Ексклюзиви
Вівторок, 05 травня 2020 10:50

Відсутність долі – це синонім свободи

МИ ВИГАДАЛИ УКРАЇНУ, КРЕМЛЬ ВИГАДАВ РОСІЯН

1991 року Джеймс Кемерон зняв фільм "Термінатор-2". Я бачив його підлітком. У пам'яті залишився один епізод: пригнічена видіннями неминучої катастрофи Сара Коннор помічає на столі вирізьблений напис no fate – немає долі. І ці два слова змінюють її сприйняття ситуації: із жертви у безвиході вона стає творцем майбутнього. Це трохи химерно, але я ціную цей спогад. Бо вважаю його підказкою: немає жодної визначеності, немає заданості, а є лише рішучість діяти.

Історична наука вивчає те, що відбулося. Кажучи мовою філології: дієслова в довершеній формі. У 49 році до нашої ери Юлій Цезар перетнув Рубікон. Так розпочалися ­громадянські війни й фактичне падіння Римської республіки. Ми знаємо про цю подію, відомі й її наслідки. Але ані Светоній, ані Плутарх нічого не пишуть про сумніви, які мав Цезар. Він міг, як і вимагав того закон, розпустити легіони і в'їхати до Риму тріумфатором. І тоді в підручниках ми читали б іншу історію Стародавнього Риму. Але він промовив славетну фразу: "Жереб кинуто" – і розпочав війну. Це свідчить, що вибір Цезаря не був раціональний і продуманий. Він мав сумніви. І якби програв у війні, ті ж історики – Светоній і Плутарх – згадали б ці слова Цезаря, але не в патетичному, а в комічному ключі.

  Валентин БУШАНСЬКИЙ, політолог
Валентин БУШАНСЬКИЙ, політолог

Озираючись на прожиті роки, ми згадуємо події. Але, як правило, забуваємо власні сумніви, що передували вчинкам. Бо якщо все завершилося тріумфом, то сумніви не мають значення; якщо ж фіаско – про них варто забути й поготів, аби не ятрити власної пам'яті.

Ми живемо у просторі дієслів у довершеній формі. У країні, яка попри всі проблеми відбулась як незалежна держава. Називаємо себе українцями – представниками народу, що виборов місце у просторі культури й політики. Користуємося живою мовою, що має літературний канон. А все могло статися інакше. Україна могла залишитися топонімом у межах політичної карти однієї з держав. Українська мова – лише діалектом, скажімо, польської чи "русского языка". Усе могло статися, як завгодно. Чому? Бо no fate, немає долі.

Що ж тоді є? Вчинки в довершеній формі. І сумніви, що їм передували.

Ми живемо в країні, яка не впала нам із неба. Україна створена людьми, які мають імена та прізвища. І хоч як це химерно звучить, але всі ми – персонажі Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Лесі Українки. Своїми дрібними життями заповнюємо білі сторінки, що залишились у шухлядах їхніх столів. Мандри енейців тривають. Ми, даруйте, продукт чи результат дій наддніпрянських хлопоманів і львівської "руської трійці". Наша свідомість – пряме відображення корпусу текстів. Наша держава – розвій тонких соціальних пагонів, виплеканих затятими романтиками. Вона постала не із завоювання чи меркантильності, як про це пишуть теоретики права та політичної науки. Вона бере початок з естетичного зачарування рядками поетів. Україна – не держава, а українці – не громадяни. Україна – ритмічні розміри, українці – рими.

Усі ми – персонажі Івана Котляревського, Тараса Шевченка й Лесі Українки

Є в Бориса Пастернака такі слова: "Я каплей вишу на пере у Творца". Ми – краплі, іноді літери чи слова, а трапляється, що й плями в метакорпусі української літератури й історії України-Руси.

Давній Ізраїль створений Мойсеєм, Аароном й Ісусом Навином. Новітній Ізраїль – Теодором Герцлем, Володимиром Жаботинським і Давидом Бен-ґуріоном, а ще тисячами хлопців і дівчат, які бились і досі б'ються за Ерец-Ісраель. Так само Україна – створена поетами та прозаїками, драматургами й істориками, політиками-ідео­логами, а ще десятками тисяч, мільйонами, які полягли в нашу землю, перетворивши її на жирний чорнозем по тисячі доларів за гектар. Ізраїльтяни б'ються за кілька рядків у книзі Вихід. Українці – за строфи в "Кобзарі".

Російські пропагандисти зі шкури пнуться, намагаючися довести, що України не існувало, що українці – вигадка і, за великим рахунком, "провокація Австрійського генштабу". У дечому вони мають рацію.

Україна зникає, щойно про неї забувають і перестають переживати її як значущу реальність. України вже нема на Берестей­щині й у Гомелі, про який Шевченко написав, що це перше місто, з якого розпочинається Україна. Вона зникла з Білгорода й Воронежа. Її не знайти на берегах Волги; є тільки згадка в повному зібранні творів Володимира Леніна: лист українцям Саратова. Від неї тільки тінь на Кубані – літні люди, які по станицях розмовляють українською, Кубанський народний хор, у репертуарі якого наші пісні іменуються козацькими, та маргінали – учасники "козацьких формувань" в усіх гарячих точках пострадянського простору. Кубанська Народна Республіка, яка підписала унію з УНР, була знищена.

України вже нема на Берестей­щині й у Гомелі

Покласти край існуванню України можна в один спосіб – знищивши українців, здатних мислити про Україну, а себе усвідомлювати українцями. Спершу червоний терор, а потім Голодомор – і Україна зникла з передгір'їв Кавказу. Це був геноцид нашого народу, про який воліємо не згадувати з причин політичної кон'юнктури і щоб не тривожити власної свідомості.

Кажучи мовою етнополітології, Україна – конструктивістське явище. І на відміну від українських, так би мовити, "ідеологів", російські пропагандисти про це знають. "Уявленість України" їх надихає, сповнює ентузіазму та жаги дій. Якщо українців удалося стерти з берегів Кубані, Дону та Волги, то вдасться і з берегів Дніпра. Вони жадають остаточного вирішення українського питання.

Якщо Україну вигадали поети, а читачі зробили її реальністю, то росіяни – сновидіння двоголового орла. Якщо Україна – марення українців, то росіяни – марення кремлівських веж. Належні форми марення прописані у статутах, параграфах і артикулах. Росіяни вигадуються регламентовано. Відповідно до рознарядки і графіка роботи бюрократичної машини. Є вертикаль влади – є й росіяни; ламається вертикаль – розсипаються й нанизані на неї росіяни. Бути росіянином – означає бути вірнопідданим. І що ти підданіший, то більшою мірою росіянин.

Бути росіянином – означає бути вірнопідданим

Історія України – це історія народу. Історія Росії – це, за точною формулою Карамзіна, "История государства Россий­ского". Це той випадок, коли держава є первинним суб'єктом, що створює собі народ. Держава є функцією, народ – ресурсом, котрому, відповідно до актуальних завдань, прищеплюються відповідні риси. Народ піддається специфікації, мов заготовки, яким надається первинна обробка, аби конвеєр державної машини працював невпинно. За потреби російський народ може набувати рис "истово православных", і цей-­таки народ, за покликом Кремля, здатен перетворитися на переконаного атеїста. Він шаленіє від чино­почитання і з не меншою насолодою стинає голови тим, перед ким нещодавно схиляв голову. Цей народ захлинається від шовінізму, та, лише завваживши самобичування кремлівських владик, впадає в крайній ступінь нігілізму, відкидаючи будь-який сенс власного існування. Під час молитви мусульмани звертають свої обличчя до Мекки. Обличчя ж росіян завжди звернені в бік Москви. Росіянин – це суцільне відображення владних примх і настановлень. Їх, по суті, не існує. Вони – лише образи на дзеркальній поверхні. Питання лише в тім, коли ми розтрощимо це дзеркало.

Російські пропагандисти добре розуміють конструктивістську суть України. В Україні ж навіть питання не ставиться, як "змайстровано" Росію. Росіяни завжди, послідовно й регулярно б'ють у найвразливіші точки української ідентичності. В Україні ж навіть не задумуються, як функціонує російська машина.

  ”Кремлівські вежі з великою втіхою спостерігають за ситуацією в Україні: держава йде врознос. Банкова не спроможна відповісти на жоден виклик”, – пише політолог Валентин БУШАНСЬКИЙ. Художник Володимир Казаневський бачить це так
”Кремлівські вежі з великою втіхою спостерігають за ситуацією в Україні: держава йде врознос. Банкова не спроможна відповісти на жоден виклик”, – пише політолог Валентин БУШАНСЬКИЙ. Художник Володимир Казаневський бачить це так

2014 року в мене було нетривале листування з одним російським науковцем. Той писав, що, на жаль, відносини між українцями та росіянами зіпсуті на багато років. І я був приголом­шений, як точно він відобразив домінантну тезу російського пропагандистського дискурсу. Ні емпатії, ні здатності сумніватися, ні спроб дошукатися правди; не кажучи про громадянську позицію та гуманізм. І коли нині я чую слова наших політиків про необхідність діалогу та порозуміння з "простими росіянами" та "нашими людьми в Донецьку й Луганську", то запитую: як вести діалог із флюгерами, налаштованими на верховну владу? Розмовляти з "простими росіянами" – те саме, що намагатися порозумітися з собакою, якого на тебе нацьковує його божевільний господар.

Кремлівські вежі з великою втіхою спостерігають за ситуацією в Україні: держава йде врознос. Банкова не спроможна відповісти на жоден виклик. Кожне кадрове призначення спонукає задумуватися про адекватність критеріїв і особи, що ухвалює такі рішення. Жодне, починаючи з запровадження карантину й закінчуючи кроками до його скасування, не супроводжується обґрунтуванням, за яким помітною була б робота думки. Карантин оголосили, взоровуючи насамперед китайський досвід. А тепер пробують де-факто скасувати, намагаючись уникнути масових заворушень. Ані початок цієї історії, ні її завершення не свідчать про бодай елементарні інтелектуальні зусилля. Але не все так сумно: пішли дощі. Може, згаснуть пожежі, якими охоплено чорнобильську зону й половину України. Й Аваков відзвітує про оперативне подолання осередків займань. Мабуть, і орден отримає.

Держава, яка залежить від дощу й чергового траншу МВФ, – нежиттєздатна. Кремлівські ідеологи розуміють це краще за нас, громадян цієї держави. Категорично відмовляються будь-що розуміти 44 відсотки громадян, готових знову проголосувати за Володимира Зеленського.

Держава, яка залежить від дощу й чергового траншу МВФ, – нежиттєздатна

20 травня минає рік із дня його інавгурації. І я заздалегідь хочу висловити співчуття придворним політологам і журналістам, яким доведеться писати на цю тему. Окрім того, що Зеленський наїв собі щоки на пару кілограмів, інших результатів, якими можна було б потішити електорат, – непомітно. Однак наївні дифірамби підлабузників лунатимуть гучно й бадьоро. До того ж їх ніхто не оспорюватиме. Бо з кожним днем президент викликає дедалі менше цікавості. Рік тому кожне його слово й інтонація спричиняли шквал коментарів. А нині інтерес згас. Його поява на телеекрані викликає таку ж реакцію, що й надокучлива реклама, – бажання сходити на кухню по чашку чаю, або поцілити чашкою в телевізор, – залежно від темпераменту. Річ у тім, що його слова, не кажучи про інтонації, не мають значення. Країна відвертається од політичних подій і занурюється у повсякденні справи. І це має тішити політтехнологів зе-команди. Іноді краще злитись із тлом, уподібнитися до хамелеона, ніж маячити й викликати роздратування. І що рідше 44 відсотків респондентів згадуватимуть про Зеленського, то ймовірніше вони схвалюватимуть його політику.

Однак звернімося до найважливішого питання: звідки взялися ці 44 відсотки? Невже майже половина країни не помічає економічного спаду, безглуз­дих ініціатив, беззмістовної демагогії й цинічної зневаги? Думаю, закидати половині країни інтелектуальну недолугість – некоректно. Пояснення можна знайти у книжці Леона Фестінґера "Теорія коґнітивного дисонансу". Теза перша: коґнітивний дисонанс викликає психологічний дискомфорт. Теза друга: прагнення позбутися дискомфорту спонукає уникати будь-якої інформації, що його посилює. Простіше кажучи, люди, які проголосували за Зеленського, керуючись емоціями, старанно розмежовують факти про погіршення соціально-економічної та політичної ситуації з особою президента. Так вони захищають і свій вибір, і свою самооцінку. Визнати помилку простіше, коли йдеться про вибір раціональний. Але це вкрай складно, коли рішення прийняте на емоціях.

Визнати помилку вкрай складно, коли рішення прийняте на емоціях

І це погана новина для Зеленського і зе-команди. Бо люди, які визнають помилковість власних прагматичних рішень, намагаються виправити ситуацію в конструктивний спосіб. Коли ж невдоволення заганяється в підсвідомість, то за стадіями заперечення і витіснення йде агресія. А хто стане її об'єктом – неважко здогадатися. Так само передбачувані і її форми.

Пригадую день, коли я був розлючений, бо не міг знайти четвертого тому "Римської історії" Теодора Моммзена. А потім дізнався, що Моммзен не написав четвертого тому, в якому збирався висвітлити епохальні діяння Юлія Цезаря. Із чернеток Моммзена можна зауважити, що видатний історик, який спершу милувався образом Цезаря, згодом почав ставитися до нього вкрай критично. Оцінки змінюються. Нобелівський лауреат Теодор Моммзен був здатен доходити висновків про помилковість своїх суджень. Думаю, це чудовий приклад неупередженості й критичності мислення.

І наостанок оптимістична теза: no fate – відсутність долі – це синонім свободи. Сподіваюсь, у корпусі української літератури згадок про свободу й волю більше, ніж ремствувань на недолю. Мандри енейців тривають.

Зараз ви читаєте новину «Відсутність долі – це синонім свободи». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 94
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути