вівторок, 01 квітня 2014 12:03

"В українців один вихід – чинити опір. Відбитися від Росії можна тільки зі зброєю в руках"

  Юрій ФЕЛЬШТИНСЬКИЙ. Народився 1956 року в Москві.  ”Мої батьки не були антирадянськими людьми, – каже Фельштинський в одному з інтерв’ю. – До кінця школи я був такий, як і вся молодь у Радянському Союзі. У школі вчили бути чесними радянськими людьми. З першого разу у мене не вийшло вступити до вузу. Я пішов працювати в бібліотеку імені Леніна. Там зрозумів, що чесно висловлювати думки – створювати собі проблеми на рівному місці. Мене звільнили. Добре, що це сталося незадовго до вступної кампанії”.  1974 року вступив на історичний факультет Московського педагогічного інституту. ”В університеті я теж намагався говорити правду. Спочатку не чіпали, бо думали, що за мною хтось стоїть. Але потім розібрались, що нікого за мною немає. Парторг сказав, що мене в цьому інституті більше не буде. Батьки тоді вже померли. Я подумав, що маю два варіанти майбутнього: або мене рано чи пізно посадять, або я виїду”.  1978-го емігрував до США, продовжив вивчати історію. Здобув ступінь доктора філософії та історії. 1993-го захистив докторську дисертацію в Інституті історії Російської академії наук. Став першим іноземним громадянином, який у Росії отримав вчений ступінь доктора. Автор книжок з історії Росії ХХ століття.  1998 року приїхав до Москви, щоб дослідити політичні проблеми сучасної РФ. Познайомився з Олександром Литвиненком, підполковником ФСБ, що порвав із системою, в якій пропрацював понад 20 років. Разом із ним 2000-го приступив до написання книжки ”ФСБ підриває Росію”. Описують поступове захоплення влади в країні спецслужбами і розслідують причетність ФСБ до серії терористичних актів у 1994–1999 роках. По книжці 2002 року зняли документальний фільм ”Замах на Росію”. І книжка, і фільм у РФ були заборонені. Разом із Литвиненком до 2006 року збирав матеріали про причетність ФСБ до вибухів житлових будинків у Росії у вересні 1999-го.  У листопаді 2006-го Олександра Литвиненка вбили в Лондоні агенти ФСБ.  Після початку окупації Криму написав статтю ”Третя світова”. ”Нюрнберзький процес над Путіним відбудеться у Севастополі, – вважає Фельштинський. – Усі підсудні, крім тих, які вкоротять собі віку, доживуть до дня, коли їм зачитають вирок. Я хочу, щоб ці майбутні підсудні почули свої імена вже зараз: міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, який виконує сьогодні при Путіні функції Ріббентропа; міністр оборони Росії Сергій Шойгу; В’ячеслав Сурков – політичний та ідеологічний автор проекту ”Захоплення України”; колишній директор ФСБ та нинішній секретар Ради безпеки Микола Патрушев, відповідальний за силові й каральні операції у війні з Україною; російський фашист Дмитро Рогозін; ­мракобіс-націоналіст Олександр Проханов; душитель волі на російському телебаченні – Костянтин Ернст. А також ті, хто залишається за кадром: генерали КГБ/ФСБ Сергій і Віктор Іванови та Ігор Сєчин. І всі члени російського парламенту й Ради Федерації, які спочатку дали санкцію на введення російських військ в Україну, потім – на анексію Криму.  ”Ми згадаємо і мовчання Анатолія Чубайса, слухняного раба; і сором’язливі заяви Олександра Волошина – одного з творців нинішньої путінської ”вертикалі влади”; і завжди гнучкого Володимира Познера, випущеного на західні канали так само, як випускали його на початку 1980-го, коли радянська армія ввійшла в Афганістан. Він пояснював рідною англійською – ні крапельки не червоніючи – що йдеться про ”обмежений контингент” і ”визвольну місію”. Ми згадаємо всіх, але це буде трохи пізніше – коли ми переможемо”.  Живе в Бостоні, США.  З дружиною Оленою мають чотирьох дітей
Юрій ФЕЛЬШТИНСЬКИЙ. Народився 1956 року в Москві. ”Мої батьки не були антирадянськими людьми, – каже Фельштинський в одному з інтерв’ю. – До кінця школи я був такий, як і вся молодь у Радянському Союзі. У школі вчили бути чесними радянськими людьми. З першого разу у мене не вийшло вступити до вузу. Я пішов працювати в бібліотеку імені Леніна. Там зрозумів, що чесно висловлювати думки – створювати собі проблеми на рівному місці. Мене звільнили. Добре, що це сталося незадовго до вступної кампанії”. 1974 року вступив на історичний факультет Московського педагогічного інституту. ”В університеті я теж намагався говорити правду. Спочатку не чіпали, бо думали, що за мною хтось стоїть. Але потім розібрались, що нікого за мною немає. Парторг сказав, що мене в цьому інституті більше не буде. Батьки тоді вже померли. Я подумав, що маю два варіанти майбутнього: або мене рано чи пізно посадять, або я виїду”. 1978-го емігрував до США, продовжив вивчати історію. Здобув ступінь доктора філософії та історії. 1993-го захистив докторську дисертацію в Інституті історії Російської академії наук. Став першим іноземним громадянином, який у Росії отримав вчений ступінь доктора. Автор книжок з історії Росії ХХ століття. 1998 року приїхав до Москви, щоб дослідити політичні проблеми сучасної РФ. Познайомився з Олександром Литвиненком, підполковником ФСБ, що порвав із системою, в якій пропрацював понад 20 років. Разом із ним 2000-го приступив до написання книжки ”ФСБ підриває Росію”. Описують поступове захоплення влади в країні спецслужбами і розслідують причетність ФСБ до серії терористичних актів у 1994–1999 роках. По книжці 2002 року зняли документальний фільм ”Замах на Росію”. І книжка, і фільм у РФ були заборонені. Разом із Литвиненком до 2006 року збирав матеріали про причетність ФСБ до вибухів житлових будинків у Росії у вересні 1999-го. У листопаді 2006-го Олександра Литвиненка вбили в Лондоні агенти ФСБ. Після початку окупації Криму написав статтю ”Третя світова”. ”Нюрнберзький процес над Путіним відбудеться у Севастополі, – вважає Фельштинський. – Усі підсудні, крім тих, які вкоротять собі віку, доживуть до дня, коли їм зачитають вирок. Я хочу, щоб ці майбутні підсудні почули свої імена вже зараз: міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, який виконує сьогодні при Путіні функції Ріббентропа; міністр оборони Росії Сергій Шойгу; В’ячеслав Сурков – політичний та ідеологічний автор проекту ”Захоплення України”; колишній директор ФСБ та нинішній секретар Ради безпеки Микола Патрушев, відповідальний за силові й каральні операції у війні з Україною; російський фашист Дмитро Рогозін; ­мракобіс-націоналіст Олександр Проханов; душитель волі на російському телебаченні – Костянтин Ернст. А також ті, хто залишається за кадром: генерали КГБ/ФСБ Сергій і Віктор Іванови та Ігор Сєчин. І всі члени російського парламенту й Ради Федерації, які спочатку дали санкцію на введення російських військ в Україну, потім – на анексію Криму. ”Ми згадаємо і мовчання Анатолія Чубайса, слухняного раба; і сором’язливі заяви Олександра Волошина – одного з творців нинішньої путінської ”вертикалі влади”; і завжди гнучкого Володимира Познера, випущеного на західні канали так само, як випускали його на початку 1980-го, коли радянська армія ввійшла в Афганістан. Він пояснював рідною англійською – ні крапельки не червоніючи – що йдеться про ”обмежений контингент” і ”визвольну місію”. Ми згадаємо всіх, але це буде трохи пізніше – коли ми переможемо”. Живе в Бостоні, США. З дружиною Оленою мають чотирьох дітей

