Зірвавши мобілізацію тисячі людей у Російській Федерації, ми умовно зберігаємо життя сотні наших воїнів

Треба спонукати думати, – каже блогер Андрій Попик

У часи розвитку комп'ютерних технологій важливо тримати інформаційний фронт. Як почалася ваша діяльність блогера?

– Я вважаю, що інформаційне поле – це одна з галузей, у якій ми маємо бути присутні, бо впливає на мізки. Проти нас найперше воюють не танки й автомати, а саме люди, тобто істоти з якимись установками в голові. Ці установки російської пропаганди підштовхують їх іти нас убивати. Також ця пропаганда має сильний вплив і на наших громадян. Із перших днів повномасштабного вторгнення я бачив, як багато українців піддається її впливам – був психоз щодо міток, які ввижалися всюди і про які закликали негайно телефонувати в поліцію. Так спецслужби Російської Федерації перевантажували нашу правоохоронну систему – люди в паніці дзвонили на всі телефони, й у разі якоїсь серйозної події ви не могли додзвонитися в поліцію. І ці речі нікуди не зникли. Просто деякі фейки настільки кострубато зроблено, що їх видно неозброєним оком, а є багатоходові інформаційні міни. Росіяни вже протягом року активно намагаються поширити меседжі про те, що Захід більше нам не допомагатиме. Це потрібно їм, для того щоб наші люди зневірилися – зневірені не чинитимуть опору. Людина з надламаною волею, що не вірить у перемогу, не викладається на всі 100 відсотків.

 

Тобто головне для блогера – підтримувати високий градус оптимізму в людях?

– Загалом у блогера є кілька основних цілей і кілька цільових аудиторій. Перша – українські громадяни, яким треба розтлумачувати деякі аспекти того, що відбувається, піднімати настрій, вселяти віру в перемогу й емоційно мобілізовувати їх на допомогу армії й інші позитивні речі. Друга аудиторія – іноземна. Українці становлять майже 70 відсотків моєї аудиторії, 15 відсотків – це росіяни, і ще 15 відсотків – громадяни інших країн, які спостерігають за нами й регулярно пишуть, що їм цікаві ті теми, які я порушую. За кордоном багато людей підтримує Україну та наші Збройні сили. Є й зворотні приклади. Нещодавно в мене була розмова зі словаком, який повторював російські наративи, бо живе в певному інформаційному середовищі, бере інформацію з проросійських джерел. І третя аудиторія – це жителі держави-агресора. Багато хто каже, що ми не повинні говорити з ними і взагалі маємо від них відгородитися. Я вважаю, що це неправильно. Якщо вони намагаються впливати на нас, то ми також маємо впливати на них. Коли завдяки нашому впливу тисяча людей не піде на фронт – там один чоловік замислиться й не піде у військкомат, там іще один – це означає, що на фронті проти наших бійців воюватиме на тисячу ворогів менше. Для того щоб перемогти цю тисячу, загине сотня наших – бо не можна знищити таку кількість ворогів без жодних втрат. Зірвавши мобілізацію тисячі людей у Російській Федерації, ми умовно зберігаємо життя сотні наших воїнів, а також технічні засоби, що підуть на ураження інших окупантів. Тому з росіянами спілкуватися треба. Лише одне: коли я спілкуюся в чат-рулетці з російським користувачем, то не намагаюся його переконати. Моя мета – переконати глядача. Розмови в чат-рулетці – це конфлікт, суперечка, а людям завжди подобається спостерігати за конфліктами на токшоу, дебатах. Якщо ти просто розповіси людині про події на Донбасі, як усе починалося, вона не слухатиме. Коли ж відбувається сварка з росіянином і ти йому щось доводиш, люди слухають. Такий інтерактив їхній мозок краще засвоює.

Як обираєте співрозмовника з-поміж росіян? Яким є портрет середньостатистичного росіянина? Чи можливо достукатися до здорового глузду, чи вони повністю зазомбовані пропагандою?

