничний цирульник, сам також в'язень, підстригаючи Січинського, нашіптує, що саме він буде його зв'язковим і переказуватиме йому новини ззовні, через що бажано підстригатися й голитись якомога частіше. Саме він, цирульник, одного разу повідомив Січинському про революцію в Китаї й додав: "У Китаї скинули імператрицю. Світ валиться. Пора виходити, пане Січинський".
Коли за два роки, восени 1911-го, тюремні сторожі, немов розступаючись на його шляху, просто-таки демонстративно випустять Січинського на волю, польська преса сколихнеться обуренням: "Дирекція карного закладу стосувала всі можливі засоби з максимальною ретельністю, та все ж не змогла піти на заміну в'язничного персоналу, що виявився аж таким прихильним до злочинця". Й уточнювала: "Серед станиславівських наглядачів українці становлять 60 відсотків".
Січинський завжди розповідав, що, крім столярної справи, навчився у Станиславівській в'язниці двох речей: міцно, а часом і непробудно спати при електричному світлі (його в камерах не вимикали ніколи) і з будь-якої відстані чути кроки наглядача. Останнє вимагало цілком виняткової чуйності, позаяк наглядачі в "Діброві" зобов'язані були взувати спеціальні повстяні капці – якраз для того, щоб в'язні не могли вловити вухом, як вони наближаються.
Покидаючи в ніч утечі свою камеру, Січинський залишив у ліжку двійника, себто так звану ляльку, виліплену з тюремної одежі, старих газет і столярної стружки та клею. Спеціальна експертна комісія невдовзі визнає ляльку Січинського експонатом, гідним зберігання в Центральному цісарсько-королівському музеї в'язнично-каторжної історії. Одразу ж після краху монархії музей було розформовано, а згадана лялька ще протягом кількох десятиліть виринала на всіляких світових аукціонах ужитково-декоративного мистецтва, де за неї заломлювали щоразу запаморочливішу ціну, аж доки вона не зникла остаточно й безслідно десь у лабіринтах таємних місій Третього Райху напередодні Другої війни.
Комітет визволення Січинського налічував не менш як півсотні підпільних діячів. Це була незле розгалужена елітарна структура, окремі представники якої розташовувались десь на підступах до закордонних урядів. Після бездоганно виконаного пункту першого (втеча з тюрми) комітет перейшов до нового завдання – евакуації втікача за межі Габсбурзької держави. Спочатку було розглянуто два географічно найближчі варіанти, Росію та Румунію. Втім, перша ніяк не могла розглядатися всерйоз: шукати в Росії політичного притулку може хіба що ідіот. Станом на 1911 рік ситуація виглядала не надто привабливіше за нинішню.
Щодо Румунії, то з певного моменту про неї почали говорити винятково як про перехідну й тимчасову зону. Остаточним пунктом призначення було визначено Північноамериканські Сполучені Штати – заокеанську територію, що, всіляко підтримуючи демократичні перетворення у країнах Старого Світу, вже встигла прихистити з десяток уславлених центральноєвропейських терористів.
Таємна подорож за океан слушно не здавалася комітетові справою простою. Надто ж у ситуації, коли всі поліційні підрозділи Габсбургії потроїли пильність, діставши орієнтування на розшук Січинського. З огляду на це було дотепно вирішено діяти протилежно до їхніх очікувань і протягом тривалішого часу притримувати втікача в надійному місці, до жодного кордону навіть не наближаючись. Котроїсь ночі відповідно перебраного й загримованого Мирослава з конспіративного помешкання у Станиславові було селянським возом доправлено до певного села над Дністром, де ним заопікувалася надійна патріотична родина.
Тим часом комітет провернув блискучу операцію Vagabundo, розіславши в різних напрямках ближче до кордонів імперії добрий десяток фальшивих Січинських – спеціально дібраних волонтерів у віці героя, з кольором очей та пломбованими золотом кутніми зубами, занотованими в офіційному рисописі зі Станиславівської в'язниці. Більшість із них для підсилення враження мала на собі червоно-чорні вишиванки, що їх ніби ненавмисне всіляко демонструвала з-під пелерин та кожухів. Деякі звертали на себе увагу тим, що гучно й різко висловлювали небажання розмовляти польською або намагалися позичати в касах громадської опіки велетенські грошові суми. Зрозуміло, що до поліційних відділків умить полетіли депеші, рапорти й доноси про "щойно баченого там і тут терориста Січинського". Протягом одного й того самого дня такі вісті встигали надійти не тільки з Підволочиська, Чернівців і трансильванського Германштадта, але й із богемської Карвіни чи так само з Теплітца, Бреґенца, Лайбаха та навіть хорватської Раґузи, від якої рукою подати до нинішнього кордону з Монтенеґро.
Завданням фальшивих Січинських було не тільки звертати на себе увагу, а й своєчасно зникнути, лишивши враження, ніби вони рушили в бік кордону і швидше за все перетнули його. Зрештою, ті з них, що їх де-не-де таки було затримано, фактично не ризикували нічим: у кожного була своя доволі вірогідна легенда, а після остаточного з'ясування особи кожного з них було випущено з арешту
5 
35413
Коментарі