При черговому етапі розпаду Російської імперії Крим або заявить про незалежність, або в якійсь формі повернеться до складу України – вважає історик Юрій Фельштинський

Чому Путін вирішив піти в Крим?

– Якась загадка в цьому є. Адже окупацію ніхто ніколи не визнає. Путін це прекрасно розуміє. Тому питання: чому, розуміючи все, він зважився на такий крок? Не думаю, що Путін міг піти на розрив із Заходом через Крим. Півострів того не вартий.

А через що?

– Крим – це перший етап великого плану. Він містить кілька частин. Одна з них, звичайно ж, приєднання України до Росії. Друга – приєднання Білорусі. Є й якісь інші частини, про які можемо тільки здогадуватися. Приєднання України може відбуватися поетапно або миттєво. Це питання "технології" і того, як підуть справи – бо все прорахувати складно. Дуже багато незрозумілих факторів: рівень опору українців, міра обурення в світі, чи готові російські війська вбивати українців. Може, спочатку штучно організують громадянську війну в Україні. Це все, як сказав би Владислав Сурков (помічник президента Росії, колишній заступник керівника адміністрації президента РФ. – "Країна"), технологія. На хвилі громадянської війни російська армія може ввійти в Україну, як Сталін увійшов у Східну Польщу, "звільняючи" українських і білоруських братів від польського гніту.

Друге завдання – приєднання Білорусі. Воно може виявитися й першим після Криму, а Україна – друга. Але це два головні геополітичні завдання, що зараз стоять перед Путіним: Україна і Білорусь. Організувати заворушення в Білорусі дуже просто. Лукашенко на Заході не популярний, його ніхто не захищатиме. Самостійно вистояти і вижити в нього шансів немає. Він існує, доки Путін йому дозволяє. Лукашенко це і сам розуміє. Якщо Білорусь захоплять, можна входити в Західну Україну. Отже, Крим – це початок.

Чому Путін окупував півострів саме зараз?

– Це теж загадка. По-перше, її корінь лежить у нашій довірі до слів. Ми вважаємо, що слова керівника країни чогось варті. Наприклад, 2005 року Путін заявляє: Росія не переглядатиме кордонів. І ми вважаємо, що він має на увазі саме те, що каже: Москва не переглядатиме кордонів і не приєднуватиме Крим. А насправді для Путіна слова – інструмент для введення ворога в оману. А вороги – це всі, крім нього самого.

По-друге, можливо, операція з окупації Криму була в шухляді. Коли ж Путін побачив Майдан у Києві, то злякався. І його оточення – теж. За своєю гебешною натурою вони вважають, що все і завжди зможуть поставити під контроль. Ситуації, коли це не вдається, їх дратують. Росія провадила планомірну роботу, щоб контролювати український уряд, українську політику і навіть хабар у 15 мільярдів доларів пообіцяла в обмін на відступ від Євросоюзу. І раптом такий прокол – усе полетіло, усе розвалилося. Україна розвернулася в бік ЄС. Студенти на вулицях, Майдан повстав, Янукович – утік. Для Москви це було несподіванкою. Тому Кремль спробував перехопити ініціативу через захоплення Криму.

По-третє, Путін вважає, що європейці й американці зараз слабкі. Німці залежать від газу, англійці – від російських капіталів у Лондоні. У США – Обама, якого в Москві вважають нерішучим пацифістом. Континентальні європейці переслідують свої дрібні цілі й не зацікавлені в конфлікті з Кремлем. Хоча насправді все це скоріше говорить про нерозуміння російським урядом Заходу.

У чому суть цього нерозуміння?

– У Росії вірять у силу особистості, бо не мають роками створених інститутів влади. Путін підписав папірець – все, так і буде. Підпише інший – про перший усі забудуть, діятимуть на підставі іншого. Захід влаштований інакше. Є століттями сформовані інститути. Вони не можуть раптово розвернутися. Принципові рішення не приймаються за секунду. Путін вважає: буде, як 2008 року, коли Росія ввійшла до Грузії – без жодних санкцій у відповідь. Тоді Захід зробив помилку, і дуже шкодує про це. Якби санкції ввели 2008-го, то не було б окупації Криму. Але Захід теж можна зрозуміти. Вони хочуть бути прагматичними. Через маленьку Грузію затівати велику війну з великою державою складно.

Однак Україна – інша справа. Україна – найбільша країна в центрі Європи. А в Європі дуже бояться двох речей: війни і приходу до влади фашистів. Другого бояться навіть більше, ніж першого. Бо знають: фашизм неминуче веде не просто до війни, а до великої війни. У свій час на Мілошевича Європа відреагувала дуже жорстко. Не тому, що він був не правий. Через це не воювали б. Європа побачила в Мілошевичі нового диктатора, нового Гітлера. Після Другої світової європейці не могли цього допустити. Коли Мілошевич став асоціюватися з Гітлером – на нього дружно всі накинулися й прикінчили.

Сьогодні всім зрозуміло, що діяти треба на початковому етапі агресії. Він був 2008 року в Грузії, і його проґавили. Зараз це розуміння прийшло і до Європи, і в США. Звісно, Росія – не Югославія. Проблему не можна вирішити бомбардуваннями, як у Белграді. Але те, що її потрібно вирішувати – зрозуміли всі. І це глобальний прорахунок Путіна: він недооцінює рівень конфлікту із Заходом. Справді, Європі та Америці абсолютно байдуже, кому належить Крим – Україні чи Росії. Але байдуже настільки, наскільки перехід цієї території з одних рук в інші не суперечить стандартам світового співтовариства. Росія зробила це так, що фактично оголосила війну всій Європі та США.

