"Велика розкіш – бути собою. І велика розкіш, коли є з ким так бути"

Пишу, бо маю що розповісти. Мені важливо, щоб мене почули та зрозуміли.

Довго жити – цікаво. Постійно дізнаєшся про себе щось нове.

Коли мені було 28, запросили на інтерв'ю про успішних жінок для одного журналу. Зраділа: круто, мене вважають успішною. А потім перепитали про сімейний стан: "Вибачте, ми вважаємо, що жінка реалізована лише тоді, коли заміжня і має дітей". Що, бл*дь?

 

Сексуальність полягає не у привабливій позі, не в ідеальній шкірі, фігурі чи красивій білизні. Сексуальність – надто індивідуальне поняття. Вона – в поведінці, розумі, харизмі, манері спілкування.

Людям легше приймати готові рішення і патерни. Але ніхто не пояснює, скільки проблем може викликати відтворення чужої вилизаної картинки. В усіх сенсах вигідніше думати власною головою.

Нарешті ми прийшли до того, що всі можуть вголос говорити про справжні потреби й навіть реалізовувати їх. Тільки так насправді може функціонувати суспільство.

У нас підміняють поняття "страждати" й "докладати зусиль". Мовляв, якщо ти довго страждав, має пощастити. Але це не так працює. Складнощі неминучі – таке життя. Їх треба проживати, робити висновки й далі конструювати шлях. Тоді генерується якийсь результат, часом навіть успіх і щастя.

Я – мати, письменниця, сценаристка, перекладачка, донька, подруга, коханка, водійка, підприємиця, платниця податків. Різні ідентичності однаково варті права на прояв уваги та поваги.

Не планувала бути самостійною матір'ю. Так вийшло.

Хочу залишити собі своє життя: працювати, подо­рожувати, бачитися з друзями, знаходити час на творчість. Разом з тим приділяти доньці достатньо уваги й залишатися уважною матір'ю. Це непросто, але коли вдається – кайфово.

Хотіла народжувати у Сполучених Штатах Америки, та через локдаун обрала Відень. Там ціни, як в українських хороших приватних клініках, але якість послуг набагато вища. І значно здоровіше ставлення.

Подобається ім'я Михайлина. Але уявила, скільки буде проблем із транслітерацією в міжнародних документах. Тому у свідоцтві написали "Мішель". Хоч зараз розумію, що достатньо було вказати "Міша" й не паритися.

Недавно довелося годувати доньку в Сікстинській ­капелі в Римі. Жодних обурених поглядів на собі не відчула. Не розумію, як хтось може вказувати жінці, де вона має годувати дитину?

Не сприймаю твердження про "жіночу місію". Виходить, в усіх жінок є якась одна-єдина місія, яку вони мають виконати, і все? Кожна жінка – інакша. Місія в кожної своя: у Марічки – народити багато дітей, у Лєри – збудувати три хмарочоси, в Жанни – відкрити ресторан. Рідко людина має одне таке призначення – і все. Життя довге, в ньому багато всього треба зробити.

Ми хочемо бачити причини й наслідки, осяжні мотиви та зрозумілі закономірності. Але їх часто немає там, де ми шукаємо. А подекуди немає взагалі.

Вірю в контекст та історичні й соціальні передумови, які формують спільні риси народу, нації чи етносу. В ментальність не вірю. Не можна говорити, що певні групи людей хороші чи погані в чомусь. Це дискримінація.

Дратують подвійні стандарти, безвідповідальність, небажання докладати зусиль, невміння аналізувати дії та вивозити наслідки.

Ніколи не розглядала Росію як братній народ. Не мала ілюзій стосовно її політики щодо України. Натомість була кращої думки про міжнародну спільноту. Коли в нас віджали Крим, а світ це сприйняв як належне, стало лячно.

Не хотілося би опинитися на територіях, які амбітно розширює Росія.

Кажуть, батьківщину треба любити. Я і люблю. Але хочу називати речі своїми іменами. У нас справді багато що погано. Дороги, обслуговування, освіта, медицина. Здебільшого – через нерозуміння і недотримання базових прав людини.

Не треба бути ЛГБТ, щоб визнавати їхні права. Не треба бути чайлдфрі, щоб підтримувати право людей не мати дітей. Толерантні завжди у слабшій позиції. Вони намагаються осмислити, зрозуміти й дати право на свободу вираження всім. Нетолерантні пруть і силують за своє. Тому фраза "Ви ж кричите про права всіх, то поважайте й мою думку" від гомофоба, нациста чи расиста не може бути прийнятна.

Ларс фон Трієр і Йорґен Лет зняли фільм "П'ять перешкод". Проєкт полягав у тому, що Трієр щоразу ставив нові вимоги й обмеження Лету. Такий собі експеримент, чи стануть умови на заваді творчості, польоту натхнення та художньому висловлюванню. Спойлер – не стали. Справжнє мистецтво не боїться жодних обмежень і вимог.

Знати мову, могти говорити нею та говорити лише нею постійно – різні речі. Примушувати спілкуватися лише українською у приватному житті не можна. Зобов'язувати бізнес, освіту та сферу послуг надавати послуги державною – нормально.

Прізвище мого діда по материній лінії – Бабка. Але йшла тотальна русифікація, дітей записували вже як Бабкіних. Дід був військовим, де йому тільки не доводилося служити. А потім якось непомітно для себе залип із сім'єю у Франківську. Я – остання Бабкіна в родині. Прізвища не зміню ніколи. Не з причин пихи, просто звикла до нього.

Подорожі – моє джерело поповнення ресурсу. Ніщо так не заряджає, не надихає і не дає відпочити, як мандри. Навіть, якщо ти з кількамісячною дитиною.

Я – людина з інвалідністю. В мене на авто є відповідний знак, можу їздити безкоштовно в метро та тролейбусі. Держава виплачує пенсію – майже 60 доларів щомісяця. Ні, ніякої загадкової рідкісної хвороби – із 10 років маю системне захворювання опорно-рухового апарату. Навіть коли цього майже не видно, жити з цим значно складніше. Повірте на слово.

Суспільство готове сприймати людей з інвалідністю лише як убогих і безпорадних. Тільки тоді можуть іти їм на якісь поступки. Але залишають за собою право дякувати Богові, що здорові самі.

Велика розкіш – бути собою. Не кращою версією і взагалі не версією себе, а саме собою. Як є. І велика розкіш, коли є з ким так бути.

×