"Війна триватиме пів року або безкінечно"

Намагаємося зберегти дух і традиції Добровольчого українського корпусу в лавах Збройних сил, – каже доброволець Андрій СТЕМПІЦЬКИЙ

Із початком повномасштабної війни з Росією вирішили сформувати окрему військову частину Добровольчого українського корпусу в Збройних силах. Доти "Правий сектор" воював вісім років поза офіційними структурами. Чому пішли на такий крок?

– Після 24 лютого провід національно-визвольного руху "Правий сектор" вирішив формувати підрозділи у складі Збройних сил України, бо повномас­штабна війна потребує інших засобів, ресурсів, озброєння. Це протистояння не добровольчих підрозділів, а армій. Щоб якісніше знищувати ворога, треба розгортати потужніші сили. Підрозділи в ЗСУ дадуть "Правому сектору" змогу вийти на інший військовий рівень в одвічному протистоянні.

 

Це буде окремий батальйон, бригада?

– Набагато більша структура. Вона матиме багато підрозділів у своєму складі. Деякі тепер перебувають у процесі формування, а деякі безпосередньо беруть участь у бойових діях, починаючи з 24 лютого. Створили не батальйон, а військову частину.

Тепер "Правий сектор" повністю підпорядковується військовому командуванню? Командири ваших підрозділів залишаться ті самі?

– Я сказав би інакше: не "Правий сектор" підпорядковується командуванню, а добровольчий корпус, тобто наше військове формування, тепер перебуває у складі Збройних сил України. Командують ті самі люди, водночас призначені нові – ті, які сформували нові підрозділи. Деякі з них, як-от 1-ша окрема штурмова рота під командуванням друга "Да Вінчі" (герой України Дмитро Коцюбайло. – Країна) і 3-тя окрема стрілецька рота під командуванням друга "Гонти" (народний герой України Степан Трач. – Країна) постійно на фронті з 2014 року. Із 24 лютого сформували додаткові підрозділи, а попередні розгортаються до рівня батальйонів.

Є навіть артилерія?

– Так. Як і всі засоби у Збройних силах. Залежно від напрямків і завдань.

Що ще зміниться?

– Найперше те, що бійці, які потрап­ляють нині в підрозділи, проходять процедуру мобілізації, як і сотні тисяч українців, котрі йдуть до лав армії. Наші вояки мобілізовані від Збройних сил. Це найважливіше. Ми намагаємося зберегти сутність, дух, традиції добровольчого українського корпусу. Тобто те, що давало змогу вісім років поза будь-якою державною системою виконувати бойові завдання, вдосконалюватися, розгортатися. Ці найкращі речі залишаються в добровольчому корпусі. Відносини між командирами й бійцями та ідейне наповнення зберігаються.

Які стосунки в керівників "Правого сектора" із президентом Володимиром Зеленським?

– Нині ставлення до президента Володимира Зеленського найперше, як до вер­ховного головнокомандувача. Ця війна іде під орудою як верховного головнокомандувача, так і головнокомандувача Збройних сил України. Зеленський добре виконує свої обов'язки. Триває повномасштабне визволення наших окупованих територій. У воєнний час ми не критикуємо президента і його політичних рішень. Поки що всі вони йдуть на користь нашій збройній боротьбі. Особисто із Зеленським не знайомий.

А яке ставлення до головнокомандувача Збройних сил Валерія Залужного?

– Найпозитивніше – в усіх наших командирів і бійців. У такий складний період він по праву вписує своє ім'я в новітню історію наших визвольних змагань. Головнокомандувач має авторитет. І ми всі готові воювати під його командуванням до повного визволення України і знищення ворогів на їхній території. Знайомий із ним. Як людина він мені імпонує. Не можу бажати кращого головнокомандувача в цей період.

Крім масштабів, чим іще відрізняється теперішня війна від 2014–2015 років?

– Можна розглядати два аспекти. Перший – військовий. Різниця колосальна. Ворог застосовує потужні види озброєння – авіацію, ракетні удари, велику кількість техніки й живої сили. Не ховається за "зеленими чоловічками", за ДНР-ЛНР. Тепер маємо пряму агресію, ворог явний і брутальний.

Другий аспект – історичний. Відбувається протистояння двох цивілізацій. Те, що вороги роблять на нашій землі, демонструє прірву, колосальну відмінність українців від тієї наволочі, що йде зі сходу. Стає зрозуміло, що ворожа імперія має бути ослаб­лена та знищена. Тільки тоді прийдешні покоління зможуть нормально розвивати країну серед інших держав світу. Доти будуть постійна загроза, неспокій, війни, вбивства, ґвалтування і грабунки – те, що ми нині бачимо. Як і 300–400 років тому. Ворог не змінюється.

На яких ділянках були найзапекліші бої за участю добровольчого корпусу?

– Практично на всіх. Бійці "Правого сектора" брали участь у бойових діях на Київщині, в Чернігові, Сумах, на Харківщині, в Донецькій і Запорізькій областях. Деякі підрозділи тепер воюють на півдні. Майже в усіх областях, де тривали бої, були наші підрозділи або окремі менші групи.

Звірства росіян на Київщині – цілеспрямована каральна акція? Для залякування?

– Насправді це комплекс. Це інша цивілізація, інше виховання, моральність, а точніше – аморальність. Держава дозволила їм це зробити. Як можна вмотивувати орду, що йде на наші території? Зробили це примітивними речами: ґвалтуйте, грабуйте, вбивайте – і нічого вам за це не буде. Неможливо, щоб масове мародерство, висилання награбованих побутових речей відбувалися без дозволу керівництва й військового командування. Усе це – щоб залякати людей. Це каральна акція на упокорення українців. Звірства були спрямовані на знищення того, що ми маємо, – майна в людей, інфраструктури в держави. Вони не нищать військових об'єктів, а руйнують лікарні, дитячі садки, мости, дороги, заправки. Все, що наші люди напрацьовували роками. Таким варварством вони намагалися показати свою силу, безальтернативність, мовляв, "русский мир" приходить остаточно та безповоротно й минулого життя у вас уже не буде. Але вони помилилися, бо українці – це не росіяни, яких можна заганяти у стійло батогом. Коли українці бачать насилля – стають сильнішими, миттєво мобілізуються. У нас прокидаються одвічні гени воїнів. Даємо таку відсіч, що її знову десятиріччями згадуватимуть у тій дикій країні. Тактика східної орди не змінюється століттями. Вони приходять на чужу землю великою кількістю, масою, грабують, знищують матеріальні цінності, ґвалтують жінок, вивозять дівчат і вбивають чоловіків. Нічого нового, у нашій історії це вже було не раз.

Бліцкриг Росії в Україні зупинили українські війська. Як далі розгортатимуться події?

– Ця війна стала всенародною. Немає байдужості, як було на першому етапі війни в 2014–2015 роках – десь там на сході йдуть бої, а в нас тут мирне життя. Ворог зробив так, що навіть у найвіддаленіших від Росії областях люди розуміють, що триває тотальна велика війна. Це допомогло стримати ворога на самому початку. ЗСУ і десятки тисяч людей, які вступили в тероборону чи просто взяли до рук зброю, знищували ворога на кожному клаптику землі. Упевнений, такого опору окупант не чекав. Сила й міць армії, людський ресурс, озброєння – це все прораховується перед будь-якою війною. Але українці вкотре продемонстрували щось нове. 2014-го ворог не врахував добровольців і волонтерів. Нині добровольчий рух розширився на значну частину чоловіків, які не лише в лавах Збройних сил, а й поза ними озброїлися й тотально знищували ту наволоч, що рухалася до Києва, в центрі України, на півдні.

Другий момент – ворог не врахував спротиву на сході та півдні країни. Вважав, що їх зустрічатимуть із квітами як визволителів. Цього не відбулося навіть у найближчій до російського кордону точці, в Харкові. Загарбник отримав не тільки військовий спротив, а й цивільний. Так само на Херсонщині. Люди абсолютно не мають бажання підкорюватись і жити в окупації. Ті, хто брав кошти на розбудову в Україні мережі "русского мира", банально їх розікрали й доповідали своїм господарям, що тут усе нормально, заходьте – і половина країни вас радісно зустрічатиме. Цього не відбулося на жодному клаптику нашої території.

Третій момент – Захід, хоч із запізненням, але почав надавати серйозне озброєння. Це посилює наше військо й урівнює шанси. Маємо техніку й найпотужнішу мотивацію – захист своїх сімей, міст, держави. Ворог щодня зазнає втрат – людських, техніки. У нього відсутня мотивація. Навіть за гроші. Їх зазвичай хочеться витратити, а не вмерти за них. Якісь вищі ідеї – "русский мир", звільнення від нацизму – не мотивують їхніх вояків.

Буде переломний момент?

– Переконаний. Ворога знищуватимемо, території звільнятимемо. Головне, щоб президент як верховний головнокомандувач не зупинявся, не давав перепочити ворогу. Коли Росії дуже погано – вона йде на переговори, щоб затягнути час і відновитися. Помилка в тому, що їй завжди йшли назустріч, зупиняли бойові дії. А треба дотиснути, звільнити всі території. Зокрема і Крим. Коли ослаблений ворог буде загнаний на свою територію – може бути перепочинок, щоб наростити сили, переформатувати під новітні потреби Службу безпеки, Службу зовнішньої розвідки. Нині всі аналізують помилки й недосконалості силових структур. Якщо буде тверда політична воля все змінити й перебудувати державу на військовий манір – Україну чекає перемога. Щойно будуть спроби домовитися чи зупинитися – програємо. Якщо не одразу, то в перспективі.

 

Скільки триватиме ця війна?

– Важко прогнозувати. Є багато факторів. Перепочинки чи намагання вирішити все дипломатично зроблять війну затяжною. Через чотири-п'ять років усе повториться. Людські й матеріальні ресурси в Росії більші. Якщо тепер за підтримки багатьох країн провести ефективну військову операцію, все завершиться швидше. До осені оборона окупантів посиплеться.

Спрацюють санкції та демотивація їхніх військових величезними втратами. Грамотне планування бойових дій прискорить їхнє вигнання з нашої території. Умовно – або це триватиме до пів року, або безкінечно. Ворог зупинятиметься, потім знову закріплюватиметься на певних рубежах, продовжуючи шматок за шматком ковтати нашу територію.

ЛНР-ДНР – це був плацдарм для підготовки й подальшого наступу на нашу країну. Якщо нині настане затишшя, росіяни знову перегрупуються, відштовхнуться від більшого плацдарму й рухатимуться далі. Кінцева мета Кремля – знищення України як держави. І багато його політиків, прислужників путінського режиму не соромлячись заявляють, що Українська держава не повинна існувати. Розуміють, що, поки є Україна, вона становитиме загрозу "русскому миру". Не можна передавати дітям наші проблеми та війну. Мовляв, щоб нам було добре, а вони потім хай розбираються. Українці дбають про майбутні покоління. І цього разу зробимо все можливе, щоб вирішити питання остаточно.

Війна знову порушила питання дерусифікації. Зокрема, в Києві знесли пам'ятник "дружбі народів", обговорюється перейменування станцій столичного метрополітену.

– Усе пов'язане з Росією, її культурою, згадкою про саме її існування, має бути тотально ліквідоване в Україні. Будь-які назви вулиць, пам'ятники, знаки треба знищити. Війна показала морду звіра. Як ми можемо оплакувати тисячі вбитих безневинних людей і водночас захищати пам'ятник Пушкіну? Це шизофренія. Пам'ять про тих, хто приходить нас убивати, потрібно стерти повністю.

Що може бути вирішальним у цій війні?

– Найперше – переломний момент у військовому плані. Коли на певних ділянках фронту ворог буде розбитий і знесилений, коли він відчуватиме втрату своєї переваги, це дасть змогу його видавлювати. Наші воїни отримають додаткову мотивацію, а противник буде деморалізований.

Додатковим фактором повинен бути спротив на окупованих територіях – диверсії, знищення ворога, логістичних шляхів, тилового забезпечення. Притому й у районах, де вони накопичують свої сили, пальне, боєприпаси. Така системна робота наближатиме нас до перемоги. Не маємо зациклюватися на одній ділянці фронту, бо ворог хоче вималювати певну лінію, закріпитися. І буде, як після 2014-го. На окупованих територіях знищуватимуть усе українське, запроваджуватимуть російські економічні та інформаційні стандарти. На Донеччині й Луганщині вони працюють над майбутнім поколінням, починаючи з дитсадків і шкіл. Будь-яка позиційна війна – не на користь України. Тільки за динамічних зусиль можна розраховувати на перемогу.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×