Тобто для Заходу важливий підрив довіри до системи міжнародних договорів?

– Дуже. І це – теж проблема, яку Путін не розуміє, не уявляє всю масштабність злочину, що скоїв. Бо він мислить інакше.

Будапештський договір був скоріше меморандумом. Однак там чорним по білому прописано: в обмін на відмову України від атомної зброї Росія, США і Велика Британія гарантують недоторканність кордонів. Те, що відбулося в Криму – пряме порушення договору. Є ще кілька угод, що теж порушені. Все, що можна було порушити – Росія порушила. Путін це усвідомлював. Просто йому на це було начхати. Він – підполковник КДБ, який планує мочити всіх у сортирі. Настільки, наскільки сили дозволяють, зрозуміло. І розуміє він тільки силу.

Навіщо їм Україна? Навіть якщо подужають окупувати всю країну – контролювати її не зможуть.

– Неправильність цього питання в тому, що воно – раціональне. По-перше, Путін колись сказав, що для нього крах СРСР – найбільше нещастя, найбільша трагедія?ХХ століття. У нього ірраціональний підхід до національного питання. Росія – країна закомплексована. З одного боку, там незліченні природні багатства. Всі тільки заздрять. З другого – Росія вважає, що всі її ненавидять, і всі нещастя – від зовнішніх ворогів. Це – утопія і фантазія, але в це вірить і народ, і уряд.

По-друге, Росія – країна не демократична. Без реальної опозиції та вільної преси. А коли цього немає, то робити маразматичні помилки дуже легко. Ніхто не критикує і навіть напівнатяком не говорить: а може, ти не правий, можливо, є інші варіанти? Путін сам створив систему, коли противаги його владі немає. Він оточив себе людьми, які щиро чи за гроші абсолютно з ним згодні. Він підганяє реальність під своє бачення. Немає людини або групи, які скажуть: Володимире Володимировичу, ви збожеволіли. Ви на календар іноді дивитеся? Зараз 2014 рік, а не 1938-й. Усі ми бачили, як Путін вітав нових російських громадян із поверненням на батьківщину. Зал встає, плаче від щастя. Зомбована вся країна. Це було зроблено досить швидко – із 2000-го по 2014-й. Чи може таке тривати довго? Ні. Ця вся підтримка Путіна – поверхова, вона мало чого варта.

Але подивіться на Україну: Верховна Рада голосувала за всі закони Януковича. І Тимошенко тримали у в'язниці. Потім той же парламент, у тому ж складі, проголосував за її звільнення і відставку Януковича. В недемократичних країнах усе може змінюватися дуже швидко.

Чи далеко може піти Захід щодо санкцій? Запровадили їх проти олігархів Тимченка, Ковальчука, Ротенбергів. Але в Росії навіть сміються над цим.

– Санкції – дієвий фактор. У Росії можуть сміятися скільки завгодно, на камеру особливо. Але той же Геннадій Тимченко за день до введення санкцій продав свої акції Gunvor (фірма торгує нафтопродуктами. – "Країна"). Вони думають про гроші. Та вони, мабуть, тільки про них і думають. Зараз гадають: як це вдарить по кишенях? Розумні вже втямили – період заробляння грошей у Росії закінчується. Чи буде цим задоволена "еліта"? Ні. Чи знайдуть вони сили сказати це Путіну? Ні. Багато хто захоче перевести в готівку зароблене й виїхати. Інші витрачатимуть нажите вдома. Економічно країна покотиться вниз.

Протистояння навколо України – це тривалий процес чи все буде швидко?

– Зараз цього не розуміють ні в Росії, ні на Заході. Бо за лічені дні ситуація в Європі й світі радикально змінилася. Треба її оцінити й усвідомити. Якби Путін знав, що буде кілька років перепочинку, він сказав би: Крим – споконвіку російська земля, але на більше Москва не претендує. Замість цього він заявив: Росія відновлює історичну справедливість. А як розуміти "історичну справедливість"?

Звичайно, сьогоднішні санкції сприймаються як слабкі. Вони і є слабкі. Але ще не вечір. Я не знаю, як далеко готовий іти Захід і в якому темпі. Мені здається, готовий іти далеко й швидко. До окупації Криму Росія сприймалася як партнер. Сьогодні це вже не так. Соціологічні опитування в США показали: Росія вперше після розпаду СРСР сприймається як загроза. І це в Америці, яка далеко. В Європі ця загроза відчувається значно сильніше.

Раніше тільки прибалти й поляки говорили про Москву як про загрозу.

– І всім здавалося, що вони – параноїки. Мовляв, живуть старими страхами. А тепер виявилося, що прибалти й поляки – найбільш притомні люди. Путін усіх повернув у старий світ. Москва оголосила, що її національною ідеєю є об'єднання росіян на колишніх радянських територіях. Можна уявити, як підстрибнула Ангела Меркель у своєму кріслі. Коли лідер країни заявляє, що розкиданий по різних територіях народ потрібно об'єднати в одну державу, Меркель одразу згадує історію Німеччини. Вона знає, з чого починаються великі війни, як протікають і чим закінчуються. Тому Європа одразу заявила про 15 мільярдів для України. Інша річ, що цю суму потрібно з розумом використати. Але фінансувати Київ готові всі, бо будь-які гроші для України сьогодні – найдешевший спосіб уникнути війни.

Гілларі Клінтон порівнює Путіна з Гітлером – і це точне розуміння сутності російського президента і суті подій. З окупацією Криму розставлені всі крап­ки над "і". Не потрібно більше робити вигляд, що Путін – демократ, а Росія – мирна країна.

Що буде з Кримом?

– У Москві колись говорили про те, що Чечню треба зберегти як частину Росії. В результаті знищили республіку, і там жоден росіянин спокійно жити не зможе ніколи. А раніше ж жили! Подібне буде і в Криму. Спочатку з нього зроблять плацдарм для майбутньої великої війни. На півострів стягуватимуть війська – і для відбиття потенційного удару НАТО, і для можливої війни проти України. Крим – останнє місце, куди по своїй волі росіяни чи українці поїдуть відпочивати. При черговому етапі розпаду Російської імперії, а це тільки питання часу, Крим або заявить про незалежність, або в якійсь формі повернеться до складу України.

Китай на анексію Криму відреагував дуже стримано. Які його подальші дії?

– Про Китай ми знаємо дуже мало. Азійські культури для нас, європейців, складні. Але в будь-якому разі Піднебесна – це диктатура, і водночас – багатонаціональна держава, де живуть народи, що говорять різними мовами. Об'єднався Китай тільки 1928 року, потім пройшов через комуністичну революцію та період Мао. Отже, сучасний Китай – дуже молода країна. І коли його уряд бачить Майдан, то ментально він на боці диктаторів – Януковича й Путіна. Однак Пекін не підтримав Москву. Росія може як завгодно спекулювати на тому, що пере­орієнтується на китайський ринок. Та це все – блеф. Росія не може замінити для Китаю європейський ринок. ­Піднебесна ніколи не платитиме за російський газ європейські ціни. Пекін зацікавлений насамперед у стабільності в Європі та США, бо будь-яка нестабільність б'є по бізнесу, а Китай зараз займається бізнесом. Війна України з Росією приносить нестабільність.

Що ви порадите українцям?

– Є випадки, коли життя не дає людині чи народу іншого шляху, крім війни. Ви повинні розуміти: Захід влаштований так: доки не ллється кров – події не вважають серйозними. Американські новинні канали не звертали уваги на події в Україні, доки не почали вбивати людей. Як тільки з'явилися жертви – на Заході захвилювалися й запрацювали дипломати. Ваше подальше миролюбство призведе до повної окупації. Поки Україна не чинить опір – ніхто не сприймає цей конфлікт як війну. Є приклад фінської (1939–1940 роки. – "Країна"), першої чеченської (1994–1996 роки. – "Країна") та грузинської воєн (2008 рік. – "Країна"). Відбитися від Росії можна зі зброєю в руках. Тому в українців один вихід – чинити опір. Путін – не Ганді. Росія – агресор. А агресор розуміє тільки силу. Захід бачить не лише окупацію Криму, а й здачу території без бою. Доки українці не почнуть діяти – у Криму чи на материковій Україні – на допомогу у війсь­ковому відношенні ніхто не прийде. Тому нову армію створювати необхідно, причому негайно.

Зараз ви читаєте новину «"В українців один вихід – чинити опір. Відбитися від Росії можна тільки зі зброєю в руках"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути