Українські політики – інфантильні. Вірять, що в Москві, Брюсселі, Вашингтоні знають, як слід робити. А там уже не знають, – каже правник Геннадій Друзенко
За перші два роки війни Україна не подавала позовів проти Росії. Чого домагаємося зараз?
– Для Києва міжнародні суди – це виправдання бездіяльності на фронті. Не маємо змоги атакувати, то треба показати активність, проміжні перемоги в чомусь іншому.
Те, що нам представляють як перемогу у справах України проти Росії, поки що не показало конкретних позитивних результатів. Остання демонстрація цього в Гаазі – так звана проміжна ухвала рішення про попередні заходи Міжнародного суду ООН. Суд закликав Росію дозволити діяльність Меджлісу і відновити викладання української мови у кримських школах. У РФ відповіли: вважають Меджліс екстремістською організацією і не збираються виконувати рішення. Такий результат був більш ніж передбачуваний. Бо в останні роки Москва демонструє пріоритет національного права над міжнародним. Це – британський підхід. Полягає в тому, що рішення міжнародних судів національні мають спершу визнати такими, що не суперечать конституції країни. Марно сподіватися, що російські суди визнають силу рішень міжнародних. Як у справі ЮКОСу (за рішенням Міжнародного суду, РФ має сплатити колишнім акціонерам газовидобувної компанії ЮКОС $50 млрд. – Країна).
У цьому проблема. Національні суди мають механізм виконання рішень – виконавчу службу. У міжнародних є тільки авторитет.
Але у справі ЮКОСу арештовували закордонне майно РФ.
– Більшість має дипломатичний імунітет. Усі спроби в Бельгії чи Франції закінчилися нічим. Майно арештували, а потім звільнили. Діє принцип взаємності. Сьогодні арештують російське майно, а завтра Москва знайде привід зробити те ж із власністю цієї країни на своїй території.
Найбільша проблема міжнародного права в тому, що воно розраховане на сумління. Виходить із того, що підписані чи ратифіковані договори сторони виконуватимуть.
У Росії такого наміру немає. Анексувала Крим і цим знехтувала засадничими принципами ООН. Годі сподіватися, що визнаватиме інші конвенції. А без цього міжнародне право імпотентне.
Суд не має ні гаманця, ні меча. Його зброя – переконливість. Зараз не бачу аргументів переконати Москву виконати ці рішення. Маємо справу з п'яним хуліганом. Такий співрозмовник почує тільки, коли йому наб'ють морду. 59 "Томагавків" вплинули на Росію набагато сильніше, ніж така ж кількість рішень міжнародних судів.
Навіщо тоді туди звертатися?
– Маленькі країни до виконання таких рішень можуть змусити великі гравці. Як у справі воєнних злочинів під час війни у колишній Югославії. Була згода великих держав – і Мілошевича та інших засудили. Ядерну ж державу, члена Ради безпеки ООН, країну з однією з найбільших армій у світі навряд чи вдасться змусити виконати рішення.
В історії Міжнародного суду ООН у Гаазі є справа Нікарагуа проти Сполучених Штатів. Після перемоги "лівих" сил у цій країні США допомагали там так званим контрас. Тоді тривала холодна війна. 1984-го Нікарагуа звернулася до суду в Гаазі. За два роки виграла його. Але рішення у цій справі так і не виконали. Примусове виконання передбачає санкцію Радбезу ООН. Там США їх блокували. Те ж можемо очікувати і у випадку з Росією. Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику.
Треба бути обережним, коли звертаємося в міжнародні юрисдикції. Для Росії легко заблокувати їхнє рішення. А якщо Україна опиниться під санкціями, не виконати свою частину рішення буде архіскладно. Так, РФ має підстави стягнути "борг Януковича" ($3 млрд, які Росія у грудні 2013-го позичила Україні. – Країна). Якщо Вищий суд Англії визначить, що Україна повинна повернути його, то викрутитись не зможемо.
Що означає проміжне рішення суду в Гаазі щодо позову України проти Росії?
– Формально виграш на рахунку обох сторін. Однак це не рівнозначні перемоги.
Суд задовольнив одну вимогу – про утиски українців і кримських татар. Сказав Росії: маєте поважати їхні права. Але те саме записано у відповідній Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, яку Росія вже порушила.
З другого боку, суд відмовив у попередніх заходах щодо порушення Конвенції про заборону фінансування тероризму. На це Україна робила набагато серйозніші ставки. Однак не вдалося навести достатньо фактів.
Доказів із малайзійським "Боїнгом" було замало?
– Це був акт тероризму, що скоїли російські військові з озброєння російської армії. Тут РФ не спонсорувала теракт, а сама здійснила його. А Україна звинувачувала її саме у підтримці тероризму.
Обвинувачували в тому, що Москва дає гроші, зброю. Суд констатував: українська сторона не переконала, що російська підтримує терористів на Донбасі.
Чому?
– Тут Київ недопрацював. Щоправда, важко доводити, що сусідня країна підтримує терористів на твоїй території, коли президент, спікер, міністр закордонних справ називають це військовою агресією. Війна і тероризм – різні поняття. Те, що у воєнний час однозначно називають диверсією, у мирний – тероризмом.
Чи є плюси, що звинувачуємо Росію у фінансуванні тероризму, а не у веденні війни?
– Процедурно – так. Ці дві Конвенції обрали не тому, що за ними найбільші порушення. А через те, що Росія їх ратифікувала. Тим визнала юрисдикцію Міжнародного суду ООН. Насправді ж ми так потрапили в пастку. Процедуру поставили вище суті. Побачили ключ до хвіртки, але зачинили ворота. Не звинуватили Росію у прямій військовій агресії. Загнали себе в кут. У публічному міжнародному просторі перші особи наголошують: це – війна. Про це, зокрема, заявив президент під час візиту до Британії у день оголошення рішення в Гаазі. А юридично кажемо: росіяни стоять за сценою і допомагають бойовикам. Спробували загнати все під визначення "тероризм" і не змогли довести, що це так.
Чи вдасться довести, що Росія таки постачає озброєння і фінансує ОРДЛО?
– Ці факти і так встановлені у багатьох документах політичного характеру – резолюціях ПАРЄ, Європарламенту, у зверненнях американського Держдепу. Ну будемо мати ще судове рішення. Але ж воно не дозволяє стягнути якісь активи чи притягнути Путіна до кримінальної відповідальності, якщо він виїде з Росії.
Міжнародний суд ООН не виносить однозначних рішень на користь однієї сторони. Та навіть якщо й уявити абсолютну перемогу України, не отримаємо нічого – крім морального задоволення. Тоді перед платником податків постане запитання: а чи була варта гра свічок? Бо кожна поїздка делегації, гонорари міжнародним юристам, радникам обходяться у чималу суму. На фронті досі бракує тепловізорів. Кожна хороша снайперська гвинтівка, сучасні засоби реанімації спиняють агресора значно переконливіше.
Суди між Києвом і Москвою затягнуться на роки. Які маємо ставити завдання перед собою?
– Треба довести те, у чому не вдалося переконати на попередніх етапах. Та якщо за три роки не зібрали доказів, чи можна розраховувати на додаткові аргументи?
Ізраїль півстоліття бореться з тероризмом. Ні в Гаазькому, ні в жодному іншому міжнародному суді немає позову Тель-Авіва проти Палестини чи Іраку, який фінансує "Хезболлу". Натомість посилено фінансують армію і спецслужби.
Якими світ бачить події на Донбасі?
– В офіційних українських джерелах звітують лише про численні порушення так званих російсько-сепаратистських військ. У міжнародної спільноти інша картинка. Апелюють не до штабу АТО, а до звітів моніторингової місії Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Human Rights Watch.
У кожному такому звіті йдеться про порушення з обох сторін. Для іноземних ЗМІ – це внутрішній конфлікт. З поправкою, що на боці однієї зі сторін діє Росія.
Загибель представника місії ОБСЄ вплине на риторику місії?
– Перша реакція організації – заклики до обох сторін розслідувати трагедію. Хоча як українські урядові структури можуть розслідувати те, що сталося на непідконтрольній території? Міжнародна спільнота не готова покладати відповідальність ні на сепаратистів, ні на російські війська чи Кремль, які де-факто контролюють цю територію.
Можуть ввести миротворців?
– Це нереально без згоди Росії. До того ж ефективність миротворців – сумнівна. І є побоювання, що під "блакитними шоломами" будуть росіяни. НАТО не має військ для цього, ОБСЄ – своїх поліцейських. Це завжди країни, які погоджуються взяти на себе цей тягар. А Росія зацікавлена легалізувати своїх військових в Україні. Уже робить спроби зробити це.
Після Майдану Україна більше розчаровує світ?
– Породжену ним надію сплюндрували ті, хто прийшов до влади після Революції гідності.
Зате маємо унікальний досвід. Мимоволі опинилися в епіцентрі глобальних змін. Почате в Україні розійшлося, як цунамі. За три роки після революції світ змінився до невпізнанності. Ніхто не міг уявити, що в крісло американського президента сяде Дональд Трамп. Або що Велика Британія попрощається з Європейським Союзом.
На жаль, ми поки що копіюємо вчорашні рецепти Заходу. А вони вже не працюють навіть там. Взяти хоча б смішну боротьбу з корупцією. Замість відстоювати принципи свободи, заради яких відбувся Майдан, вибудовуємо поліцейську державу. За що бореться офіційна частина громадянського суспільства? Аби ще один орган отримав право на прослуховування. Здавалося, боремося за більший простір свободи. За це стоїмо і помираємо. А нині маємо протилежне. З повного схвалення Заходу.
Входимо в епоху, де немає готових відповідей на виклики. Як колись Британія вирішила створити парламент, а Нідерланди – скинути монарха, так і ми маємо бути готові ухвалювати рішення, які не мають прецедентів у світі. Але наша еліта до такого не готова.
Чому?
– Страждають на комплекс інфантильності. Вірять, що у Москві, Брюсселі, Вашингтоні знають, як слід робити. А там уже не знають. Четвертий рік триває війна, і це свідчить: відповіді на актуальні питання не мають у жодній із названих столиць.
Усе роблять з оглядкою – на Захід чи на Схід, як за Януковича. Доки не побудуємо центричну Україну, нічого нам не світить.
Суспільство теж інфантильне. Гадаємо, долю України вирішують десь там, а не тут – у Києві, у Полтаві, у Попасній. Насправді ми – самі, і ми – на передовій.
Є відчуття, що від інфантильності відходимо?
– Так. Моє і молодше покоління на рівних говорять із західними колегами. Не мають комплексу преклоніння і віри, що сказане в Лондоні чи Берліні – правильне. Розуміють, що може бути так само помилкове, як і сказане в Києві чи Москві.
В останні роки доганяємо світових лідерів чи розрив між нами збільшується?
– В економіці й науці точно не наздоганяємо. Можливо, стаємо ближчими до світових лідерів у військовій справі. Не раз бачив здивування американських чи канадських інструкторів, які прибули в Україну з упевненістю, що метри приїхали вчити село. Змінювали думку при першій же зустрічі з тими, хто воював у Донецькому аеропорту. Говорили: "Українці можуть вчити найкращих західних фахівців". Маємо унікальний досвід війни з росіянами. З ними за останні півстоліття із регулярних армій не воював ніхто.
Чому це вдалося?
– Бо 2014 року взяли дідівську рушницю і пішли на схід. Не стали шукати захисту у Заходу, у санкціях чи судах. Віра в Україну зберегла цю державу. Крим окупували не тільки тому, що туди ввійшов Путін. Ще й тому, що на тодішній владі висіли всі західні лідери й переконували не застосовувати сили. Боялися великої війни з Росією.
Треба поважати західних партнерів, дякувати всім, хто допомагає. Але пам'ятати, що Україна потрібна тільки нам.
Як зміниться Україна за п'ять років?
– Залежить від того, чи вдасться відрізати радянське пуповиння. Україну тягне у трясовину минулого стиль управління – від структури Кабміну до бюрократії майже в будь-якій державній установі. Потрібні нестандартні рішення. Такі, як у волонтерстві, добробатах, на фронті. Це спрацювало.
3 
1
Коментарі