Життя – суцільний кастинг

Мене давно не дивує людство. Після того, що люди вчинили із Сократом і з могилою Моцарта, в мене до них жодних питань.

Дратує, коли кажуть: хлопці повернуться з війни й наведуть лад. Хто наведе? Це перекладання відповідальності. Ім'ям загиблого 24-річного Романа Ратушного тепер на­звано вулицю. Він був активістом, він боровся із системою і незаконними забудовами. Ми жили в одному будинку, й дивлячись на Романа, я плекала надію, що такі будуть молоді політики сьогодення. 2020-го він балотувався в депутати Київради. Чого ж ви не проголосували за нього?

Життя складається з великої кількості компромісів.

 

Я із самого дитинства була соціально активною – лідером у школі й училищі. Моє становлення відбувалося в часи перебудови, коли з'явилися незалежні ЗМІ, відкривалися заборонені архіви, фільми, література. Це вплинуло на мене. Ніколи не боялася висловлювати свою точку зору. Деякі вчителі радили мені вступати на історичний факультет. Казали: за два роки будеш у міськкомі комсомолу працювати, зробиш політичну кар'єру.

Тато був офіцер радянської армії, але щовечора слухав по радіо заборонені тоді "Голос Америки", "Радіо Свобода". Робив для родини все, аби за його спиною ми почувалися як за кам'яною стіною. Але ніколи мене не виховував, що матеріальне – головне. Купив за шалені гроші концертний баян "Баркарола" й сам навчився на ньому грати. Після смерті тата ми зберігали цей інструмент як реліквію. А потім мама побачила по телевізору, що талановитий хлопець Іван Шкромида в Івано-Франківській області грає на баяні, але інструмент у такому стані, що випадають клавіші. Ми подарували йому батьків баян. Нещодавно Іван на цьому ж баяні записав саундтрек до фільму.

Мама була найдобріша у світі людина. З дитинства я бачила, що з нашого дому жодна людина не йшла без подарунків, уваги й турботи. Це найкращий приклад щедрості душі на все моє життя.

Я першою в родині перейшла на українську, і то було, вже коли переїхала до Києва. Найбільші зміни відбулися в моїй голові після Майдану, 2004-го.

Важливі рішення приймати допомагає така методика: аркуш паперу ділю навпіл, на одній половині пишу переваги, на другій – недоліки. Що переважить, те й обираю. Так вирішила в 19 років приїхати працювати до Ужгорода з Києва.

2000-го, після першого ж серіалу, мені пропонували поїхати працювати в Росію. Обіцяли великі перспективи. Українських акторів, які поїхали туди, коли приїжджали до Києва на зйомки, уже сприймали, як московських. Їм платили набагато більше, ніж українським, і давали головні ролі. Але в такому разі мені треба було би відвезти сина до мами в Ужгород і чоловік тут залишався. Тоді мій поділений навпіл аркуш обрав родину, а не зйомки. Страшно уявити, що було б тепер зі мною, якби поїхала тоді в Москву.

Після анексії Криму в березні 2014-го я заявила, що не зніматимуся в російських проєктах.

Багато років я відчувала, що життя – суцільний кастинг. А тепер нарешті почуваюся вільною у своїх вчинках і судженнях, не озираючись ні на кого, і не намагаюся сподобатися.

Кохання? Якби хтось знав, що це таке. Нема жодних рецептів і логічних пояснень. Мені смішно, коли психологи намагаються розкласти стосунки по поличках: ці стосунки – прив'язаність, а ці – залежність. А ці – у вас не було батька і ви шукали ніжності від чоловіка. Це ж не формули з точних наук, це хімія невідомого походження, й іноді неможливо жодним чином пояснити, чому ці дві людини разом. А вони при цьому щасливі.

Вагітність я ретельно планувала. Ходила на курси майбутніх мам, читала книжки. Рахувала, що от я в такий-то місяць завагітнію, народжу і два місяці буду у відпустці. А тоді вискочу вже грати виставу. До п'ятого місяця я ще граю, потім три місяці – літня відпустка в театрі. Але все пішло не так. Після народження сина мені зовсім не хотілося бігти на сцену. Бо щодня від Даниїла я отримувала стільки щастя. Щодня відкриття!

"День бабака" в декреті спочатку був жахливий. Декретні – 18 гривень, а пачка памперсів 16. Витрачали по дві штуки на день – на прогулянку й на ніч. Дитяче харчування імпортне не могли собі дозволити. Записала тоді рекламу з компанією Philips, 30 доларів отримала й купила ту рекламовану кавомолку й сама робила все для дитячих каш. З часом я відчула кайф у материнстві. Коли сину виповнився рік, чоловік каже: "Треба няню шукати, я ставлю "Гамлета", хочу, щоб ти грала Офелію". А я... не хочу. Уявляєте? Не хотіла грати Офелію!

Чітко треба зрозуміти: дитина відчуває схильність до скрипки чи до боксу. Важливо – не ламати й поважати особистість у будь-якому віці дитини. А ще важливо вкладати в її освіту, адже це найкращі інвестиції. Коли в четвертому класі син сказав, що teacher означає учні, а children – учитель, одразу знайшла курси англійської. Вони коштували 1800 гривень, і моя зарплата в театрі тоді була 1800. І тепер я бачу ці плоди.

Важливо дарувати емоції.

Із 3 до майже 8 років я жила в Угорщині. Приїжджали в Ужгород раз на рік, коли була відпустка в батька. Там уже не було тітки моєї мами, але був її чоловік Павло, який мені став за дідуся. Відкладав із пенсії гроші й купував мені найдорожчу й найкрасивішу ляльку, а потім ми йшли до кафе "Молочарня" в центрі міста і там їли збиті вершки з тертим шоколадом. Цього смаку дитинства не можу ніде знайти.

