Велика Сусідська Війна. Юрій Винничук 25 років сварився з сусідом

 

Живучи на передмісті Львова у Винниках, ви можете почуватися, як на селі. Свіже повітря, щебіт птахів, сокотіння курей, кумкання жаб, а напередодні Різдва і Великодня лунає розпачливий крик свиней, а потім долинає запах диму, на якому вудяться усі ті ковбаси, шпондерки, шинки і полядвиці, якими так гарно розкошувати на свята – це просто чудове звукове тло для будь-якого письменника.

Не терплю багатоповерхових будинків. Коли я потрапляю у такі райони, то чуюся, як щур, якому хочеться чим скоріше забитися у тихий куточок. Там, де я живу, самі приватні будинки. Мій зведений ще у 1970-х і, за тодішнім звичаєм, стіна в стіну з сусідським.

Мій сусід дуже цікавий чоловік. Усім рекомендується як юрист. Хоча насправді він недоучок, і всюди, де працював юристом, його зі скандалом гнали. Врешті він пішов на пенсію і зайнявся винятково собою. Сина з невісткою і немовлям вигнав із хати, живе сам, бо дружина померла ще давніше. Він пересварився з усіма сусідами, ні з ким не розмовляє, завше ходить насуплений і скидається своїми рухами на носорога. У нього на вулиці два прізвиська: Юрист і Дурнуватий.

Його вишні та яблуні розростаються гіллям на мій бік, бо у мене нема жодних інших прибудов і сонячно. Сусід поприв'язував стрічки до гілок і, поки вони цвітуть та дозрівають, то на моєму боці. А щойно дозріли - усі стрічки він притягує до стовбура так, аби гілки опинилися на його боці.

За неписаними правилами Винників усе, що плодоносить над територією сусіда, належить йому. Другі мої сусіди рвуть мої вишні й виноград, які перелізли через їхній паркан, а я рву їхні яблука. Але Юрист пильнує кожну гілку. А коли якесь неслухняне яблуко ненароком упаде на мій бік, то о п'ятій ранку (про це я довідався від іншого сусіда, який о такій порі вже на ногах) пропихає крізь дротяну сітку спеціальну тичку з петлею і повертає те яблуко на батьківщину.

Одного разу я побачив його у себе на подвір'ї – він намагався висмикнути з корінням молоду вишеньку. Я вискочив на балкон і закричав:

Там, де я живу, самі приватні будинки. Мій зведений ще у 1970-х  і, за тодішнім звичаєм, стіна в стіну із сусідським

– Що ви робите?

– Вона росте від моєї вишні! І всі соки п'є!

Я шмигнув назад, вхопив баняк з водою і вилляв на нього. Це його остудило. Він кинув вишеньку і, матюкаючись, переліз через сітку назад.

Одного разу, коли я на злість йому встиг обірвати вишні, які нависли над моїм подвір'ям, раніше за нього, він спиляв ті гілки. Вишня всохла.

Років п'ять тому ми з дружиною затіяли ремонт, добудували третій поверх. Але приватний будинок – це така зараза, котра потребує регулярного втручання, і час від часу ми знову щось доробляємо. Звичайно, сусідові це не подобалося. Шум, деркотіння, дзижчання... Він не знайшов кращого способу, як відімстити нам тим самим і почав вмикати телевізор на повну потужність. Звукоізоляція між нашими будинками на рівні 1970-х років. Тому звук телевізора о сьомій ранку або опівночі не міг не дратувати. І це при тому, що майстри працювати лише з 9-ї до 19-ї.

Жодні наші спроби порозумітися не вдалися. Юрист крив матом. Тоді одного тихого вечора перед самим Великоднем я замотав його хвіртку металевим прутом так, що він вранці на Великдень, вибравшись до церкви, змушений був згрішити – йому довелося той прут пиляти.

Треба сказати, що християнин з нього був липовий, бо він у минулому був комуністом, і щойно у 1990-х його дружина силоміць затягла до церкви та охрестила.

Мій партизанський вчинок його розлютив, але проблема телевізора залишилася. Тоді я підкрався уночі до його хвіртки і став підбирати ключі до колодки. Я вирішив, що той ключ, який залізе у щілинку, зламаю і залишу в колодці, щоб він потім не зміг її відкрити і мусив знову пиляти. А при цьому буде думати, що то злодії намагалися до нього прокрастися. На диво, один з ключів легко перекрутився. Я зняв колодку і забрав із собою.

Вранці я мав чудову атракцію. Сусід, помітивши зникнення колодки, почав детальний посантиметровий обхід свого обійстя, шукаючи, що ж у нього вкрадено. Опісля обійшов усіх сусідів, розпитуючи, чи вони чогось не помітили. Це заняття у нього зайняло цілий день. Але того пізнього вечора моросив дощ, мене ніхто не бачив, а на ранок не залишилося жодних слідів.

Сусід повісив нову колодку, але телевізор стишив. Він здогадався, що не почув злодіїв тільки тому, що вмикав так голосно телевізор. З того дня він сторожко наслухав, а, згасивши у кімнаті світло, час від часу підходив до вікна і вдивлявся у сутінки: злодії могли повернутися.

Моя дружина мій вчинок, звичайно, осуджувала. Вона у мене добра самаритянка. Готова поділитися останньою краплею води навіть із яким-небудь Табачником. А я не такий. Однак вона була задоволена. Телевізор уже не будив нас зранку. І я ходив по хаті, як павич, гордий зі свого вчинку.

Тим часом сусід раптом виявив, що у нього пропало вапно, яке він 30 років тому закопав за парканом при дорозі. Оскільки я добудовував третій поверх, він вирішив, що це я те вапно і вкрав. З тих пір, побачивши мене, він неодмінно шипів: "Злодій!". Одного разу я спробував довести йому, що це безглуздя, бо мені привезли стільки вапняного розчину, що залишки я мусив віддати іншому сусідові. Але він заявив, що бачив, як я те вапно викопував.

Він пересварився з усіма сусідами, ні з ким не розмовляє, завше ходить насуплений і скидається своїми рухами на носорога. У нього на вулиці два прізвиська: Юрист і Дурнуватий

Це тривало з півроку. За цей час крадіжка вапна обросла новою версією. Виявляється, не я вкрав те вапно, а сусідка, яка мені його й перепродала.

– А ви ж казали, що бачили, як я вапно викопував!

Мовчить, сопе і погрожує судом.

Мене це почало бавити. Вийшовши на ґанок і побачивши сусіда на обійсті, я гукав: "Ну, коли вже суд! Не можу дочекатися!!" У відповідь лунала лайка, я вертався до хати підбадьорений, з гарним настроєм, а він продовжував сваритися. Остання наша перепалка відбулася на початку липня. Мій малий прибіг до хати і пожалівся, що його сусід вилаяв. Я вийшов і сказав, що про це думаю. Він відповів, що й мене вилає. І додав, що у нього є один документ – і при цьому помахав у повітрі пальцем – з таким виглядом, ніби я у нього в кишені. Я поцікавився, що ж то за документ:

– А-а-а, – хитро засміявся він, – у суді побачиш!

Він був з усіма на ти. Будь-які спроби пояснити, що ми не пасли разом свині, не допомагали.

І ось він наприкінці липня помер. Помер на морі. Помер через мене. Бо цього літа у нас знову були майстри, і це його нервувало. Він жодного разу за останні двадцять п'ять років, скільки я його знаю, не їздив на море. А тут вирішив рятуватися від щоденного галасу, який зчиняли робітники, і поїхав разом зі своєю дамою – жінкою із села, яку він два роки тому спровадив до себе разом з її свинями, козами і курми, не кажучи про щурів, які заводяться у хлівах. На похоронах зійшлися усі сусіди, навіть ті, кого він обзивав останніми словами, звинувачував у крадіжці, матюкав, а де з ким і бився. Прийшла і моя дружина. Я в той час опинився на фестивалі у Яремчі.

Минуло від його смерті п'ять місяців, а мені мовби чогось бракує. Уже нема кому гукнути якусь дурницю і завдяки цьому отримати заряд бадьорості. Коли я кудись їду, дружина боїться ночувати сама з малим - усе ж таки раніше за стіною була жива душа. Операція "Колодка" була першою у списку інших, які я собі спланував у цій Великій Сусідській Війні. Опісля я збирався влаштувати сусідові ще кілька капостей, значно вишуканіших, ніж "Колодка". Мені справляло неабияке задоволення обмислювати нові фортелі, розбудовувати стратегію і тактику, аж поки ворог не буде просити милосердя і не покається у своїх гріхах. Нереалізовані мілітарні плани продовжують муляти.

Дивно, але я ще не до кінця усвідомив, що він помер. Інколи мені вчуваються якісь звуки за стіною - щось там порипує, потріскує, а то й гучно вистрілює. Але, знаючи, що будинок не опалюється, я розумію – так потріскувати може тільки підлога, а стріляти можуть порожні пластикові пляшки, реагуючи на зміну температури. Проте мені чомусь здається, що там хтось ходить, хтось прикладає вухо до стіни і слухає нас. Минаючи його будинок, я мимоволі зиркаю на його темні вікна, і мені ввижається його силует за фіранками, я чую на собі його насторожений погляд і хрещуся. Рей, якого він колись штурхнув крізь сітку палицею, поранивши морду до крові, завше на нього гарчав. Пізно ввечері я чую знову гарчання, визираю і бачу Рея біля сітки - він дивиться на сусідське обійстя і гарчить. Я відганяю його, пес незадоволено відходить убік, але озирається, погиркує і знову озирається. Що бачить він там у темряві?

×