– Чат-рулетка дає випадкового співрозмовника. Якщо він тобі не подобається, ти можеш прокрутити далі. Російська публіка різна – від алкоголіків до вчених, освітян і бізнесменів. Але рівень зашореності мізків не залежить від соціального статусу й освіти. Є люди, які перебувають на низькому соціальному рівні і притому кричать: "Нам треба забрати Одесу!" Так само є люди, що мають бізнес і ніби повинні бути прогресивні, але говорять те саме. Імперський вірус у російському суспільстві сильний на всіх соціальних щаблях. Немає такого, що бідні за війну, а багаті проти чи навпаки. Тому спілкуватися з ними треба. Ми не можемо заплющити очі і сказати, що росіян не існує. Держави, що є суб'єктами світової політики, намагаються впливати на суспільну думку тих країн, які їм цікаві. Для нас цікава Російська Федерація, бо вона проти нас воює. Нам треба проводити свою пропаганду серед населення РФ. Це не означає, що якщо її почули 100 людей, то вони одразу ж розкаються, визнають себе імперцями й вибачаться. Але якщо ми з цих 100 людей зможемо вплинути на двох, а ще трьох змусимо сумніватися, це вже буде 5 відсотків, велика сила. Коли під час мобілізації людина думає, що війна потрібна, і сама йде у військкомат – це одне. Зовсім інше – коли людина думає, нащо їй вмирати за якогось Путіна, коли чиновники набивають кишені, а її хочуть послати воювати в Україну. І якщо вона втече від мобілізації в Грузію чи Казахстан, нам це вигідно. Вигідно, щоб рядовий росіянин не йшов у військкомат і на фронт, не підтримував російських волонтерів, бо все це вимірюється в життях наших воїнів.

Українці часто безсилі перед інформатаками з російського боку. Як найефективніше можна захистити наш інформаційний простір?

– Я не сказав би, що безсилі саме українці – це стосується всіх людей. Взяти людей з Америки, Франції, Росії – всі вони мають загалом однакову психологію, і стратегія впливу на них теж приблизно однакова. Якщо тривають сплановані інформатаки, то мають бути відповідні профільні органи, які швидко реагували б і вдавалися до інформаційних контрзаходів. Це важливо, бо коли ворог кидає інформаційну бомбу й наші умовні домогосподарки починають розганяти її фейсбуком із криками "Боже-боже, що ж це робиться?", то за два-три дні немає сенсу це спростовувати, бо вже шириться якась нова деза, з якою треба боротися. Інформаційні вкиди роблять досить швидко, тому, коли починає поширюватися фейк, у нас немає місяця для розроблення методики протидії. Людина, що піддалася інформаційному впливу, вже щось робить – постить, капає комусь на мізки, каже, що не буде донатити волонтерам, бо це безглуздо і таке інше.

Ви спілкувалися з людьми, дотичними до декомунізації. Як оцінили б цей процес, його хід? Чи взагалі на часі ця тема?

– Я цілком підтримую процес декомунізації. У мене була розмова з Вадимом Поздняковим із громадської організації "Декомунізація України", що досить потужно й системно веде роботу з обліку радянських пам'ятників, табличок і топонімів та їхнього зачищення. Я вважаю, що ця тема не те що на часі, а навіть запізнилася на 30 років. Що швидше ми позбудемося радянського неоколоніального минулого й почнемо формувати власний простір, то краще. Людина має рости не на вулиці Гагаріна, а на вулиці Каденюка. Треба формувати свій пул героїв. Усюди, куди приходить Росія, вона знищує місцевий культурний простір і ставить свої маркери. Пушкін, Ленін – це імперські маркери в різних формаціях.

Наскільки Україна вивільнилася з-під впливу "русского мира" за час повномасштабної війни? І що потрібно, щоб вона звільнилася від нього остаточно?

– Після 2014 року був потужний ривок, після 2022 року так само. Люди, які лояльно ставилися до "русского мира", російської мови й літератури, зайняли кардинально непримиренну позицію. Багато хто з моїх знайомих став принципово українськомовним. Ми нарешті перейшли рубіж, ці процеси вже незворотні. Ми лише маємо їх пришвидшувати, де можемо. Згадувана декомунізація – це теж процес вивільнення від "русского мира".

Але радянські історичні міфи все ще тяжіють над Україною.

– Будь-які міфи, не лише історичні, є досить інерційними. Їх не можна позбутися за один день. Деякі міфи живуть тисячоліттями. Тому й радянські міфи ще деякий час житимуть у нашому суспільстві. Ми повинні робити все, щоб їхня питома вага і вплив зменшувались і були на рівні розповідей про рептилоїдів.

Радянські міфи часто замінюють українськими історичними міфами. Чи потрібне публічне спростування таких міфів саме тепер, під час війни?

– Я вважаю, що історичні міфи потрібні. Вони завжди були. Кий, Щек і Хорив – це так само історичний міф, немає жодних підтверджень існування цих трьох братів. Але це позитивний міф, це символ Києва. Не буде наших міфів – інші народи накладатимуть свої історичні міфи на наш інформаційний простір. Або ж візьмемо сучасний міф про Крути, де більшовикам протистояли 300 студентів. Уже тисячі років живе міф про 300 спартанців, яких явно було не 300. Цей міф матеріалізується в мистецтві, у фільмах. Нічого поганого в цьому немає. Будь-яка історична подія кристалізується в конкретний образ. Якщо сказати "2347 бійців" – це не формує картинки в голові. А коли кажемо "триста крутян" – то це експлуатація спартанського міфу, одразу починають працювати позитивні асоціації. І це абсолютно правильно.

Патріотичні блогери пробуджують в українців інтерес до вивчення власної історії, популяризують її. Чи достатньо лише відеоматеріалів і постів у соцмережах для досконалого вивчення історії? Взагалі, чи змінить інтернет бібліотеку?

– Я часто спілкуюся зі знайомими бібліотекарками. Ми сперечаємося: вони кажуть, що бібліотеки не помруть, я ж вважаю, що ті трансформуються з книгосховищ у культурні майданчики. Щороку ми споживаємо все більше електронного контенту, і це не тільки аудіо й відео, а й ті самі книжки. Художню літературу я читаю здебільшого в електронному вигляді. Це набагато зручніше, ніж брати книжку кудись у поїздку. Якщо дивитися динаміку, скільки людей ходило в бібліотеки 10, 20 років тому, то їх кількість постійно знижується. Нічого дивного тут немає. Колись люди взагалі не читали, існували усні перекази. Потім виник новий носій інформації – книга. Таким чином почали поширюватися знання: якщо якогось мудреця могли слухати 10 людей, то прочитати книжку могли 10 мільйонів. Інтернет дає змогу поширювати інформацію значно швидше й серед набагато більшої кількості людей. Так само є різниця в собівартості: видати книжку в електронному форматі й у паперовому вигляді – це різні економічні витрати. Паперова книжка житиме й далі, так само, як театр і кіно. Кіно домінує над театром – і за кількістю глядачів, і за фінансовими показниками. Але театр усе одно існує і має поціновувачів. Так само будуть поціновувачі паперових книжок, але їх кількість із часом зменшуватиметься.

Але сьогодні паперові видання ще досить популярні – Книжковий Арсенал у Києві та Book Forum у Львові збирають чимало людей.

– Такі акції – це тусівка. Зберіть будь-який офлайновий двіж – люди прийдуть на нього. Книжковий Арсенал – це більше не книжки, а ком'юніті – поспілкуватися, себе показати. Питання в тому, скільки паперових книжок продають і читають. І в цьому плані електронний контент однозначно витісняє паперовий.

Повернімося до попереднього запитання: чи повинні блогери спонукати українців глибше вивчати історію?

– Більшість блогерів не пов'язана з історією. Я сам не історик – за освітою я програміст і юрист. Тому фахово розповідати про історію не можу. Є блогери, що створюють контент на історичну тематику й можуть фахово направляти своїх підписників. У своїх розмовах я також часто наводжу історичні факти, але це не є системним вивченням історії, бо я сам на достатньому рівні не володію знаннями з історії України, а отже й не можу займатися просвітою інших.

Але ж вищезгадуване розвінчання російських історичних міфів як таке спонукає людей докопуватися до істини, дізнаватися, як було насправді.

– Щодо розвінчання міфів – у цьому випадку ми концентруємося на якихось яскравих моментах. Не порушуємо глибоких питань, а натомість беремо щось поверхневе. Наприклад, чому Російська імперія називалася "Московское государство" – бо росіяни створили міф, ніби вони називалися "Русское государство". Ми робимо акцент на цих міфах, руйнуємо їх, але не можемо викласти весь шкільний курс історії. Хоча я був здивований, коли деякі люди мені писали: "Андрію, ви пробудили в мене інтерес до історії, ви так добре її знаєте". Хоча насправді це не так. Якщо мене тепер відправити на ЗНО з історії, без підготовки я його точно не складу. Але люди зацікавлюються саме через такі розмови. Я завжди кажу, що людина – як гугл: даєш йому запит, і в нього вмикається пошукова машина. Людям треба ставити правильні запитання. Не просто розповідати, як було, а казати: а от чому ж росіяни раніше не називалися "русскими"? І людина сама вмикає мозок і починає знаходити відповіді.

Тобто треба спонукати людей самостійно шукати інформацію?

– Найперше треба спонукати думати. У сучасному світі багато інформації. В умовному XVII столітті людина могла рік провчитися – і їй цього вистачало на все життя. Вона займалася тією ж справою, що її батько і дід, наприклад, ліпила глечики, – і нічого не змінювалося протягом усього її життя. У сучасному світі знання, набуті сьогодні, через п'ять років уже можуть стати неактуальними. У багатьох сферах, зокрема у програмуванні, все швидко змінюється. І якщо ти не встигаєш адаптуватися до плину часу, то втрачаєш навички. Це не той горщик, що однаково ліпили протягом багатьох століть.

Як слід підвищувати загальний рівень патріотизму серед українців загалом і серед українських дітей зокрема? Потрібні особливі навчальні програми, спеціальні канали на ютубі? Можливо, виступи українських віпперсон?

– Патріотизм – це не температура, яку ми вимірюємо термометром, мовляв, нині рівень патріотизму низький, давайте його підвищувати. Патріотичні почуття неможливо виміряти, але ми бачимо певні тенденції. Деякі діти слухають російську музику, на них має вплив російський контент із тіктоку. Як із цим боротися? Треба створювати і спонукати створювати наш продукт. Коли запровадили українськомовні квоти на радіо, це був позитивний крок. Тоді казали, що українських пісень немає, не буде чого крутити по радіо. Тепер там лунає маса українських пісень, і їх усе більше й більше. Творці контенту отримали можливість вільно розвивати і продукувати свої творчі здобутки. За 10–20 років мовна ситуація кардинально змінилася – в моєму дитинстві у 1980-ті у Хмельницькому з 30 шкіл лише дві були українські. Тепер усі школи в місті українські. За 10 років змінився інформаційний простір у культурному середовищі. Усі музиканти створюють пісні лише українською. Бізнес-тренінги ведуть українською. Перехід на українську відбувається масово. Треба стимулювати український контент, найперше озвучування мультфільмів. Щойно виходить якийсь класний мульт, маємо вкладати гроші в його українізацію. Бо Росія так само буде його русифіковувати. А дитина за відсутності української версії в мережі дивитиметься російською.

Щодо поширення патріотизму: найгірший і найменш ефективний формат – коли все спускають на школи. Приходить учителька й каже: "Так, сьогодні в нас урок патріотизму. Ми запросили когось-там, хто вам розкаже, як бути патріотами". Діти сидять понурі й думають, як би швидше втекти. Треба працювати з тими, хто заходить дітям. Це музиканти, блогери. Держава має створити системну програму та фінансувати створення цікавого патріотичного продукту. Порівняйте – якийсь черговий урок патріотизму у школі і тікток-блогер, якого діти свідомо дивляться. Якщо працювати з лідерами думок щодо створення українського контенту, це дасть плоди.

Що, на вашу думку, буде реальною перемогою над Росією? І яким шляхом має іти післявоєнна Україна?

– Для України бачення перемоги чітке – це відновлення кордонів 1991 року. Але українська нація повинна не зупинятися на цьому, а рухати російський інформаційний простір і міжнародну політику так, щоб відбувся третій етап розпаду Російської імперії – перший етап відбувся 1917 року, другий – 1991-го. Тепер має відбутися остаточний розпад РФ на незалежні держави. Цей процес уже запущено – всередині Росії є величезні суперечності, насамперед на міжконфесійному ґрунті. Імперський центр не сприймає мусульман, а їхня кількість у РФ постійно зростає. Також є суперечності між центром і периферіями – Примор'ям, Сибіром, Уралом. Місцеві еліти все більше розуміють, що Москва тягне з них соки. Поки що все тримається на московських багнетах. Щойно система дасть слабину, ми побачимо в Росії новий парад суверенітетів.

Україна ж має інтегруватися в європейський цивілізаційний простір. Ми частина західного світу й повинні рухатися туди – у форматі міжнародних організацій, як-от Європейський Союз, чи іншим чином, але мусимо увійти в це середовище.

Можливо, після війни відбудеться ревізія Євросоюзу, він змінить свій формат?

– Ця війна засвідчила кризу таких структур, як Організація Об'єднаних Націй, Північноатлантичний альянс, Євросоюз. Напевно, буде переосмислення цих об'єднань і виведення їх на якісно новий рівень. Так, як було з Лігою Націй, яка фактично перестала існувати після Другої світової війни, а натомість постала ООН.

×