Батьки не були в захваті від моєї професії. Але не забороняли. І я з часом зрозуміла, що підтримувати – це не взяти попід руки й нести, іноді достатньо не заважати. Дозволити дитині самій відчути і злети, і падіння, розчаруватись у професії чи досягти успіху.

За пів року до великої війни я вперше в житті взяла гроші у кредит для купівлі квартири. І от 2022-го лежу в ліжку, десь поряд бабахкає, а я принципово не поїхала з Києва, і от я рахую свої "бонуси": роботи нема й не очікується, кінопроєкти позакривалися назавжди, мені поставили депресію, в мами стався мікроінсульт, жодних острівців стабільності, а тут ще й квартира у кредиті. І думаю: найгірше тепер, то лишити після себе борги – фінансові чи моральні. Треба всім усе віддати: комусь сказати, що любиш, а комусь – що він негідник.

Що більше в мене буде грошей, то більше віддаватиму.

Усі місця в мене асоціюються з людьми. От, приміром, холодна й дощова Фінляндія для мене виявилася теплою. Це тепло відчула від людей, які мене там зустріли, – там чудова українська громада. Можу поїхати на три дні кудись, але мати відчуття, що провела там два тижні. Перед поїздкою вивчаю історію країни чи міста.

 

1998-го на телебаченні мені казали, що не можуть узяти вести прямі ефіри, бо в мене неприродна українська мова. І вона була така. А за 10 років: "Можете не так гарно говорити українською? Бо ми вас не можемо взяти ведучою, ви вирізняєтеся серед наших учасників".

Картаю себе за те, що не вивчила англійської.

На лікарняному за все життя була, можливо, двічі. Навіть після операції – зі швами й бинтами – наступного дня бігала по сцені, стрибала й на драбину залазила. Нас навчали: якщо дорогою на репетицію тебе переїхав трамвай, бери свою голову в руки й далі йди на репетицію. Температура 40? Я граю і думаю: о, який цікавий стан, перебуваю в якомусь інфернальному світі.

Мистецтво не має стелі – так казав мій учитель балету Петро Іштванович Куштан. Його вже немає, а з його дружиною Євою Куштан, із якою вони разом навчали нас, спілкуюся досі. Ця інтелігентна родина дала мені естетичне виховання і навчила, як жити в мистецтві, досягти успіху, не втративши гідності.

Мені комфортно в теперішньому віці. Кілька років тому почали запитувати: "У Вас такий гарний вигляд, який рецепт?" Відповідаю: "Є рецепт. Я нарешті виростила дитину".

На всіх мотиваційних зустрічах із жінками розповідаю історію колеги-акторки. Вона казала: "Роман має бути завжди! От у мене нині – балконний роман. Мені 70, і не треба, щоб він ходив перед очима і щоб валялися його шкарпетки. Я зранку виходжу на балкон із кавою, а він там навпроти. І з кожним днем його сорочки стають чистішими і світлішими. Ми в той самий час щоранку виходимо на балкони, довго п'ємо каву-чай, і я весь день потім радісна і щаслива". Раджу всім і собі.

Син – мій найбільший учитель. До великої війни я напівжартома його запитувала: "Ти щасливий?" Тепер не питаю цього, бо навколо стільки горя. Сподіваюся, що колись зможу знову спитати про це.

Коли запитують про хороших росіян, кажу: давайте краще подумаємо про поганих українців – які беруть хабарі, підпалюють машини військових, які за три тисячі ладні зробити тут маленькі теракти.

Паспорт – це ще не ознака твоєї приналежності до України.

Недавно натрапила у книгарні на чоловіка з Фінляндії, який рік тому вивчив українську мову й на два тижні приїхав до Києва. Попросив порадити одну-єдину книжку, де зрозуміло написано про українців. Я взялася за історичну літературу, потім Наталку Полтавку співала, потім показую – це в нас Розстріляне відродження, а це задушене відродження, розчавлене відродження. Врешті купила йому "Кайдашеву сім'ю". Наступною варто купити цьому панові "Тореадорів з Васюківки".

Гоголя не можна так віддавати на поталу росіянам, як це нині роблять. Кожного письменника, митця маємо оцінювати в контексті часу, в який він творив. Не можемо давати оцінку з точки зору життя в незалежній Україні, якщо він жив в імперії.

Про смерть думати почала давно, відколи в 16 років роздивилася на своїй долоні коротку лінію життя. І тоді я вирішила поспішати жити. Із 19 почала працювати у професії.

Смерть – це єдине, що ми знаємо, що неминуче станеться з нами. І я вже цей стан відрепетирувала безліч разів, помираючи на сцені в ролях Офелії, Панночки, Марії Стюарт, Русалоньки. І навіть грала Фантом – Смерть у "Дон Жуані".

Я вразлива. Коли ображаюся, довго в голові прокручую цю ситуацію, копаю, аналізую, але немає такого, чого не пробачаю.

Державні нагороди – це пережиток совка. Акторів мають відзначати гонорарами. У державних театрах для акторів є категорії – перша, друга, третя і "Майстер сцени". А зарплати майже не відрізняються. Не залежить, скільки разів на місяць і якої складності ролі ти граєш. Нема справжніх контрактів, диференційованої оплати праці, існує досі радянська зрівняйлівка. У деяких театрах на одну ставку оформлено чотирьох акторів.

Головне у стосунках чоловіка й жінки – щоб не було знецінення.

Тільки янголам вдається всіх пробачити й усе прийняти, а ми ж не янголи.

Перемога – це не лише повернення до кордонів 1991-го. А й чітке визначення, хто свідомо був колаборантом. Бо легко бути патріотом у Тернополі, але важко – в окупації.

90 відсотків своєї роботи виконую безкоштовно.

×