Ексклюзиви
Вівторок, 15 жовтня 2019 09:50

"Війна витягує з людей найогидніше. Але і найпрекрасніше теж"

У Києві днями гуляли з Олегом Сенцовим. Боялася, що мене впізнаватимуть частіше за нього. Виявилося, дарма.

Торік 28 листопада українських моряків привезли з Сімферополя до Москви. Я написала у Facebook. Люди почали кидати гроші на мій рахунок. Після вихідних під воротами Лефортово стояли команда московських волонтерів і кримські татари, які привезли продукти і речі, зібрані кримчанами для моряків. Хтось із полонених написав у листі рідним: "Нас годують якісь люди, а ми не знаємо, хто вони". Це були ми.

Дев'ять місяців ми воювали за можливість приносити передачі. Тривалий час у Лефортово не можна було класти рибу. У травні туди потрапили два російських чиновники. Мабуть, один дуже любив її, бо раптом додали у список дозволених продуктів. Це мало бути філе холодного копчення. Це ощасливило моряка Андрія Шевченка, дуже любить оселедці. Йому передавали подвійну порцію.

  Вікторія ІВЛЄВА, 63 роки, фотограф, журналіст, волонтер. Народилася 1 червня 1956-го в Ленінграді, зараз – Санкт-Петербург. Батько працював радіоінженером, мати була майстром виробничого навчання. Навчалася в Ленінградському інституті культури. Не закінчила, пішла у фотографічне училище. Згодом у Московському держуніверситеті отримала диплом журналіста. ”Батьки мені не заважали. Я завжди сама вирішувала, що робити і чим займатися”. Працювала в ”Новой газете”. Її фотографії друкували в журналі ”Огонек”, ”Московских новостях”, німецькому виданні Spiegel, французькому Figaro, англійському Guardian, американському The New York Times. 1990 року побувала всередині четвертого реактора Чорнобильської АЕС. За фотографії звідти отримала премію World Press Photo в категорії ”Наука й технології”. ”Знімки ці обійшли увесь світ, а в моїй країні лише кілька світлин через рік надрукували в професійному журналі ”Советское фото”. Працювала в гарячих точках під час розпаду СРСР, багато знімала в країнах Африки. Зокрема, 1994 року – в Руанді під час геноциду. Номінант премії імені Андрія Сахарова, лауреат премії ”Вільна преса Східної Європи”. 2014-го, перед війною, мандрувала Україною. У видавництві ”Дух і літера” вийшла її книжка-альбом ”Мандрiвка, или путешествие фейсбучного червя по Украине”. Згодом вивозила з окупованого Донбасу людей, доставляла медикаменти і продукти. Носила передачі полоненим українським морякам у московське СІЗО. Мала дві персональні фотовиставки ”Апофеоз війни” та ”Народження України”. Улюблена страва – мариновані гриби, фільм – ”Дзеркало” Андрія Тарковського, книжка – ”Темні алеї” Івана Буніна. Має двох синів. Про сімейний стан не розповідає. У своєму профілі у Facebook зазначила, що зустрічається без зобов'язань. Живе в Москві
Вікторія ІВЛЄВА, 63 роки, фотограф, журналіст, волонтер. Народилася 1 червня 1956-го в Ленінграді, зараз – Санкт-Петербург. Батько працював радіоінженером, мати була майстром виробничого навчання. Навчалася в Ленінградському інституті культури. Не закінчила, пішла у фотографічне училище. Згодом у Московському держуніверситеті отримала диплом журналіста. ”Батьки мені не заважали. Я завжди сама вирішувала, що робити і чим займатися”. Працювала в ”Новой газете”. Її фотографії друкували в журналі ”Огонек”, ”Московских новостях”, німецькому виданні Spiegel, французькому Figaro, англійському Guardian, американському The New York Times. 1990 року побувала всередині четвертого реактора Чорнобильської АЕС. За фотографії звідти отримала премію World Press Photo в категорії ”Наука й технології”. ”Знімки ці обійшли увесь світ, а в моїй країні лише кілька світлин через рік надрукували в професійному журналі ”Советское фото”. Працювала в гарячих точках під час розпаду СРСР, багато знімала в країнах Африки. Зокрема, 1994 року – в Руанді під час геноциду. Номінант премії імені Андрія Сахарова, лауреат премії ”Вільна преса Східної Європи”. 2014-го, перед війною, мандрувала Україною. У видавництві ”Дух і літера” вийшла її книжка-альбом ”Мандрiвка, или путешествие фейсбучного червя по Украине”. Згодом вивозила з окупованого Донбасу людей, доставляла медикаменти і продукти. Носила передачі полоненим українським морякам у московське СІЗО. Мала дві персональні фотовиставки ”Апофеоз війни” та ”Народження України”. Улюблена страва – мариновані гриби, фільм – ”Дзеркало” Андрія Тарковського, книжка – ”Темні алеї” Івана Буніна. Має двох синів. Про сімейний стан не розповідає. У своєму профілі у Facebook зазначила, що зустрічається без зобов'язань. Живе в Москві

Кожному ув'язненому на місяць дозволено 30 кілограмів продуктів. Ми ділили їх на дві частини. Понад 300 кілограмів раз на два тижні привозили у квартиру. Там фасували по мішечках. Окремо треба було описувати вміст передачі у двох екземплярах. Це займало багато часу. Дійшли до заступника начальника ізолятора, щоб нам дозволили зробити електронний опис.

"Чудові" діалоги були з приймальницями в СІЗО. Вони мали показати, що чесні: зважували навіть папір. На оформлення йшло багато часу. Якось зайшла туди о 9:30, а вийшла після шостої вечора.

Одного разу передавали салат у вазоні. "Чому ви написали, що це салат? Це називається зелень", – сказала приймальниця. Довелося викликати керівника. "Ви написали, що салат у вазонку. Але ж землі ми не передаємо". Відповіла: "Сумніваюся, що українським морякам потрібна російська земля". Потім дізналася, що вони передають лише листя.

Мене не переслідують. Я жінка, і мені не 20 років. Це певною мірою моя охоронна грамота.

Програміст, волонтер Костянтин Котов бував на всіх пікетах на захист російських політв'язнів. Його незаконно посадили – дали чотири роки за порушення закону про мітинги. Днями дзвонив моряк Богдан Головаш. Розповів, що всі передачі були проколоті наскрізь – перевіряли, чи немає наркотиків. Сказала, що після звільнення Кості ми з ним приїдемо до Одеси. Обіцяють нас покатати Чорним морем на військовому кораблі.

Все для України я роблю через любов до своєї країни. Мені за неї безкінечно соромно. Всі війни однакові – несправедливість, кров, страждання, блювотиння, смерть, брехня, плітки, чутки, нещасні люди – насамперед жінки та діти. Мені хочеться сказати: "Почекайте, є інша Росія. Вона непомітна, її саджають, мучать, не дають слова, але вона є". Це – Росія совісних людей, які розуміють, що треба вміти з'ясовувати стосунки не шляхом убивств.

Війна змінює долі. Хочеш вчитися в інституті, але не можеш, бо його вже немає. Планував засіяти поле соняшниками, але воно заміноване. Війна принижує людей. Уперше мені про це сказала дівчина з Чечні. Я тоді подумала: "Це гордий Кавказ". Але потім зрозуміла, що справді принизливо, коли у твій будинок може зайти будь-хто й узяти що завгодно. Війна витягує з людей усе найогидніше. Але і найпрекрасніше теж. Я знайшла в Україні таких друзів, про яких мріяла все життя.

Я розділила би Росію на два товариства – імперці і неімперці. Перших – більше. Коли намагаюся пояснити, що Україна – це інша країна й не наша справа, що там відбувається, мені відповідають: "Так це ж наша земля".

Якщо телевізор припинить працювати, Росія може стати іншою.

Знайомство з Україною почалося з анексії Криму. Розуміла, що на моїх очах скоюють злочин, а я безсила його зупинити. 28 березня 2014 року приїхала поїздом "Троянда Донбасу", сполучення Москва – Донецьк. Потім проїхала усю країну – закінчила подорож у Коломиї на Івано-Франківщині. У Донецьк повернулася 11 квітня – це був день штурму облдержадміністрації. Наступного дня мій співвітчизник Ігор Гіркін увійшов у Слов'янськ.

Мені вдалося проїхати Україною у проміжок між анексією Криму і початком війни. Росіяни скидали гроші на дорогу, а українці казали: "Приїжджайте, ми вас повозимо, покажемо". Зустрічалася, ночувала у друзів із Facebook.

побачила в інтернеті фото – горіли вогняні літери "Славянск – это Сталинград". Подумала: отут ви, хлопці, перебрали. Та картинка підштовхнула мене приїхати туди.

У Слов'янську жила з червня 2014 року і ще місяць після того, як зайшла українська армія. Вивезла звідти 45 осіб. Із харківським волонтером Євгеном Капліним визволяли звідти людей до березня 2017-го, доки мене не взяли в полон. Він тривав 4 години. Затримали люди без розпізнавальних знаків, нічого не пояснювали. Пограбували – забрали телефони, карту пам'яті з фотокамери, щоденникові записи. Стало зрозуміло, що мені краще на тій території не з'являтися. Мене називали американською шпигункою, мої фото висіли на блокпостах.

1990-го сфотографувала зсередини четвертий енерго­блок Чорнобильської АЕС. Туди їздили багато журналістів, це не забороняли. Я біля входу на станцію познайомилася із загоном фізиків. Вони на свій страх і ризик ходили до реактора, напівофіційно. Думаю, спрацювала жіноча чарівність. Бо більшість кореспондентів, які хотіли попасти в реактор, були чоловіки. Навіть не знаю, скільки часу пробула там. Усередині час зупинився. Вразила тиша, жодних звуків у величезному приміщенні. І відчуття потворності, яку може залишити після себе людство. Отримала тоді опромінення 5 рентгенів.

1994 року до Руанди летів літак МНС із гуманітарною допомогою. Ним усі повернулися назад, а я залишилася ще на 10 днів.

Волонтер і журналіст у мені ніколи не сперечаються – для мене важливе людське життя. Мене часто питають, журналіст має рятувати чи виконувати свою роботу? Якщо людині погано, то маєш хвилину, щоб зняти її, а потім треба допомагати. Бо людське життя – найдорожче у світі. Щастя від того, що ти врятував його, не порівняти ні з чим – ні з найкращою фотографією, ні з виставкою в Луврі.

У руанді Мертві тіла складали штабелями до неба і присипали землею. Ми з водієм стали збирати їх і відвозити до лікарень. Страх приходить потім, коли оглядаєшся – невже я це бачив? Коли перебуваєш усередині, розумієш: є ті, кому ще гірше.

Два роки вчилася в Інституті культури на перекладача з японської. На курсі хлопець займався фотографією, мені сподобалося це заняття. Кинула інститут і пішла у фотографічне училище. Та, щоб займатися фото, треба бути вільним. І мізки зайняті лише цим. Фотографія перестала цікавити так сильно, як раніше.

Можу пролежати на дивані годину, а можу – день.

Відчуття щастя мене не полишає.

Людина завжди має бути чесна й добра. Не боятися.

Зараз ви читаєте новину «"Війна витягує з людей найогидніше. Але і найпрекрасніше теж"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 957
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода